«Зорано на метр углиб»: боєць про захист наших артпозицій

• Його військовий шлях розпочався зі строкової служби у 26 років, а переріс у безперервний бойовий досвід у складі 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола.
• У проєкті «Героям слава» продовжуємо розповідати історії тих, хто тримає стрій на найважчих напрямках фронту. Герой цього репортажу — Макс, головний сержант взводу охорони.

Свистить збоку — явно не твоє

У 26 років Максима наздогнала строкова служба. Спершу він потрапив у 40-ву бригаду, а згодом перевівся ближче до дому — у 44-ту артилерійську. На 11-му місяці служби Макс підписав контракт. Це сталося незадовго до повномасштабного вторгнення, тож уже 25 лютого 2022 року він виїхав на Київ. Повномасштабна війна триває, і його контракт — теж. 

 

У минулому в Макса не було досвіду АТО чи ООС. Він відверто зізнається, що на той момент вважав себе морально не готовим до війни. Перші дні повномасштабного вторгнення запам’яталися йому дорогою на Київ та відчуттям постійної небезпеки з повітря.

— Було страшно, — згадує Макс. — Я був водієм автомобіля зв’язку, ми рухалися Київською трасою назустріч цивільним колонам. Було розуміння, що нашу групу можуть розбити на під’їздах. Адже працювала ворожа авіація: те, що ми їдемо в протилежному напрямку, ворогу вказувало на те, що це — військова техніка. Молився лише про одне — щоб не розгатили прямо в дорозі.

Тоді, під Малином, Макс служив у підрозділі охорони, був командиром відділення взводу зв’язку. Прямих вогневих контактів ще не було, але авіаційні нальоти стали першим справжнім випробуванням. Хлопці постійно копали бліндажі, щоб мати де сховатися від обстрілів.

— Коли авіація лупашить, ти дуже швидко вчишся, — каже головний сержант. — Було зрозуміло: якщо свистить десь збоку, то це явно не твоє. Хоча порівняно з артилерійськими ударами різниця у відчуттях суттєва.

Попри постійну напругу, війна залишала місце і для курйозів, які пізніше ставали фронтовими байками. Макс з усмішкою згадує випадок:

— Якось підполковник, начальник штабу батальйону, та начальник зв’язку капітан стояли в бліндажі й дивилися, що саме летить. А я так швидко залетів між ними, що ми потім не раз це згадували. Стрибати в укриття ми тоді навчилися миттєво.

 По дронах — з «калашів» 

Сьогодні підрозділ Макса займається протидією ворожим безпілотникам. Це новий етап війни, де технології вирішують усе. Військова частина закупила спеціальне озброєння — восьмизарядні помпові рушниці.

— Ці дробовики перезаряджаються самі, — пояснює Максим. — Можна вистрілити вісім разів без додаткових маніпуляцій. На деяких позиціях хлопці влучають дуже вправно. Збивають дрони як коптерного типу, так і ті, що працюють на оптоволокні. Буває, що за день «приземляємо» до десяти штук.

Окрім спецзасобів, бійці використовують і звичні автомати Калашникова. Для ефективної боротьби з повітряними цілями особовий склад пройшов спеціальне навчання. Окремі групи виїжджають безпосередньо на охорону артилерійських позицій, щоб дати можливість нашим гармашам працювати безперервно.

— Артилеристи працюють не зупиняючись, — зазначає військовослужбовець. — Наше завдання — зробити так, щоб жоден ворожий дрон не завадив їм виконувати роботу.

Окупанти воюють через злидні 

Ворог вражає своєю жорстокістю та кількістю ресурсів. Максим розповідає, що противник використовує весь доступний арсенал: дрони різних модифікацій, «Герані», «Шахеди» та керовані авіаційні бомби (КАБи).  

 

— Після ударів КАБами населений пункт виглядає повністю розбитим, — розповідає боєць. — Росіяни просто стирають усе з лиця землі. Ми тримаємося до останнього, але коли знищено все під корінь, до самого фундаменту, коли немає за що зачепитися чи сховатися — ми змушені виїжджати. Вони не заходять у населений пункт, поки не зітруть його повністю. Земля там часто зорана на метр у глибину, і лише тоді вони вважають територію захопленою.

Максим з гіркотою говорить про мотивацію ворога. На його думку, більшість окупантів ідуть на війну через злидні.

— Найпечальніше те, що вони живуть дуже бідно, — каже Максим. — Вони йдуть вбивати за гроші, просто від безвиході, щоб мати за що існувати. Свідома людина ніколи не піде нищити іншу націю.

Щодо місцевого населення на прифронтових територіях, військовий намагається бути обережним. Каже, що для безпеки підрозділу спілкування з цивільними мінімізують. Більшість тих, хто залишився, — це люди віком 55+, які ще пам’ятають радянські часи.

— Не знаєш, чого очікувати від людини: чи їй справді нікуди подітися, чи це потенційний зрадник, — ділиться думками сержант. — Багато хто розмовляє російською, хоча з нами намагаються переходити на українську. «Совок» зробив свою роботу на десятиліття вперед.

 Футболісти, поети, депутати… 

Умови життя на фронті залежать від локації. Якщо є можливість, підрозділ займає покинуту хату з підвалом. Якщо ні — ліс, де бійці власноруч будують укриття та перекриття. Їжі — вдосталь, забезпечення армії налагоджене.  У 2022 році волонтери тоннами возили вареники. Згодом ця страва хлопцям трохи приїлася, хоча раніше навіть самі готували.

— Якось на оріхівському напрямку ми вирішили самі наліпити вареників прямо в бліндажі, — згадує Макс. — Робили з м’ясом, з тушонки. На природі це було неймовірно смачно. Готувати вміють усі — за роки служби цей досвід набувається автоматично.

Колектив у підрозділі підібрався надзвичайно різношерстий. Тут пліч-о-пліч стоять психологи, футболіст тернопільської «Ниви», поет, колишні депутати та менеджери. Близько 80 відсотків — це добровольці, більшість із яких мають вищу освіту.

— Живемо дружно, один за одного горою, — каже Макс. — Командування пліч-о-пліч з нами, усі питання легко вирішуються, підстраховуємо один одного. 

На багатьох позиціях їх оточують тварини. Є хлопці, які постійно возять із собою котів. Дехто навіть має спеціальну переноску: їде додому — кіт із ним, повертається — теж із ним. Для тих, у кого немає сім’ї, котик стає справжнім членом родини. Цікаво, що їх годують не солдатським пайком, а купують спеціальний корм. Дехто на це витрачає до п’яти тисяч гривень на місяць. При тому гризунів у бліндажах теж вистачає.

 «Коли це все закінчиться?»

Попри залізну витримку та професіоналізм, думки Макса часто повертаються додому. Там на нього чекають дружина та маленька донечка. Чоловік одружився у 2022 році. Пропозицію коханій він зробив ще під час служби у 40-й бригаді, а коли почалася велика війна, вирішили не відкладати і розписалися.

Доньці зараз рік і дев’ять місяців. Вона вже активно розмовляє цілими реченнями та по-своєму пояснює світ.

— Вона каже: «Тато на роботі, купить боба», — з усмішкою розповідає батько. — Дружина часто запитує, коли це все закінчиться. Це найважче питання.

Сержант Макс  продовжує свою службу. Він не дає прогнозів і не будує ілюзій, але чітко знає: його робота — захистити свій дім і свою родину від тих, хто прийшов стирати українські міста з лиця землі.

Читайье також: Перекрити небо: як тернопільський даховик став командиром гармати

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.