«Хочу повернутися до Тернополя як гостя, а не переселенка!» Історія киянки, яка пізнала жахіття війни

«Хочу повернутися до Тернополя як гостя, а не переселенка!» Історія киянки, яка пізнала жахіття війни
  • 27-річна Вікторія багато років працювала у б’юті-сфері: допомагала відкрити один із столичних салонів краси, вела його сторінки у соцмережах, фотографувала й монтувала відеоролики. Її кар’єра стрімко йшла вгору, аж поки росія не вторглась на нашу землю.
  • Воєнні дні, проведені у Києві, ночі у сирому підвалі й постійний страх за життя своє та рідних закарбувались у пам’яті жінки.
  • Історію Вікторії та про те, як вона опинилась у Тернополі, читайте у матеріалі.

Жінка довгий час відкладала кошти та заощаджувала, аби закінчити спеціальні курси й стати кваліфікованим спеціалістом з SMM і таргетованої реклами.

– Перші зі сторінок, якими я опікувалась, теж були пов’язані зі сферою краси. Перед початком війни мені запропонували престижну вакансію молодшого спеціаліста в агентстві з маркетингу. Слід було створювати «таргет» для різних магазинів та вести їхні соцмережі. Коли путін напав на Україну, я залишилась без роботи… Нікому не було діла до реклами! – починає свою розповідь жінка.

З хендмейд-майстринею Вікторією з Києва ми поспілкувались про враження від «дороги в нікуди», аби лиш врятуватись, перебування у Тернополі і як війна вплинула на її творчість. 

Відео дня
Довоєнне фото Вікторії

«Що робити, якщо війна завітає у мій дім?»

Вікторія ділиться, що у ніч з 23 на 24 лютого ніяк не вдавалось заснути через тривожні передчуття. Прокинулась від того, що в автівок, припаркованих під будинком, спрацювала сигналізація, і почула звуки, ніби хтось кидає петарди.

– Потім стало тихо і я заснула. Вже о 4-5 ранку на телефон масово приходили сповіщення, всі телефонували й писали, мовляв, війна почалась. Я кинулась читати новини, увімкнула телевізор, аби зрозуміти, що відбувається. Намагалася тримати себе у руках! – Вікторія пригадує свої емоції.

Далі жінка зібрала «тривожну» валізку. Говорить: спершу розгубилася, не знала, які речі туди пакувати і як діяти далі.

– У 2014 році до нас приїхали родичі з Луганщини. Спостерігаючи за їхнім станом й поведінкою, тоді я знічев’я сказала чоловіку: «Вони, мабуть, ще до 2022-го боятимуться кожного шелесту!». Ніхто й не сподівався, що відтепер лякатимемось найменшого дивного звуку і ми. Тоді я ставила собі запитання: «Що буду робити, якщо війна завітає і у мій дім?» Точно знала одне – тікатиму, жити як в ЛНР та ДНР не буду, – каже нам Вікторія.

Вона ще того дня пропонувала виїжджати до Львова, та чоловік не захотів, бо засумнівався у правильності цього рішення. Подружжя залишилось у столиці.

– Десь об 11:00 я пішла до банкомату зняти готівку. Стояла в черзі майже півтори години. Опісля купила найнеобхідніші продукти. Повернувшись додому, весь час моніторила новини. Дуже боялась ночі, адже коли темно – то нічого не видно і ще страшніше. Ми вирушили до батьків чоловіка, хоча й не знали, чи там буде безпечніше, – розповідає жінка.

У підвал родина позносила стільці й ковдри. Ввечері над будинком низько пролетіла авіація, не знали – «наші» це літаки чи російські. Жахливий гул стояв приблизно п’ять хвилин. Невдовзі Вікторія дізналась, що ворог наступає й «бомбить» Ірпінь та аеропорт у Гостомелі.

– Відтоді атаки окупантів до якогось моменту тривали регулярно. Десь після 24:00 я заснула. Лягла в ліжко одягнена, аби можна було одразу вибігти з квартири при небезпеці. Вдалось поспати лише неповні 2 години. О четвертій ранку за вікном почувся свист! Над будинком щось пролетіло й вибухнуло неподалік. Тоді я дізналась, як працює ППО! Над нами збили ворожу ракету, і вона впала за декілька метрів. Ми спустилися до підвалу. Коли ставало тихіше й надто мерзли – підіймалися у квартиру, – каже вона.

Самотньо їхали серед полів, а над головою – винищувачі…

Наступного дня ситуація була спокійнішою. Вікторія з чоловіком по черзі спали по дві-три години, остерігаючись нових «прильотів».

– Я щодня просила чоловіка, аби ми рятувались з міста. Він відмовляв і все наше оточення переконувало залишатись. Місцева блогерка, яка з сім’єю мешкала недалеко від нас, виклала у сторіс відео, що вони виїхали. Я знала, що у Києві вже нереально заправити автівку, звернулась до неї за порадою. Блогерка, на щастя, відповіла, повідомила, якою дорогою ліпше тікати, де немає блокпостів і «рашистів», де знайти бензин. Мій чоловік після чергової розмови, врешті, погодився їхати, – зітхаючи, говорить жінка.

Столицю подружжя покидало на третій день повномасштабного вторгнення. Збирались максимально швидко, Вікторія взяла з собою подушки, ковдру й документи, деякі продукти в дорогу. Ніби знала, що це все знадобиться…

– Ми виїхали, «корки» були страшенні! За нами буквально летіли ракети, я встигла сфотографувати тільки їхній слід. Дякувати Богу, що покинули Київ саме у той день, адже згодом на шляху, яким добирались, ЗСУ розбили колону «орків». До нас зателефонували родичі чоловіка, які теж тікали з міста іншою дорогою. Вони обганяли нас на 100-200 кілометрів, – ділиться Вікторія.

Жінка з коханим рятувались «в нікуди», аби вижити. Через дві години дороги Вікторія усвідомила, що більше не чує гомін від пострілів та вибухів.  Стало спокійніше, вдихнула повітря на повні груди й зрозуміла, що вчинили вірно.

– З чоловіком бачили, як повсюди знімають дорожні знаки. Стояло чимало блокпостів. Ми самотньо їхали десь серед полів, а над головою пролетіли два винищувачі, невідомо чиї. Було дуже страшно. Зустріли немало української військової техніки, яка рухалась в напрямку столиці, – пригадує вона.

У дорозі до Тернополя пережила найжахливіший затор

Наближаючись до Вінниці, Вікторія знайшла контакти людей з Хмельницького, які здавали в оренду кімнату. Вона зателефонувала до них й забронювала тимчасове житло на одну ніч для себе з чоловіком та його родичів.

– О 21:00 ми потрапили в затор на в’їзді у Хмельницький. Авто розтягнулись на кілометри і не рухались. В декого з тих, хто тікав з різних регіонів України, закінчилося пальне, доводилось ці машини тягнути. Людям ставало погано, всі нервували, адже мало спали й погано харчувались. Якась дівчина, вийшовши з автівки, знепритомніла, її приводили до тями. Ми не могли добратись у місто аж до 5 ранку! Це був найстрашніший мій затор! – розповідає нам Вікторія.

У Хмельницькому новини були невтішні: родичі її чоловіка, котрі в’їхали у місто раніше, після 24:00, поїхали за адресою орендованої кімнати і там їх спіткала дивна ситуація. Якісь озброєні чоловіки не впустили їх всередину…

Довоєнне фото Вікторії зі столиці

– Родичі знайшли єдиний номер у готелі за 2500 грн. Я не знала, хто ці особи, які погрожували близьким зброєю: може це російські солдати, може адреса була невірна… Ми втомились, були без сну четверту добу, мріяли помитися і нормально сходити до туалету. Я розплакалась від безвиході, – говорить жінка.

Чоловік Вікторії не міг нормально керувати автівкою, злипались очі. Подружжя, виїхавши з Хмельницького, знайшло заправку і кілька годин проспало в машині. Жінка ділиться: добре, що захопила з дому ковдру, адже надворі стояла мінусова температура.

О 8-9 годині вона знову відновила пошуки житла, майже зневірившись.

– Я знайшла в інтернеті номер тернополян, котрі пропонували кімнату. Чоловік всю дорогу говорив, що мене вкотре обдурять або й гірше. Але у Тернополі нас зустріла волонтерка Наталя. Вона надала оселю, де ми провели наступні два тижні. Згодом перебралися у квартиру до її бабусі. Тому у Файному місті я встигла пожити у різних мікрорайонах, – усміхається Вікторія.

Світлина героїні матеріалу, зроблена у Тернополі

Про любов до хендмейду та повернення до столиці

За словами Вікторії, творчість для неї – це душевний відпочинок. Чим жінка тільки не захоплювалась: і розписом одягу, і створення виробів з епоксидної смоли, і креативними патріотичними віночками…

– Розмальовувати речі я навчилась у 2019 році. Останній раз розписувала щось перед війною. Потім натхнення пропало. Можливо, невдовзі повернусь до свого хобі. Натомість за період вторгнення знайшла для себе нове захоплення – плести віночки, – говорить жінка.

Вона розповідає, що український вінок — це знак мирного, ясного неба над головою для того, хто його носить, а ще оберіг від злих сил та нещасть. На стародавніх зображеннях жінки-Богині завжди мали на голові убір з квітів, трав та зілля. Вікторії захотілось власноруч робити такі талісмани…

– Ще одне моє творче ремесло з 2015 року – це вироби з епоксидної смоли. Для нього потрібен окремий стіл, а ліпше кімната, де має бути ідеально чисто. Працювати слід в масці й рукавичках через шкідливі випари, – пояснює вона.

У центрі Тернополя жінка гуляла лише раз. Відчувала сильну провину за те, що в інших містах гинуть люди, а вона тут – у безпеці. Це «синдром вцілілого»..

– Згодом ми повернулися до Києва. Їхали через Макарів, там все зруйноване. В Ірпінь дозволяли заїжджати тільки службовим машинам. Стільки автівок СБУ, поліції, «швидких», рятувальників, як там, я ще ніде не бачила. У столиці тепер знову вирує життя. Я сподіваюся, що все буде добре! Хоча, вночі мені часто сниться, як знову доводиться втікати… – говорить Вікторія.

Вона хоче ще раз приїхати до Тернополя, але вже не як переселенка, а як гостя.

– Мрію пройтися біля ставу, побачити фонтани. Мені багато розповідали про ваш фестиваль «Файне місто»! Обов’язково завітаю до тернополян, котрі надали мені прихисток свого часу, ще раз їм подякую й обійму! – завершує нашу розмову киянка.

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі (2)
  • Юля Шалай

    Найкраще😍😍😍😍😍💖💖💖💖
  • Тетяна Линник

    Місто дійсно файне!

keyboard_arrow_up