Музикант, який 12 років виступав у Франції, змінив контрабас на гармату і відправляє ворогів на концерт до кобзона

У цивільному житті — церковний хорист, професійний музикант, який 12 років проводив концерти у Франції з власним гуртом, а на час війни став номером обслуги Тернопільської артилерії і дякує Богові за подарований шанс у свої майже 60-т долучитися до важливої місії. 

Наш герой — Михайло на псевдо Дяк. 

Не вагався ні хвилини 

— Шкода, що немає капелана,  — сказала військова, формуючи екіпаж на передову. 

— Я можу бути за дяка, — озвався найстарший із мобілізованих, сивобородий Михайло.

З того часу Дяк — його друге ім’я на фронті, позивний. 

А в той день, 24 лютого, вранці йому зателефонував селищний голова і запропонував відвідати військкомат. Михайло не вагався ні хвилини. Коли комісари запитали, де він готовий служити, пропонуючи господарські частини, зважаючи на вік, — той відповів: «Хочу туди, де гаряче». І почув у відповідь: «Збирайте сумку, через дві години — в Тернопіль».

Так Михайло із Франківщини, прибув в Тернопільську артбригаду. Звідси — відразу на передову, у Київ. 

У перший же день відчув справжнє бойове хрещення — загарбницька наволоч гатила із градів. 

— Ми приїхали вночі, мене поставили в наряд охороняти боєкомплект, — пригадує, — гатили так, що живого місця не було, одна машина згоріла, та всі вилізли, слава Богу. 

На питання, що відчував тоді, каже, що страху не було, мовляв: «Чого мені боятися? Я на своїй землі, за спиною — діти онуки, мені зовсім не страшно».

Співав басом і грав на контрабасі

Говорили ми не лише про війну. Поринув Дяк спогадами у своє творче минуле, де був учасником вокально — інструментального колективу. Співав басом і грав на контрабасі. А після поповнення репертуару циганськими мотивами, освоїв гітару. Виступали з гуртом навіть на вечірці у французького циганського барона. 

З концертами регулярно відвідували Францію — 12 років поспіль по три місяці проводили там. Щороку у Франції давали по 25 концертів. Вивчив мову, був ведучим програм.  У гурті їх було шестеро. З інструментів — дві скрипки, цимбали, баян, контрабас. 

Виконували різнонаціональну музику: і французьку, і єврейську, і циганську, і українську. Навіть трембіту возили, намагаючись ввести щось цікаве і нове та показати наш народний інструмент. Щоправда, більше тамтешнім номер з трембітою сподобався як розвага-атракція.  

— У них своєрідні веселощі і зовсім інше почуття гумору, — ділиться музикант. — Приміром, наших коломийок в дослівному перекладі їм нереально зрозуміти. Сміялися лише, гостюючи у нас, на Франківщині, коли пожили декілька днів з нами та їли і пили те, що і ми (сміється, — прим. ред.).

Нерідко розважали наші музики і французькі весілля. Каже, що були й масові — на кілька сотень осіб. Щоправда, столи у них не гнуться, як у нас. 

— Заходимо в зал, щоб занести інструменти,  там — голі столи, а на вулиці п’ятсот гостей, — дивується.  — Коли люди зайшли до зали, — офіціанти носили по одній страві – викладали і забирали, перед наступною подачею. Ями за стайнею там ніхто не копає, — додав жартома, натякаючи на особливості національного частування.

Ранима душа

Після веселих, теплих спогадів повертаємося до холодного і мокрого сьогодення. «Це — найважливіше», раз-по-раз зауважує солдат в розмові і зворушується часом аж до сліз. 

Болить його, коли бачить 20-річних хлопців, яких ще вчора важко було відірвати від смартфонів. 

— Подивіться, — каже, — які вони — мужні і сильні!

Перші гради його не настільки вразили, як ті хлопці. Вони ж і мотивують його, і добре почувається серед них.

— Кров у них і дух – українські! – веде далі солдат. — Є хлопці з інтернату, які не бачили ні мами, ні батька. Дивіться, скільки у них патріотизму! Вони — за правду! Не хочуть, щоб прийшов м@скаль, і хазяйнував у їхній хаті! 

Болить його, що наш в’язкий розмоклий чорнозем, дарований нам Богом для праці і достатку, не дає відривати гармату від себе, коли її треба скласти за лічені хвилини.  

Згадав також зворушливі моменти, як підтримують місцеві, а військові — їх. Про багатодітну сім'ю, якій допомагали пережити найважчі часи, а ті із вдячності на Миколая (у день запису інтерв’ю — прим.ред.) принесли хлопцям торт. Тут розчулений уже не стримав сліз.  

Безумовно, болісно вражають Дяка закиди про зарплати військових. 

— Я завжди болів серцем і душею за Україну, коли йшов, сюди, навіть не знав, що тут гроші платять, — додає, —  а якби не взяли, то би, певне, пішки прийшов.  

Все, що бачить — римує

— «Дяк, ти — плаксивий», — кажуть мені хлопці, а я плачу, коли пишу вірші, — ділиться Михайло. — Усе, що бачу — римую, виливаю у рядки весь свій біль. Писати почав на війні. Написав 41 вірш і п'ять пісень. Щоправда – лише для шухляди. Студійні записи, на жаль, вартують великих грошей. 

На фронті у вільний час співає в дуеті з комбатом. Каже, що «добре їм йде» пісня «Цвіте терен». Вважає, що з начальником йому пощастило з двох причин: по-перше, як каже Дяк, «комбат — Людина з великої букви» — дбає про  моральний і фізичний стан підрозділу, користується довірою, авторитетом, забезпечує відчуття захисту, а ще — привіз на фронт свою гітару. Тому з музикою Дяк не розлучається і тут. 

Навіть проводить місцевому хлопчині уроки з гри на гітарі. До речі інструмент учневі купив у подарунок. 

— Він виріс в багатодітній сім'ї без батька, — розповів нам Дяк, — виявив бажання навчитися грати, я йому з задоволенням допомагаю, коли є можливість. 

Раніше хлопець приходив до Михайла, займалися просто неба. Згодом, коли ставало холодніше, солдат почав відвідувати учня вдома.

 

Життя бійців залежать від секунди

На службі Дяк — виконавчий, відповідальний і фізично сильний. Свій головний обов’язок попри вік виконує бездоганно. Командир, характеризуючи солдата, передовсім зауважив, що в Михайла є те міцне козацьке, богатирське здоров'я, якого ми звикли бажати у вітаннях. 

— Дяк дуже тактичний, — по-військовому уточнює командир батареї на псевдо Ковбой, — його ніколи не відволікають ні постріли, ні вибухи — усе робить за протоколом. Хай там що — чітко виконує наказ. 

Людей підкорює щирість Михайла. За словами командира, він може підняти настрій бійцям навіть тоді, коли їм здається, що це був найгірший день. 

 Сам же Дяк своїм головним досягненням вважає швидкість збору гармати — після того, як хлопці відпрацюють —  повинні зібрати гармату так жваво, справно, щоб не застала «відповідь» на місці.

— Життя бійців залежить від секунди, — говорить солдат, — якщо сприятливі погодні умови і все йде добре, то збираємо гаубицю і за 5-8 хвилин, а часом, коли мокро, сиро і болото липне до ніг, то не можемо її підняти з землі. 

Та як би не приходилося важко — хлопці на фронті твердо вмотивовані і заряджені повернутися лише після перемоги, каже співрозмовник.  

Найкраща підтримка — колектив

До фронтових умов звик давно. Окрім м@скалів за час служби надокучали і комарі, і гусінь, і миші. З останніми допомагає боротися кішка Полінка. Щоправда, для кращого ефекту, на думку нашого співрозмовника, її б не завадило часом садити на дієти, але, як виявилося — іншої вдачі наші воїни. Діляться з нею усім, що самі їдять — віддячують за «службу». А забезпечення у війську — хороше. Тому часом мишка може пробігти біля Полінки, яка ліниво дрімає. 

Ще один антистрес і розрада — собака на кличку Краз-Кардан, який прибився до них розміром з рукавичку, а на військових харчах перетворилася на дорослу «вівчарку». Тепер здалеку впізнає своїх — людей у «пікселі», а цивільних і близько не підпускає — гавкає. 

Запитуємо про кумедні історії. Перше, що пригадує Михайло, це те, що їм завжди весело, коли ворог «накриває» ті місця, де вони щойно були. 

— Ми відпрацюємо і швиденько їдемо звідти,  десь за 20 хвилин приходить відповідь, — розповідає солдат, — а нас там уже давно немає.  

Найкраща моральна підтримка — колектив, веселе, доброзичливе спілкування, в атмосфері, де всі розуміють один одного з півслова, де всіх об'єднує єдина ціль — Перемога, де всі мріють про зустріч із рідними і хочуть додому. 

“Дякую Богу за цю стежку”

На нашого героя вдома чекають дружина, троє дітей, два зяті, невістка, двійко внучат і все село. Каже, що під час відпустки не раз чув: «Михайле, подивися в паспорт! Куди ти їдеш?». На подібні застереження відповідав: «Зберіться всі разом і Бога просіть за мене і за все військо». 

— Просто — згадаємо історію, як наші діди, прадіди боролися за Україну, щоб ніхто нам не нав'язував, що ми маємо «штокать» і «какать», — емоційно завершував наш діалог  співрозмовник. — Я в крові відчуваю свободу і дякую Богу, що дав мені цю стежку і відчуття, які дають сили, що я можу щось зробити від себе. 

Читайте також: Щоб спрогнозувати дії окупантів — розвідники навіть визначають їх походження, віросповідання і національність

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.