Ігор Дякович: «Після великої аварії життя лише починається»

- Після аварії я вирішив, що більше ніхто не образить мене як інваліда і як людину, і вступив на юридичний, каже Ігор Дякович (27 р.)

Два роки тому Ігор Дякович потрапив у Тернополі на пероні під потяг і залишився без ноги. Львів’янин морально не зламався, невдовзі навчився ходити на протезі і допомагає іншим інвалідам.

Тепер дяк за професією заочно вчиться на юриста і пише кандидатську дисертацію. Як громадський активіст – захищає права інвалідів у Львові і Тернополі. Він є волонтером спільноти «Віра і Світло», допомагає людям з особливими потребами, є одним з координаторів цього руху в Україні. А щоб ефективніше відстоювати інтереси громади, планує стати депутатом Львівської міськради.

Протез летів у стіну

Ігор переконаний, що після великої аварії, якою трагічною вона не була б, життя тільки починається.

-  До аварії я був простим працівником церкви, - розповідає він. – Працював без вихідних. Я маю вищу освіту, технолог харчової промисловості, хоча за фахом не працював жодного дня. Якби не трапилася ця аварія, я досі сидів би у церкві, далі працював би дяком, не було б ніякого розвитку. Аварія все змінила. Місяць лежав у реанімації, чотири місяці - на візку, потім півроку - з паличкою, а вже більше як півроку ходжу самостійно. Звичайно, спочатку було дуже важко, але мені вдалося взяти себе в руки і боротися. Десь, може, злість мав спочатку, потім було бажання закинути це все. А згодом відчув, що все буде добре. Основне, чим я займаюся зараз, – це самовдосконалення, це навчання у бізнес-школі, політичних студіях, школі молодого депутата.

Коли був у лікарні, Ігор кинув палити, крім того, не лише не зламався сам, а й допомагав іншим повірити в себе.

- Коли вперше став на протез, він двічі летів у стіну, - пригадує співрозмовник. - Через перелом ключиці не міг стояти на милицях. Думав, що ніколи на нього не стану, було надзвичайно важко. Але нічого, звик. Став на протез через півроку після аварії. Якби не високий професіоналізм тернопільських лікарів, не знаю, як би все склалося. У Львові, у протезному цеху, відзначили, наскільки професійно лікарі у Тернополі все зробили. Мені можна було зразу ставити протез, нічого не потрібно було вирівнювати, жодної косметичної операції не потрібно було. 

Тепер львів’янин може ходити пішки і навіть подорожує Європою і мандрує Карпатами.

- Мене навіть агітували на прощу йти пішки, але для мене це занадто велике навантаження, - розповідає Ігор. - Найбільше я ходив пішки навіть не у горах, а у Києві, коли шукав свою дільницю для голосування, яка виявилася аж у сусідньому районі.

Буде юристом

Коли Ігор вирішив через суд добитися покарання винних в аварії, побачив, що, аби досягти успіху, потрібно самому стати юристом.

- Юридично цей випадок закінчився тим, що я сам в усьому винен, - пригадує він. - Мені “намалювали” алкоголь, і це при тому, що алкоголю я майже не вживаю. Як виявилося, я біг за поїздом, який їхав зі швидкістю 11 км/год. Як можна п’яним бігти по слизькому перону, мені в голові не вкладається. Але все облаштували так ювелірно, що суду не було. У справі я був лише свідком, мене навіть не визнали потерпілим, бо свого часу я не написав заяви. Після численних перевірок справу закрили. Жодної страхівки я не отримав, нікого не покарали. Після того я постановив собі, що ніколи більше не дозволю образити себе і як інваліда, і як людину. Для того, щоб цього більше не допустити, вступив на юридичний.

- На юридичному факультеті інституту післядипломної освіти університету ім. Т. Шевченка зі мною вчаться двоє народних депутатів – Береза і Королевська, - розповідає Ігор. – Рік навчання коштує 16,5 тисяч гривень. Для мене це дорого. Вся моя пенсія і дві-три зарплати йдуть на навчання. Але про жодну копійку не шкодую, я маю знання, знаю цікавих і відомих людей.

Також Ігор навчався у Львівській бізнес-школі, зараз відвідує політичні студії для майбутніх депутатів місцевих рад, бо хоче балотуватися у міську раду. Крім того, що буде правозахисником, хоче йти на державну службу. Він переконаний, що ніхто краще від інваліда не може захистити інвалідів. А статус депутата дасть йому можливість захищати інших.

- Я вже виграв, що я приїхав у Тернопіль, що можу себе реалізувати, що захищаю права релігійної спільноти, - каже Ігор. - Це різні люди - і діти, і інваліди першої, другої групи, і неповносправні. Їхні права потрібно захищати.

У маршрутках не платить

Ігор чимало часу присвячує боротьбі за права інвалідів у Львові і Тернополі. Він домагається виконання закону про право на безкоштовний проїзд, гарантований державою: щоб у Львові це право не обмежували певними годинами, а у Тернополі – кількістю пільговиків. Сам він завжди доводить своє право на безкоштовний проїзд і хоче домогтися юридичного вирішення неоднозначного тлумачення українського законодавства.

- Я користуюся своїм правом незалежно від постанов міськрад, - розповідає він. – Це право гарантоване Законами України. Постанови ж міських рад мають їм відповідати і не можуть обмежувати мої права. Неюристу це складно зрозуміти, але якщо місцеві постанови суперечать законодавству, вони мають бути скасовані.

Ігор розповідає, що у Львові йому кілька разів відмовляли в безкоштовному проїзді. Тоді він вимагає викликати міліцію. На водіїв складають адмінпротоколи і їх штрафують. До слова, судова тяганина у Тернополі щодо проїзду інвалідів триває довго, але львів’янин вірить у перемогу.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google