Мрію, аби чоловік побачив донечку: Олена з Лисичанська на Тернопільщині народила четверту дитину

Фото Карітас Чортків

• Крихітці Ксенії вже два тижні, і на світ вона з’явилась у Чорткові. А тато навіть не знає про народження малечі, бо, ймовірно, у полоні.
• «Ми з чоловіком пообіцяли одне одному: обов’язково повернемось додому, в Лисичанськ, коли там буде Україна... А зараз нам головне дочекатись нашого татка — живого і неушкодженого», — поділилась матуся чотирьох діток.

Утекли з Лисичанська, коли там гепало і вибухало: родина з Луганщини рік тому знайшла прихисток у Чорткові.

Тут закохані стали подружжям та взяли шлюб у церкві. Звідси чоловік Руслан пішов боронити Україну, а Олена при надії чекала коханого з війни. Коли була на 9 місяці вагітності і ще з трьома дітками на руках, прийшла звістка, що чоловік, скоріш за все, у полоні. 19 квітня на світ з’явилась їхня спільна з Русланом донечка, яку, як і планували раніше, назвали Ксенією. Охрестити крихітку мама не поспішає. Каже, от повернеться наш тато, тоді разом оберемо кумів  і вирішимо.

«Я відчуваю, він живий…»

Цією історією ми продовжуємо серію публікацій про маленьких тернополян, які народились під час війни. Тут будуть історії родин не лише з Тернополя, а й тих, хто переїхав до нас, тікаючи від пострілів та російських окупантів. Проте їхні дітки народились саме на Тернопільщині.

Неймовірна історія родини з Лисичанська, в якої на двох батьків — шестеро дітей. Зараз Олена з чотирма дітками та двотижневим немовлям на руках чекає у Чорткові на повернення коханого. Та запевняє: «Я відчуваю, він живий…».   

Олені Салахудіновій 34 роки, і вона мама чотирьох діток. Найстаршому Максиму 13 років, доньці Єлизаветі 9, сину Станіславу 8.

Коханому Олени Руслану — 35. У нього теж є двоє дітей від першого шлюбу: 15-річний син Артем і 12-річна донька Аля — вони зі своєю мамою також переїхали з Лисичанська, але зараз мешкають на Полтавщині.

Олена з Русланом та дітьми переїхали на Чортківщину навесні 2022 р., коли в їхньому рідному Лисичанську вже було небезпечно залишатись. У Чорткові пара взяла церковний шлюб, а згодом і побралась у місцевому РАЦСі. Тут 19 квітня 2023 р. народилась спільна донечка подружжя, крихітка Ксенія. Тільки Олену із маленькою забирали з пологового волонтери та помічники з Чортківського «Карітасу». А тато, який так чекав на появу крихітки, навіть і не знає, що в нього народилась донька.

Діти здригались, було страшно…

— Ми виїхали з Лисичанська 2 квітня 2022 року, нас було одинадцятеро: я, моїх троє дітей, Руслан, його колишня дружина з дітьми і двоє племінників, в яких померла мама, а також наш кум, — поділилась  Олена Салахудінова. — Тоді в Лисичанську ще не велись активні бойові дії, але гепало щораз. І вже було небезпечно. Діти здригались, від страху в них почався тремор в руках. Було страшно…    

Кілька днів дорослі із дітьми жили у Дніпрі, ночували у місцевому ліцеї. Потрібно було вирішувати, куди рухатись далі. На вибір було два варіанта: або за кордон, або на Франківщину.

— Ми вирішили залишатись в Україні, вже їхали на захід, і однієї ночі я бачу уві сні церкву, — так, мені часом сняться віщі сни, — сміється пані Олена. — У цьому сні я бачила Церкву непорочного зачаття, де ми і нині живемо. Я знала, що ми тут будемо. Повернули автобусом сюди, отець Григорій зустрів і розподілив, хто де житиме. Навпроти нас у кімнаті проживала інша родина з Лисичанська — їх було 12-ро, зокрема й вагітна жінка. Всього із Лисичанська нас приїхало 58 осіб.

Залишатись вдома вже було неможливо, пригадує пані Олена. Коли вже були зібрані і чекали на виїзд біля пожежної частини, десь дуже близько почало гепати.

— І ми як пташенят – хто чим міг прикривав своїх дітей, пожежники відкрили свій гараж і запустили малих, — пригадує пані Олена. — Мого Стаса хтось кудись забрав, я почала кричати, гукати, викрикувала прізвище і почула його плач. Побігла і забрала сина.

У Лисичанську було що залишати. В родини був власний дім, і там саме почали робити ремонт, коди почалось повномасштабне вторгнення. 24 лютого прокинулись від того, що недалеко щось гухнуло. Буквально поруч Севєродонецьк, як виходиш на дорогу, його вже видно. Ймовірно, припускає жінка, гупало там. Олена каже, тоді не було жодної інформації, але вона про всяк випадок вирішила не пускати старших дітей до школи. А згодом й вчителі написали, що почалась війна і занять не буде. Попередили, аби всі сиділи вдома і нікуди не виходили.

Не лежить душа до росії

— Я дуже болісно реагую на все, тому старалась новин не дивитись, а Руслан тоді подивився, що почалось повномасштабне вторгнення, ввели військовий стан, — пригадує жінка. — Русланові батьки лишились там, в Лисичанську. У мене в місті нікого не залишилось, всі давно поїхали до росії. Я тут була сама.

Жінка каже, звичайно, з мамою спілкується, як і з братами, які давно живуть в росії і кликали Олену до себе.

— Я їм сказала: я народилась українкою, і тут житиму. В гості можу, але жити я там не буду. Не хочу, не лежить душа до росії, — поділилась пані Олена.  

Коли потрапили на Чортківщину, найбільше цьому раділи діти. Їх захопило, що при церкві мало не щодня свято, багато конкурсів, розваг. Мала Ліза взяла участь у конкурсі, її знімали на відео.

— Діти були щасливі: мої Стасік і Ліза дуже активні, співати, танцювати, побігати, поскакати, — це їм до душі. А Максим більше любить тишу і вирізати по дереву, — поділилась багатодітна мама. — Нас тут дуже гарно прийняли, допомогли оформити документи. Зізнаюсь, першу допомогу як переселенцям ми витратили на смаколики, солодощі, прогулянки і розваги. У нас там ціни дуже «кусались», тут все було більш доступним. Ми купували дітям фрукти та іграшки. Бо вони фактично їх не мали — поклали кілька дрібних, що помістилось у наплічник.

12 серпня 2022 року пара поставила штамп у паспорти, а шлюб взяли ще навесні.

— Я бачила, що Руслан кохає мене, а я його, — зізналась Олена. — Повірте, я маю з чим порівняти. Важке життя у мене було. Все траплялись «не ті» люди. Тут — зовсім інше. Тому і наважились на церковний шлюб.

Якогось дня до приміщення, де жили переселенці, навідались з військкомату. Вони приходили до багатодітного батька, що жив навпроти. Заодно запросили до військкомату і Руслана з кумом. Кум пішов служити ще влітку. А Руслана двічі вертали додому. Згодом таки забрали на військову службу на Житомирщину, там пройшов навчання. Туди Олена ще надсилала перед Новим роком посилку і смаколики від дітей. Чоловік часто дзвонив, казав, як пощастило із бригадою і людьми, з якими служить, вони для нього, запевняв, друга сім’я.

Востаннє спілкувались 3 березня

Олена вже носила під серцем їхнє дитя, і пара знала, що буде дівчинка. Руслан дуже переживав за кохану і ще ненароджену доньку, тому не хвилював дружину та не повідомляв, де саме він служить. Востаннє пара спілкувалась у Вайбер 3 березня, потім зв’язок зник.

— Того дня Руслан написав мені, що два тижні може не бути зв’язку, я йому відповіла, але повідомлення вже не було прочитаним, — згадує пані Олена. — Я більше не знала, де він і що з ним. Але одразу не кинулась шукати, бо він же казав про два тижні без зв’язку. Першою в Інтернеті виставила його фото наша кума, хрещена мого старшого сина. А я надіялась, що він вийде на зв’язок. І відчувала, що живий…

Невдовзі Олена пішла до поліції у Чорткові. Там погодились прийняти заяву, але матеріал для ДНК взяти тут було ні в кого. Біологічні діти з колишньою дружиною Руслана були на Полтавщині, і в поліції повідомили, що і там можуть подати заяву.

Олена ж пішла до військкомату, пояснила ситуацію. Тоді вона вже була на 9 місяці вагітності. А чоловікові колеги із частини телефоном сказали жінці, що він був під Бахмутом, що живий-здоровий, але потрапив у полон.

— Я тоді шукала і знайшла однокімнатну квартиру, думала переїжджати, але коштів не було зовсім, — згадує пані Олена. — З військкомату мене вже набрали, коли я була у пологовому, народжувала нашу Ксюню. Вони цікавились адресою військової частини, де служив чоловік. А я в телефоні мала єдину довідку з цими даними і відправила їм.

19 квітня на світ з’явилась Ксеня — 4 120 г і 54 см. Мама жартує, що донечка була надто великою, бо в самої зріст 1, 48 см і вагітною важила 67 кг. Тому довелось трохи помучитись, але Богу дякувати, крихітка здоровенька. За старшими дітьми доглядали сусідки, а забирали з пологового Олену з крихіткою волонтери. Доньці вже два тижні, а  від тата — ні слуху, ні духу.

— Донечку назвали Ксенією, а щодо хрещення поки нічого не робитиму, — поділилась пані Олена. — Дочекаюсь, коли приїде Руслан, і тоді обиратимемо хрещених і вирішуватимемо всі інші питання. Найбільше зараз хочу, щоб він скоріше повернувся додому — здоровий і неушкоджений.

З приданим малечі, візочком, памперсами допомогли волонтери. Перед Великоднем родина ще й отримала гуманітарну допомогу, — так і живуть.

— Наш будинок в Лисичанську цілий, навіть скло у вікнах вціліло, — поділилась Олена. — Наскільки відомо, світла немає зовсім. У нашому будинку газу немає, плитка електрична, тому повертатись поки не можна. В мене чоловік колишній шахтар. Ми сказали одне одному: ми повернемось додому, в Лисичанськ, коли там буде Україна. Тепер головне нашого тата дочекатись, а там і про дім поговоримо…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.