«Моя воля, вже пішов би захищати Бахмут»: історія 23-річного захисника з Тернопільщини, якого повернули з полону

• Йому лише 23 роки, а він вже знає, що таке бомбардування, тяжке поранення та втрата побратимів. Житель Тернопільщини Тарас Копачівський – один із захисників Маріуполя, який до останнього залишався на заводі «Азовсталь», а після потрапив до російського полону.
• Без зв’язку з рідними та під тортурами окупантів він пробув дев’ять місяців. За цей час його неодноразово перевозили, зокрема і в Оленівку.
• Сьомого березня для всієї родини Копачівських сталося справжнє диво, адже найріднішу кровинку Тарасика повернули додому. Мама плаче від щастя, а тато дякує Богові. Вже чекають, коли обіймуть рідного сина.

Тарас Копачівський – житель села Красівка, що у Великогаївській громаді. Вперше хлопець пішов до армії під час призову в 2020 році. Відслуживши рік, зголосився підписати контракт зі Збройними силами. Тож, повномасштабне вторгнення молодий юнак зустрічав не в батьківському домі, а в Маріуполі, який обстрілювали від 24 лютого. Йому тоді ледь виповнилося 22 роки, але він мужньо зустрічав ворога, стояв до кінця і готовий був віддати життя за свободу нашої України.

Перший місяць для хлопця видався занадто складним, адже були втрати серед побратимів, постійні вибухи, атаки окупантів. Під час виконання завдань хлопець отримав тяжке поранення, після чого кілька днів коми і довготривале перебування на «Азовсталі».

Батькам здавалося, що ці дев’ять місяців невідомості тривали вічність…Бо всі розуміли, окупанти не шкодують ні малого, ні старого. Вони прийшли нас знищити і вбити нашу любов до свободи.

Він любить танці та бореться за справедливість

Дарія та Володимир Копачівські – батьки славного захисника України. Як тільки вони почули, що наша редакція хоче написати про їхнього сина, то відклали все і приділили нам свій час. З перших хвилин розмови розуміємо, у Тараса було гарне виховання і батьки дійсно зараз ним пишаються. Кожне слово промовляють з такою любов’ю і завжди кажуть: «Наш синок або наш Тарас».

— Тарас — пізня наша дитина. Я його народила вже в 40 років. Але ми з батьком завжди знаходили на нього час. Яким він був у дитинстві? Дуже славним і гарним хлопчиною, який завжди любив правду, ніколи не хитрив і допомагав нам. Чи були з ним проблеми? Ні, і ще раз ні. Такий товариський, але друзів Тарас собі обирав ретельно, всі порядні. Вони не водилися з тими, хто любив десь випити, влаштувати бійку. Його це не цікавило. Він завойовував авторитет знаннями, допомогою. Завжди міг нас вислухати, обдумати і потім вже щось казати, — згадує про сина пані Дарія.

Тарас Копачівський змалечку був активним хлопцем. Намагався відмінно навчатися, не засмучувати батьків, допомагав вдома та ще й знаходив час на хобі – спортивно-бальні танці. Він шість років відбивав на паркеті, тож в його кімнаті чимало медалей.

— Ми віддали його на танці у вісім років. Йому дуже подобалося це заняття. Завжди повертався додому з таким вогником в очах. Ох, а як були змагання, то взагалі. Він так готувався, щоб бути кращим, щоб показати свої навички. Можливо б і далі займався, але щось останнім часом не могли знайти йому партнерку. Як казала викладачка: «Занадто він активний. Не всі можуть схопити такий ритм». У школі з ним також не було проблем. Він завойовував увагу вчителів, гарно вчився і ні я, ні мій чоловік ніколи не червоніли на батьківських зборах, — додає жінка.

Після школи Тарас навчався в Тернопільському училищі №4 на газоелектрозварювальника та слюсаря. Там його помітив директор місцевої фірми та після отримання диплома покликав до себе на роботу.

— Він добре працював. Йому казали вчителі, щоб він йшов далі, здобував вищу освіту. Але наш Тарас завжди переконував, що молодий і буде час на подальше навчання. Та роботу свою він любив, відповідально ставився. А потім так вийшло, що пішов в армію, підписав контракт і там вже виконував свої обов’язки. Не було часу на подальше навчання. Та і в армії він був головним над водіями. Як ми кажемо, завжди знайде собі місце. Нам дякували за виховання сина. Він молодець. Ми пишаємося, що виховали такого сина. Для нас велика гордість, — розповідають в родині.

Ми вірили, надіялися і чекали

Наприкінці березня Тарас отримав поранення в грудну клітину. Про це родині повідомили керівники. Попри тяжкий стан, у госпіталі хлопець був недовго. Його достроково виписали і він був у групі зі своїми хлопцями, побратимами.

— За наказом наш Тарас був на заводі «Азовсталь». Звідти їх виводили 17 травня і одразу потрапили в полон до окупантів. Його разом з іншими хлопцями повезли в Оленівку, де він пробув до 10 червня. А потім його повезли у невідомому напрямку. Нам навіть з військкомату привезли довідку, що наш Тарасик вважається безвісти зниклим. Ось у такій невідомості ми з чоловіком прожили до листопада 2022 року. Ми щодня молилися, ми просили Бога, щоб він зберіг нашого сина, щоб він дав йому сили витримати всі ті жахіття, — кажуть батьки.

Поступово Україна почала повертати полонених захисників додому. Батьки моніторили всю інформацію, слідкували за кожним обміном в надії побачити знайоме обличчя – свого рідного, улюбленого синочка Тарасика. І хоча побачити сина не вдавалося, проте від листопада 2022 року почали отримувати про нього перші звістки.

— Кожного разу представники військової частини спілкувалися зі звільненими з полону українськими захисниками та захисницями. Вони називали імена, прізвища, аби дізнатися, чи бачили вони інших, чи знають хоча б щось. Бо ніяку організацію не допускали до полонених. Тоді один хлопчина сказав, що знає нашого Тараса. Він разом з ним виходив з «Азовсталі», перебували в Оленівці. А далі нашого сина відправили в Свердловськ (Луганщина). Ми не знали, чи вірити нам, чи не вірити. А може з ким сплутав нашого Тараса. З військової частини нас заспокоювали і казали, що по можливості збирають всю інформацію. Що панікувати зарано і треба вірити в найкраще, — розповідають батьки захисника.

Новоазовськ, Горлівка, тимчасово окупований Крим – 23-річний захисник міг бути будь-де. Адже російські командування не докладали ні про стан полонених, ні про умови, ні про місцеперебування. Батьки не могли сидіти вдома склавши руки, вони стукали у всі двері, нагадували про сина і благали врятувати з рук окупантів. Вони їздили в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, писали звернення в Червоний Хрест, в Офіс Президента України.

— У грудні з полону повернувся ще один хлопець. Він звернувся до нас і сказав, щоб ми не переживали, заспокоїлися, що наш Тарас живий. Він систематично чув, як його називали при перекличках. Після чергового обміну до нас звернувся ще прикордонник Андрій. Він передавав нам вітання від Тараса і сказав, що з нашим сином все добре, наскільки це можливо. Після кожного звернення від звільнених з полону, ми заспокоювали себе. Нам було дуже приємно, що навіть під час перебування в російському полоні, він турбувався про своїх батьків. Він думав про нас, як заспокоїти, вберегти від переживань. Я просто щодня завдячую Богові за такого турботливого сина,— каже нам пані Дарія.

Про обмін, що відбувся сьомого березня, батьки Тараса дізналися від родичів інших захисників, з якими підтримували зв’язок. Тоді чоловік з дружиною почали моніторити інформацію, шукати фото, аби дізнатися, чи є серед нових звільнених їх любий син. Аж тут вдома задзвонив мобільний телефон і вони почули такі бажані слова. Від цих слів на обличчі з'явилася усмішка, а з очей бриніли сльози.  

— Почали дзвонити з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, представилися і почали вітати мене. Я спочатку не зрозуміла, що вони кажуть, з чим вітають. Перепитала ще раз і тут дівчинка у слухавці мені каже: «Я вас вітаю. Вашого сина повернули на рідну землю». Я до останнього не вірила, сльози в мене бігли самі. А вже о 20:00 подзвонив наш Тарас. І таким рідним голосом мені почав казати: «Мамо, я живий. Мамо, я повернувся, я вже вдома». Я плачу у слухавку, бо стільки часу про нього нічого не чула, стільки часу уявляла собі цей момент, коли він мені подзвонить. А він мене заспокоює й одразу шуткує: «Мамо, якби зараз мав шнурки до чобіт, то одразу пішов би на Бахмут. Щоб захищати». Ось такий наш Тарас, — розповідає мама.

Ми чекаємо вдома, щоб зіграти весілля

За тиждень перебування в Україні родина Копачівських поки не отримала дозвіл на особисту зустріч з сином. Адже після звільнення з російського полону захисники проходять повне медичне обстеження та вирішують всі нагальні питання. Батьки щодня моляться, аби син був здоровим і більше в його житті не було біди.

— Під час обстеження сину сказали, що в нього між ребрами залишилися три уламки. Але поки не будуть проводити жодних хірургічних втручань. Будуть спостерігати за станом його здоров’я. Якщо нічого не турбуватиме, тоді йому доведеться далі жити з цими уламками. Якщо говорити за емоційний та психологічний стан сина, то ми з чоловіком приємно здивовані. Після всіх тих жахіть він залишився добрим, вірним Україні та українському народові, він постійно нам посміхається і говорить за гарне майбутнє. Від нього нема жодного негативу, взагалі. Та і ми теж намагаємося не плакати, не згадувати полон, не згадувати бомбардування Маріуполя. Ми говоримо про зараз і про майбутнє. Ми впевнені, воно точно буде у нашого сина. А як тільки ми отримаємо дозвіл, щоб побачити його, то в той же день поїдемо, — кажуть батьки.

Вже тиждень вечори пані Дарія та пан Володимир проводять біля екрана гаджета, адже це поки єдина можливість побачити обличчя рідного сина, поспілкуватися та посміятися. Говорять про все на світі, будують плани на майбутнє і мріють, як вперше обіймуться після такої довготривалої розлуки.

— Окрім нас Тараса чекала і його дівчина. Вони вже заручені. Вона за нього так переймалася, нас підтримувала і підтримує. Вона така щаслива, що його повернули додому. Ми хочемо, щоб йому дозволили приїхати додому, бо він так сумує за батьківською хатою, за селом, за односельцями. За всіх постійно питає, цікавиться, чи хто пішов з села захищати Україну. Всім цікавиться, співчуває, якщо хтось не повернувся. Ми так хочемо, щоб після цього жахіття наші дітки одружилися, щоб ми зіграли їм весілля. І я, і мій чоловік віримо, що в Тараса все попереду. Що він матиме свою родину, роботу, все буде добре. Ми будемо допомагати, як зможемо, — завершує розмову Дарія Копачівська.

Родини постійно чекають на рідних, які зараз на фронті чи в полоні, вони просять Бога, аби беріг та давав сили на боротьбу. Ми віримо, що наші захисники повернуться додому до своїх батьків, братів, сестер, жінок та дітей. Що в них буде світле майбутнє. Велика вдячність всім тим, хто не злякався, хто ризикуючи власним життям, щодня дарує нам новий день в Незалежній Україні.

Читайте також:

На 9-му місяці вагітності дочекалася коханого. З полону повернули ще одного воїна-азовця з Тернополя

Дякуємо за мужність, стійкість та незламність! Із полону повернувся 20-річний Ігор Душенька з Довжанки

Донечка боялась води і панічно – чоловіків. А до тата, який повернувся з полону, кинулась на шию

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.