Маму вбив снайпер. Історія 17-річного хлопця, який самостійно вибрався з окупованого Маріуполя

Микола Сачко – 17-річний юнак, який зараз проживає у Тернополі, у гуртожитку для тимчасово переселених осіб. Шлях, який він подолав, перш ніж добрався у Тернопіль, під силу, напевно, не кожному.

Ранок повномасштабного вторгнення

Ранок 24 лютого в сім’ї Миколи розпочався, як і у кожного українця: усі прокинулись від новин про початок повномасштабного вторгнення російської армії.

– Ранок, п’ята година, і в кімнату забігає мама зі словами, що розпочалась війна, – пригадує Микола. – Спершу в голові одразу крутилось питання: «Що?», бо у нас вже був досвід з 2014 року. Ми ще тоді заклеювали вікна і спали в коридорі, але чогось такого жахливого, як розпочалось вже невдовзі, ще не було. 

У першу чергу, каже Микола, читав всю інформацію, опубліковану вже на той момент у різних пабліках та соцмережах. 

– Батько, як і завжди, пішов на роботу, але вже близько 10 ранку повернувся, так як роботи не було, – каже Микола. – Тоді батьки пішли по магазинах, щоб закупити їжу та воду, якої б вистачило на наступні декілька днів.

Спочатку сім’я переважно сиділа вдома, виходили лише батьки хлопця час від часу, щоб купити їжу та продукти. 

– Невдовзі батько вирішив поїхати на дачу за місто, поробив там деякі справи і хотів повертатись додому але сталось так, що громадський транспорт вже перестав виходити на рейси, і батьку довелось йти пішки,  – каже Микола.

Зникло світло та зв’язок

Найбільший жах розпочався 28 лютого, близько дев’ятої вечора, в один момент вимкнули світло, а містом ширилися лише гучні звуки сирен.

– Друзі подзвонили і сказали, що в місті небезпека, тому потрібно збиратись і йти ховатись, – розповідає Микола.

Без світла жителі сиділи цілу добу, а зв’язок на той час вже працював з перебоями. Щоб зателефонувати комусь, потрібно було підніматись на декілька поверхів наверх, щоб зловити більш менш хороший зв’язок.

– Так минула доба, а на наступний вечір нам дали світло, і ми змогли хоч зарядити телефони, проте потім електроенергія зникла знову. Через це закривали усі магазини, без світла вони не хотіли працювати, – розповідає Микола.

А коли в місті вмикали світло, то до магазинів шикувались величезні черги. Продуктів же вистачало 20 осіб, які стояли першими. 

– Ми з батьком знайшли якусь стару занедбану крамницю і там з асортименту був лише алкоголь, цигарки та цукерки, – каже Микола. – Я тоді взяв цукерки мамі та бабусі на восьме березня, так як не знав, яка ситуація буде далі.

Вже невдовзі, окрім світла та зв’язку, не було і води, опалення. Залишився тільки газ, але і його четвертого березня теж вимкнули. 

– Весь час, що сиділи вдома, то грали в карти, доміно, шукали ще якісь настільні ігри, розповідали різні історії, бо розуміли, що немає більше чого робити, – каже Микола.

Поступово в будинку ставало дедалі холодніше, так як опалення вимкнули, а надворі ще було досить холодно.

– Спати ми лягали під двома ковдрами, одягнутими в теплі речі і з думкою, що зранку прокинемось і буде хоча б зв’язок, – пригадує Микола. – Після того світло вже більше не з’явилось, і так по сьогоднішній день його немає у нашому будинку. 

У місті стартувало мародерство, люди виходили за продовольчими товарами, бо розуміли, що якщо не візьмуть це вони, то або пропаде, або це забере нова влада, якщо вона прийде в місто.

У жителів була велика проблема з водою і набрати десь хоча б маленьку пляшку було майже неможливо. 

– Нам з батьками ще було пощастило, бо ми змогли набрати воду біля міського водоканалу, там стояло дві машини і роздавали людям воду. Та її надовго не вистачило б… Ще однією проблемою була комендантська година, яка у місті тривала з 18:00 до 06:00, – продовжує співрозмовник. – Іноді було так, що на всіх води вже не вистачало і наступна машина приїжджала о 16-18 годині. Ми мусили чекати, а потім треба було думати, щоб якось добиратись по домівках.

Їжу готували усім двором

Поруч у квартирі поселився цілий циганський табір, який забрав ліжка із дитячого садка, у якому вже нікого не було з початком війни і позаносили їх у підвал, щоб облаштувати сховище на всяк випадок. Також вони звідкись принесли великі каструлі, у якому згодом жителі готували їсти на весь будинок.

 – Ми розпалювали вогнище, кожен приносив хто що мав із продуктів. Так по черзі варили суп на усіх мешканців будинку, – каже Микола. – На початках їжу готували тричі на день, проте потім якщо їли хоча б двічі, то було дуже добре, їжі ставало дедалі менше. 

9 березня був приліт російської ракети по пологовому будинку, а також по всьому лікарняному корпусу, який знаходиться через дорогу від будинку хлопця.

– Ми в той час вибігли в коридор і досі пам’ятаю, як вікно в моїй кімнаті два рази так добряче накрило помаранчево-червоним полотном, але, на щастя, воно не вилетіло, а тільки затріщало, – пригадує юнак.

Зразу біля квартири Миколи розташована квартира його бабусі. І коли був приліт по пологовому будинку, то бабусю ударною хвилею відкинуло на декілька метрів. Як наслідок, у неї була зламана нога. 

Через декілька днів територіальна оборона забрала з двору машину, яка була єдиним джерелом енергії і в якій жителі могли хоча б декілька разів трохи заряджати телефони. 

Довелось спускатись у підвал

Вже з 15 березня почались досить часті прильоти ракет по місту. Одного разу потрапило у двір Миколи. Одному чоловіку відірвало нижню кінцівку.

 – Вранці я прокидаюся, бо в під’їзді було якогось дуже шумно і незвично як на мене, – пригадує Микола. – Виявилось, що це були наші солдати, які займали вже позиції на верхніх поверхах  і ми розуміли, що нам доведеться спускатись в підвал.

З підвалу жителів випускали доволі рідко задля їх же безпеки. Постійно було чутно постріли, як наші хлопці відстрілювались із будинку, де проживав Микола.

– Орієнтовно 20 березня було вже два дні, як нам заборонили виходити з підвалу. І тоді орки вдарили по п’ятому поверху нашого будинку, – каже юнак. – Тоді наші хлопці почали займати позиції на нижніх поверхах і кажуть, що там в одній з квартир лежить якась бабуся. Ми розуміємо, що це наша, вона не змогла спуститись у підвал через зламану ногу. 

Зранку наступного дня жителям дозволили розійтись по квартирах, щоб зібрати свої речі, які є необхідними для них: їжа, документи та гроші.     

– Ми з батьком одразу пішли забрали бабусю із квартири і якось перенесли її на руках у підвал, щоб більше не наражати на небезпеку, – розповідає Микола.

23 березня українські воїни пішли з будинку, де жив Микола. Жителі почали поступово вилазити із підвалів та розходитись по своїх квартирах.

– Коли ми з батьками прийшли у квартиру, то побачили, що було прострелене вікно у моїй кімнаті та у батьків, – розповідає юнак. – Мій кіт заховався у ванній кімнаті, ми не забирали його у підвал. Поки в нашій квартирі жили українські військові, то час від часу його годували. 

Один із друзів Миколи невдовзі має приїхати у Тернопіль, тож обіцяв привезти йому кота та щось на згадку про найріднішу людину – маму, життя якої обірвалось через цю війну.

Евакуація під обстрілами

– Коли ми спустились назад у підвал, то до нас прийшли люди, які сказали, що через годину-півтори буде евакуація, і ми зможемо вибратись із міста, – продовжує співрозмовник. – Тоді я ще не розумів, чи це наші чи російські військові, але вже коли вони вийшли, то побачив, що це воїни ворожої сторони, так як їхня форма дещо відрізнялась від нашої.

Проблемою було евакуювати бабусю, у якої була зламана нога, а до автобусів її донести було неабияк важко. 

– Тоді декілька сусідів та мамині подруги сказали, що вони залишаються тут і не будуть нікуди виїжджати та приглянуть за нашою бабусею, – каже Микола.

Решта жителів швидко зібрали речі та почали прямувати до евакуаційних автобусів. 

– Я йшов попереду цієї так би мовити колони, тому що мене попросили допомогти дійти бабусям та занести їх валізи, а батьки залишились десь в кінці, – розповідає Микола.

Під час того, як жителі йшли до автобусів, розпочались обстріли, що дуже ускладнювало рух, бо колона почала ділитись, і люди розходились хто куди.

– Ми прийшли до автобусів, нас почали вже перевіряти, але своїх батьків я так і не бачив, – каже Микола. – Автобус перший вже вирушив з людьми, а я стояв з друзями, ще чекав на батьків.

Жителів евакуювали до міста Нікольське, на той час маріупольського району, де їм надавали житло, харчування, і там вони жили по кілька місяців.  

– Я сидів в цьому місті і чекав на кожен автобус, коли вже приїдуть мої батьк. Після того, як приїхав останній евакуаційний автобус, а батьків не було, зі своїми друзями поїхав до них додому, у сусіднє село, щоб в разі чого батьки знали, де я і розуміли, де мене шукати, – розповідає юнак.

День, що забрав найріднішу

Батька Миколи випустили з Маріуполя через 9 днів, і він нарешті зміг приїхати до сина.

– Тоді розпочались дуже сильні обстріли по будинках, бо думали, що усіх вже вивели хоча насправді це було не так, – розповідає Микола. – Бабуся померла через декілька днів після того, як пішов батько з того підвалу. Снайпер, який вцілив в окупанта, кулею на виліт забрав життя ще й моєї мами. Вона впала батьку на руки, коли вони виходили ще із підвалу. 

Тож тато приїхав до Миколи в те село, де жили друзі сім’ї. Вони пробули там півтора місяця без нормального зв’язку.

Зрозумів, що хочу вибратися

15 травня юнак зрозумів, що не хоче більше сидіти, просто склавши руки і почав шукати можливостей вибратись із того села.

– Я прокинувся о четвертій ранку і пішов 12 кілометрів до сусіднього села, щоб звідти вже пробувати їхати автобусом до Бердянська, – каже Микола. 

На автобус юнак запізнився, тому подивившись на карті маршрут, вирішив, що буде йти 40 кілометрів пішки.

– Я просто йшов головною дорогою і на першому блокпості окупанти запитали, куди я йду. Я сказав їм, що їду до Севастополя, а також розказав всю правдиву історію про те, що мами і бабусі не стало, а батько залишився там. Тому і йду сам, бо мені треба якось рухатись далі і закінчувати навчання, – розповідає Микола.

Окупанти допомогли Миколі спіймати попутку до Бердянська, але на кожному блокпості, яких сумарно було 29, їх зупиняли та прискіпувалися до документів, усе ретельно перевіряли. Приїхавши в Бердянськ, юнак одразу пішов до свого друга, у якого потім жив ближчий час.

Залякування окупантів 

– Окупанти дорогою намагались нас неодноразово залякати, кажучи, що нас тут, на Україні, будуть катувати, бити та допитувати по пару місяців кожного, – розповідає Микола. 

Батько не зміг приїхати до Тернополя разом із сином, так як його дуже залякали окупанти. Тож він залишився в тому селі. До того ж, у нього була пошкоджена нога, бо коли він виносив маму, то поранився і на той час ще погано ходив. 

Після Бердянська Микола вирішив поїхати до Запоріжжя. Далі на його шляху був Дніпро. Звідти потягом добрався у Тернопіль.

Про наше місто юнак відгукується досить тепло. 

– Чесно кажучи, не було такого місця у Тернополі, яке мені не сподобалось би. А за час мого перебування тут я старався максимально всюди побувати та подивитись на визначні місця, – каже Микола. 

У Тернополі тихо та мирно, проте в пам’яті назавжди залишиться осад про ті жахливі події які принесли в життя Миколи стільки болю та розчарувань. Але ніщо не зламало його бойового духу та віри в людей.

– Синдром війни і страх, який вже, напевно, буде переслідувати мене все життя – це літаки, – каже він. – Навіть зараз, знаходячись в Тернополі, коли їде велика вантажівка, то здається, наче це танк або вантажна машина російської армії і рефлекторно хочеться подивитись, що це. Хочеться сховатися….

Автор Тетяна Бакай

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.