Вірить у Бога та Перемогу: як батько шести дітей з кандидата наук пішов служити у ЗСУ

Він пішов воювати, будучи кандидатом економічних наук, директором одного із департаментів столичної адміністрації, багатодітним батьком. І там, на нульових позиціях, зовсім не жалкує, що зараз міг би захищати докторську, що замість ділового костюма одягає «кікімору»,  замість лекцій відвідує «мінус», завжди певен, що він саме там, де мав би бути.

Та іноді питання «чому я не вдома?» таки може похитнути його впевненість — це лише ті моменти, коли навіжені загарбники бомблять рідне місто. 

Його військовий запал гартований Афганістаном, його відваги і відчайдушності не спиняють хвилювання найрідніших жінок.  Однак, іноді навіть він може заплакати, бачачи готовність 20-тирічних патріотів іти до кінця. Тому й сам не може по-іншому, як і сотні його побратимів із Афганської війни. Найбільше мотивують успіхи ЗСУ. Безсумнівно, це вже переконлива частка нашої остаточної  перемоги. 

Наш герой — воїн Тернопільської артбригади на псевдо Афган.  І хоч його ім’я відоме Вікіпедії, все ж заради безпеки героя у нашому матеріалі ми змушені його змінити. Назвемо співрозмовника Сергієм.  

Шура, твій син на війні!

З 16-ти років Сергій просився в Афганістан, це і зазначили на його карточці на перших же комісіях. Добився свого. Його строкова служба проходила саме там. Мамі писав, що служить в Монголії при кухні. Жінка вірила, поки листоноша не вручила їй листа на лавочці під будинком в присутності всезнаючих сусідок. Одна із них помітила штамп «полевая почта» і видала: «Шура, син твій десь на війні!». Це не могло не відбитися на здоров’ї обох батьків. На щастя, Сергій повернувся з війни. Він був ініціативним членом спілок воїнів-афганців, брав участь у спорудженні пам’ятників тодішнім миротворцям.  Пережите довгі роки змушувало його радіти тому, що у нашій країні війни немає. До 14-го. 

З першого до останнього дня він був активним учасником Революції гідності, далі — на Схід у добровольчі формування, у 15-му вступив до лав ЗСУ. Там потрапив в бригаду гетьмана Данила Апостола, де воював на «нулі», розповів нам військовий. Щоб вберегти рідних від тривог, Сергій вигадував різні алібі, щоб ніхто не знав, де він насправді.  

—  Коли в 15 році пішов на війну, дружина дізналася через рік, а мама — через півтора, — розповідає військовий. — Сидимо на «передку», телефонує дружина, запитує, де я, бо щойно директор школи повідомив, що наші діти харчуватимуться безкоштовно, оскільки батько є учасником АТО. Списки подали з бригади. А мамі мене «здали» волонтери, які відвідували нас в госпіталі з камерами: «Синку, тебе по телевізору показували!».  

Повномасштабний наступ для Сергія був очікуваним, тому в тероборону вступив заздалегідь, згодом знову, як резервіст, повернувся в бригаду.  

Так, більш як за півроку війни пройшов Київ, Київську область, Чернігівщину, Сумщину, Дніпропетровщину, Запоріжжя, Донеччину.  І скрізь — на передовій. За мужність та заслуги відзначений державними нагородами. 

У вересні він відзначатиме свій ювілей. І хоч вважає себе щасливою, багатою на вірних друзів людиною, та відзначити знаменну дату хотів би саме у колі побратимів на передовій.

Живемо — наче в майбутньому

В артилерії Сергій — один з молодших командирів. Каже, що в теперішній службі приємно дивують нові технології. Бусоль, головний інструмент артрозвідки, уже поступається дронам, планшетам, супутникам. Координати вирахувати можна і без неї. Для девайсів, які служать воїнам, розробляють спеціальні програми, законспіровані від ворога.   

— Зараз так цікаво все, ніби живемо в майбутньому — нове покоління, фантастика, — ділиться враженнями військовий, — дрони називаємо  іменами українських жінок, бо вони дуже розумні, добре себе зарекомендували, це треба розвивати. Надіємося, що отримаємо і «дрони-камікадзе», вони не повертаються, але знищують ворога. 

Розвідка ворога теж працює

Розвідка ворога, на думку Сергія, працює дуже добре. Каже, що бачив багато їхніх безпілотників та інших засобів ворожої розвідки.  Тому молодих солдатів застерігає, щоб були обережними з інформацією, бо ворог все чує. 

— Це ж не жарти, кожен з нас повинен себе зберегти щоб надалі працювати заради перемоги для держави, або ти зараз про себе все розкажеш і тебе знешкодять, — емоційно наголошує командир. —  15-й рік, ми далеко від передової в Тернопільській області. Нас зібрали, щоб через чотири дні відправити на передову, а ще через чотири дні хлопець відкриває Інтернет і каже: «Дивіться, ми у них є всі, на російському сайті — наші прізвища, імена і фото!». 

Молодь — героїчна

Говорячи про військову професійність противника, Сергій зазначив, що  кожен воїн хотів би мати достойного гідного, сильного противника. На його думку, наш ворог значно поступається нам силою духу.

— Ми здатні на все заради держави. Вони це знають, тому, коли ми працюємо, відходять на два-три кілометри, — додає, — не мають заради чого йти вперед, немає стимулу, мотивації тільки злочинні накази, тому й бояться. 

Молоді українські солдати без зайвого пафосу не раз доводили Сергія до сліз.   

— Був свідком, як 40 хлопців віком 20-25 років підійшли до позицій, а їм командир: «Брати, якщо є перестороги, — вийти зі строю!»  — І жоден не вийшов! «Дякую, кроком руш!», — емоційно ілюструє сучасну війну Сергій. — Молодь в навушниках з косичками. Це студенти, це наші діти…  Це так бере за серце! І подібних прикладів багато.  Мені якось доручив командир розвідати обстановку. Наших — більше 20-ти тримають оборону, а противника — в рази більше.  «Шляхи відходу зробили?»,  — запитую у хлопців. «А ми будемо стояти до останнього!»  В мене — сльози з очей! Змусив їх в першу чергу продумати шляхи відходу, вони послухали, хоч закінчилося все тим, що ворог не пішов у наступ. 

Розповів військовий, що молодь з тилу часто проситься на «нуль». Дуже переживають ті, кого не беруть.  А там, на «нулі» цілодобово бомблять, звикнути неможливо, навіть йому, з його досвідом. Каже, що особового складу є достатньо. Хлопців, які втомилися, чи стресують на передовій, відправляють відпочити на декілька днів. Ті в тилу посплять, покупаються, виперуть одяг та повертаються в стрій. 

— Дуже підсилюють віру у перемогу і люди з тилу, — не міг не додати військовий. — Останнє віддають, навіть якщо немає грошей платити за комунальні послуги, бабця, яка має дві з половиною тисячі пенсії, — щомісяця перераховує гроші на ЗСУ, з вірою, що вкладає в перемогу. Дякуючи друзям, волонтерам, рідним і ми тримаємося. Люди об’єдналися, армії допомагають, ми це відчуваємо, дуже дякуємо, це такий підйом духу! Впевнений, що так і буде до перемоги.

Нові зони відчуження

У тих місцях, де підрозділ перебуває зараз, людей майже немає. У великому селі залишилося кільканадцять стареньких. Хлопці їх відвідують, допомагають з продуктами. 

Свійські тварини у покинутих селах, за словами військового, стають дикими. Корови ходять табунами, молоко само тече. Свині теж бігають по полях великими стадами. Бувало, що фермери їх тисячами випускали. Собаки давно поїли курей та гусей. Часом і до тепер тварин військові знаходять на прив’язах, то відпускають. 

— Буває, що зустрічаємо собак прив’язаних, а вони переважно великі і злі, та найбільше хочуть пити, тому спершу їм треба дати води, інакше  можуть накинутися, і лиш після цього відв’язуємо, — розповідає Сергій. — Як вони спрагло хлепчуть! А попивши, уже відчувають, що люди до них — з добрими намірами. Ми хвилюємося, що тварини зиму не переживуть, особливо корівки. Дуже шкода, що немає можливості їх перегнати в безпечні райони, де б про них подбали. 

І таких сіл, за словами співрозмовника, — сотні. І не лише уздовж лінії розмежування. Далі від фронту — ні газу ні світла. Щодо тих населених пунктів, які поступово звільняються з лап ворога, то там життя відродиться ще не скоро через значні руйнування. Подекуди будинки знищені під фундамент. 

Найбільший біль — діти-сироти. 

— Вони без батьків, голодні босі, ми їм допомагаємо, чим можемо, шукаємо волонтерів серед знайомих, які б допомогли вдягнутися, зігрітися цим дітям, — бідкається Сергій. — Варто б на час війни облаштувати інтернати для їх опіки. 

Син обрав дорогу батька 

У самого ж Сергія — шестеро дітей. Каже, що повиростали з батьком по телефону. Один із синів цьогоріч потайки подав документи до військового ліцею. І вступив! Радості батька не було меж. Розчулений ділиться радощами, цитуючи короткі фрази, бігцем вислані у месенджери, що закарбовуються десь глибоко в татовому серці. 

— Оце героїчна наша молодь, наше майбутнє, — узагальнює з гордістю і хвилюванням,  — патріотично налаштовані  діти асфальту, діти телефонів, з Україною в серці!

Хвилюється батько за родину, часом місця собі не знаходить. Новини про ракетні обстріли у його рідному райцентрі облетіли всю країну. І тут же він дізнається, що поруч із місцем вибухів були двоє його дітей. Совість мучила, що він мав би бути там. «Я тут, щоб їх не допустити туди», заспокоював себе захисник. 

А поруч, такі ж, як і він — люди, які полишали гідну роботу, які мають по дві-три вищих освіти, які повернулися з-за кордону, щоб боронити рідну країну. 

—  Ось ми з вами розмовляємо, а біля мене відпочиває побратим, який прилетів з Америки, —  із запалом завершує Сергій. —  В аеропорту йому казали: «Там війна», а він відповів: «Тому і лечу» і почув на те аплодисменти. Таких, як я, багато, це в наших генах. І нам приємно, коли доручають найважчі завдання. Головне для солдата — це довіра командира. Якщо в мене вірять — я гори зверну. Нас надихають звитяги на Херсонських і Харківських напрямках, це дає  впевненість, що все буде добре. Я вірю в Бога і в цьому не сумніваюся. Зараз багато про що промовчу, дуже сподіваюся на інтерв’ю після перемоги, тоді напишемо і розкриємо більше.

Читайте також: Бачить ворога за 60 км, а сам залишається непомітним : 07:09:2022 - 20 хвилин Тернопіль (20minut.ua)

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.