«Мамусю, я так хочу домашньої пасочки»: після трьох років полону повернувся додому Дмитро Галюк

Поліна Дайнега

«Слава Україні! Я тебе кохаю» – перші слова, які вигукнув 28-річний Дмитро Галюк під час повернення додому. Уродженець села Бариш перебував у російському полоні майже три роки. Він схуднув, змучився, але не втратив віру, що вдасться обійняти свою родину. І ось нарешті його мрія здійснилася.

Нині морський піхотинець проходить 30-денну реабілітацію в одному із санаторіїв України. Натомість Бучацька громада вже готова зустрічати свого мужнього воїна, бійця вдома і дякувати за захист, патріотизм та відданість українській державі.

Історією боротьби та першими емоціями після звільнення рідної людини з редакцією «20 хвилин» поділилася мама Олександра та дружина Катерина.

Відео дня

Готувався до війська змалечку

Військо – справа всього життя для Дмитра Галюка. Ще з дитинства він досліджував та цікавився цією темою, розповідав товаришам, ділився знаннями. У підлітковому віці самотужки змайстрував на галявині спортивний майданчик з дерева, де були турніки, різні перекладини. Зі слів мами Олександри, за тренуванням міг провести цілий день.

– Пам’ятаю, маленький Дмитро стрибав з дерева ніби із парашутом і на всі запитання про майбутню професію гордо відповідав: «Я хочу бути військовим». У восьмому та дев’ятому класі ще більше заглибився у цю справу: читав, розписував собі тренування. Його ранок напередодні школи починався з пробіжки. Набивав у портфель каміння, пісок і долав дистанцію в три-чотири кілометри. А після школи йшов знову на майданчик, щоб відтискатися, підтягуватися. Вдома йому пояснювали: військо – ризикована справа, можна обрати сферу комп’ютерних технологій, але він навіть нічого чути не хотів, – згадує пані Олександра.

Фахову освіту Дмитро отримав у коледжі на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, а після за направленням потрапив до 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського та переїхав на Миколаївщину.

– Наш Дмитро знав, що таке війна ще з 2017 року. Разом з побратимами їздив на ротації до Маріуполя. На фронті міг перебувати 6-10 місяців, але горів цією справою. Він дуже сімейна людина, обожнював проводити свята у родинному колі. Але з військовою службою не завжди виходило брати відпустку саме на свята. Та ми його розуміли, підтримували і молилися, щоб все було добре, – каже мама бійця.

У Миколаєві захисник встигав не лише працювати, а й знайшов кохання всього життя – дружину Катерину. Там побралися і народили донечку Софійку.

Обіймав малюнки та цілував світлини

Повномасштабне вторгнення застало морпіха у Маріуполі. Тоді ще 25-річний Дмитро разом з побратимами стояли на обороні міста. Робили все можливе і неможливе, аби не дати ворогу окупувати місто. Проте втримати навалу не вдалося, а вже 13 квітня 2022 року довелося виходити із заводу імені Ілліча у почесний полон. Зі слів Катерини Галюк, то був останній день коли вона почула голос коханого.

– У перші дні повномасштабного вторгнення ще більш-менш вдавалося поговорити. Вже у березні росіяни почали перебивати зв’язок і додзвонитися було нереально, – каже пані Катерина. – Згодом на сторінці морської піхоти з’явилася інформація, росіяни прориваються у місто і це може бути останній бій. Я не хотіла у це вірити, думала про ворожі фейки. Але ні, о 9 ранку 12 квітня Діма повідомив мають лише два шляхи: назавжди залишитися у Маріуполі або здатися у полон. Вони вийшли о першій ночі 13 квітня 2023 року. Вони сподівалися на гарантії, що окупанти їх не розстріляють, що за кілька місяців вони будуть вдома. Але все затягнулося на роки….

Перше підтвердження, що морпіх перебуває у російському полоні, родина Галюків отримала у червні 2022 року. Тоді про це повідомили представники Міжнародного комітету Червоного Хреста. Аби повернути Дмитра додому, його рідні шукали будь-які можливості. Мама Олександра разом з дружиною Катериною та донькою Софією їздили на акції, зустрічі з представниками влади та міжнародних організацій.

– Ми не здавали ні на хвилину, знаходили різні зустрічі, акції, що три місяці обов’язково писали листи, аби вчергове нагадати про нашого захисника. Ми фактично жили у дорозі: Київ, Тернопіль, Івано-Франківськ, Чернівці – не пропускали жодних заходів, де згадували військовополонених. Дружина друкувала його обличчя та ім’я всюди: на плакатах, футболках, прапорах, щоб завжди був на слуху. Наша Катя – неймовірна, вона так боролася за чоловіка, – розповідає мама бійця.

Маленькій Софійці постійно розповідали про татка, показували його світлини, відео. Спочатку на всі запитання відповідали, що працює, а згодом розповіли правду, аби знала: він – хоробрий воїн, який захищав Україну від ворога.

– Пам’ятаю, як наша маленька Софійка годину-дві стояла з плакатом і казала: «Я борюся за тата, хочу швидше його обійняти». Вона дуже розумна дівчинка, так складала маленькі рученята у молитві за татусика, так просила, щоб він повернувся. Ми молилися вдома, в дорозі, на роботі…Скрізь молилися, аби якнайшвидше повернути його додому, – додає мама захисника. – Не дай Бог іншим пережити цей жах. Всі ці три роки мою душа розривалася, що син не бачить світла, може терпіти побої, не доїдати. Ти з цією думкою живеш постійно, немає гіршого.

Час від часу родині Галюків вдавалося передавати листи до колонії, де утримували морпіха. Зі слів пані Катерини, він отримував їх, але лише на кілька годин.

– Писали йому слова підтримки, що боремося, не покинемо його, все буде добре і він обов’язково повернеться додому. У листи вкладали свої світлини, дитячі малюнки. Побратими, яких повернули раніше, розповідали: Дмитро цілував світлини, обіймав, якщо була можливість, то і спав з ними. Це мотивувало його триматися, – каже дружина.

Вільна весна…

Зранку 19 березня анонсували обмін військовополонених 175 на 175. Родина Галюків молилася, аби цього разу побачити рідні очі, почути рідний голос.

– Я сиділа в очікуванні зустрічі з представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста і думала: Боже, то що має бути, щоб моя дитина повернулася з полону. Невже колись станеться це диво? Третій Великдень він в руках ворога. Я не витримаю, не пектиму ні пасок, не готуватиму смаколиків, якщо Діми не буде вдома, – крізь сльози говорить Олександра Галюк. – Коли побачила списки обміняних, коли все офіційно підтвердили, то у мене підкосилися ноги, я настільки була шокована.

Напередодні обміну Дмитро наснився своїй бабусі, казав, що нарешті повертається додому. Всі сподівалися, ця весна нарешті буде вільною для захисника.

– Я вірила, ця весна буде наша, нарешті він буде поруч з нами. Пам’ятаю, коли чоловіка забирали в полон, то він сказав: «Я дуже хочу вже на Великдень бути вдома», але не уточнив в якому році. Тоді ми всі сподівалися, що їх обміняють одразу. Та дива не сталося, вже третій рік вони у росіян. Моя віра, молитва, надія ніколи не вщухали. Готова була боротися до останнього, – додає Катерина Галюк.

У диво родина морпіха повірила тільки тоді, коли представник України, який був присутній на обміні, зателефонував по відеозв’язку і показав усміхненого Дмитра.

– Він привітався, представився і запитав про наші справи. Я йому сказала: все добре, але якщо ви зараз мені покажете мого чоловіка, то буде ще краще. Тут він повертає камеру і Дмитро вигукує: «Слава Україні! Я вас кохаю». У нас був шквал емоцій, ми раділи, плакали, сміялися. Це неймовірні відчуття, – розповідає дружина захисника.

Нарешті сім’я разом

За кілька годин після обміну родина Галюків вже була у місті, де захисник проходить реабілітацію. Мама, дружина, донька, сестра, дядько та інші рідні приїхали, щоб лише на хвильку обійняти, побачити рідні очі, почути рідний голос.

– Нас попереджали, що перший тиждень військові перебуватимуть на карантині, медики проводять обстеження, адже важливо з’ясувати одразу чи є хвороби і які. Попри все, 20 березня відбулася наша довгоочікувана зустріч і нехай це 15 хвилин, але ми змогли його обійняти, поцілувати. У дитини щастя, вона довго обіймала татка, не хотіла розлучатися з ним, – згадують рідні військового.

Мама Олександра не може повірити, що ворожий полон закінчився для їхньої родини. Під час спілкування з журналістами «20 хвилин» жінка не стримувала емоцій. Вона каже, і досі здається, що повернення сина – лише сон.

– Я його як побачила, думала, що моє серце вискочить від хвилювань. Він худий, змучений, але такий рідний наш Діма. Обіймала його, намагалася не плакати, щоб він не переймався, але не витримала…А він до мене: «Мамусю, я вже тут, вдома, не треба. Я так хочу домашньої пасочки». У мене з’являється стимул жити далі, робити, готуватися до свят, – крізь сльози говорить мама.

Родина Галюків сподівається, великодні свята зустрінуть разом із своїм захисником за одним столом, а мрія Дмитра про паску нарешті здійсниться. Вони дякують Богові та всім дотичним структурам за повернення додому.