Майже рік шукали серед полонених, а він повернувся «На щиті»: історія загиблого на Курщині Андрія Вівчара

У червні в межах репараційних заходів Україна повернула додому тіла 6 000 своїх захисників. Серед них був і наш земляк – сапер Андрій Вівчар. Майже рік його вважали безвісти зниклим: сім’я вірила, що він у полоні, що ще переступить поріг рідної домівки й обійме своїх рідних. І він повернувся, але вже «На щиті».

48-річний Андрій Вівчар – родом із села Глещава Тернопільського району. Тут народився та проживав разом із мамою Марією. За освітою – електрозварювальник, справа, якій присвятив усе своє життя, допоки не став на захист України. Власної родини Андрій не створив – не склалося, проте його завжди чекали мама Марія, рідна сестра Галина з чоловіком та дві племінниці – Вікторія й Христина. У пам’ять про свого турботливого старшого брата Галина Сидор погодилася більше розповісти про його життя та службу.

Надійна опора для родини

Андрію Вівчару довелося рано подорослішати – його батько загинув, коли хлопцю було лише 8 років. Відтоді він зростав у жіночому колі – з мамою, молодшою на шість років сестрою та бабусею. Тому вся чоловіча робота в домі лягла на плечі хлопця.

– Він із малого все робив: і дрова рубав, і картоплю підгортав, і будь-яку важку роботу виконував. Мамі навіть не доводилося його просити, бо він усе сам бачив і хапався виконати. Як би важко в житті не було, але Андрій ніколи нікому не скаржився – завжди позитивний, дружелюбний і готовий прийти на допомогу. Пам’ятаю, як приходили друзі, знайомі, односельці й щось просили в Андрія, то він завжди виконував. Так, у нього немає своєї дружини та діточок, але частинка Андрія є в домі кожного, кому він допоміг, – каже Галина Сидор.

Після школи Андрій вступив до училища у Тернополі, де здобув спеціальність електрозварювальника. Все життя пропрацював на місцевому підприємстві за фахом. А у квітні 2022 року його мобілізували, попри те, що не мав ніякої військової підготовки.

– Андрію подзвонили з військкомату й сказали прийти за військовим квитком. А вже за кілька годин він передзвонив до мене і сказав, що вручили повістку, мобілізували і має лише кілька годин на збори. Далі – навчальний центр у Кам’янці-Подільському, де пройшов підготовку і згодом його перерозподілили у військову частину А1402 на Черкащину. Він долучився до військ протиповітряної оборони України. Особливо про свою службу нічого не розповідав, все вирішував сам, – говорить пані Галина.

Попри постійну зайнятість, Андрій Вівчар тримав зв’язок із мамою та сестрою: телефонував, турбувався, питав про здоров’я й завжди просив їх не перейматися, адже з ним усе буде добре.

– Наш Андрій за першої можливості приїздив додому. Нехай йому давали один день на два-три місяці, але приїде, обійме, заспокоїть і знову назад. Кілька разів йому давали більшу відпустку – тоді був удома десять днів. Для нас усіх його приїзд завжди був великою радістю, бо ми розуміли, що він на війні і там ніколи не знаєш, як може закінчитися день, чи буде наступний, – додає молодша сестра.

Серцем завжди був вдома

У жовтні 2024 року нашого земляка відправили у відрядження на Сумщину – наче мав охороняти важливі об’єкти, натомість опинився на позиціях Курщини, що на ворожій території.

– Він подзвонив 4 жовтня і сказав: «Не переживай за мене, все добре, будемо на охороні». Як завжди більше турбувався про нас, ніж щось говорив про себе. За всі роки служби він ніколи не казав, що не повернеться живим, навпаки налаштовував і себе, і нас на позитив, на гарні новини. Востаннє говорили з ним 6 жовтня, тоді пообіцяв вийти на зв’язок за сім днів, але й досі його телефон не відповідає, – крізь сльози говорить сестра.

За 10 днів без жодної звістки від захисника родина Вівчар звернулася до військової частини, де їм повідомили, що під час виконання завдання у селі Ольгівка на Курщині наш земляк зник безвісти… На позиції не повернувся, тіла також немає…

– Це був наче страшний сон, але ми до останнього сподівалися на полон. Переглядали всі чати, всі групи, всі списки – шукали бодай якусь зачіпку. Це був важкий рік, коли ти постійно в очікуванні. У листопаді 2024 року мама здавала ДНК на всяк випадок. До того ж мама на деяких фотографіях полонених впізнавала Андрія, але, на жаль, дива так і не сталося, – каже пані Галина.

«Назавжди серед нас»

У червні в межах обміну до України повернули тіла шести тисяч загиблих захисників. Експерти проводять огляд тіл, беруть зразки ДНК, відновлюють відбитки пальців, ідентифікують за одягом та особистими речами. І лише після цього повідомляють рідним та за потреби просять приїхати на впізнання.

– Минулого тижня мені приснився сон, у якому Андрій стояв біля мене. Я питаю: «Чого ж ти, брате, не йдеш до мами?» А він відповів: «Скоро буду вдома». А вже 17 вересня до мене подзвонили з поліції і повідомили, що тіло брата знаходиться на Хмельниччині, треба їхати на впізнання, – крізь сльози промовляє сестра. – У п’ятницю я приїхала до мами, і вона зустріла мене зі сльозами на очах, промовивши: невже щось сталося, невже є погані новини. Бо мама звикла, що я їду до неї на вихідні, але повідомити мусила.

Особу захисника підтвердили за ДНК та особистими речами: лікувальним поясом, чохлом, банківською карткою, військовим квитком та чоботами, які сестра придбала йому раніше. А вже 20 вересня він повернувся додому назавжди, на щиті.

– Скільки людей зібралося, скільки згадували нашого Андрія, дякували за захист, дякували за всю допомогу та турботу. Були і однокласники, і побратими, і односельці. Ось так Андрій зібрав усіх нас разом, але ж якби з іншого приводу. Мама дуже тяжко це переживає, та і я досі не можу збагнути, що більше не обіймемося, не почуємо його рідний голос, його позитив. Але він завжди буде з нами – у пам’яті, у серці, у наших розмовах. Він був світлою людиною, доброю й щирою. Ми втратили брата, але він назавжди залишиться нашим героєм, – каже пані Галина.

Родина Вівчар вчиться жити у новій реальності – без турботливого сина, брата та дядька. А також планує зібрати інформацію для петиції, аби присвоїти йому звання Герой України.

Читайте також:

Загинув за два дні до свого 30-річчя... Історія Олександра Катинського, який віддав своє життя за Україну

Символ надії: в родині військових у Тернополі народилася донечка

Боротьба з ворожими дронами — як полювання на качок. Історія захисника з 44-ї артбригади
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.