На рингу війни: колишня боксерка гартує дух артилеристів

• Її зріст — 150 сантиметрів, вага — заледве 40 кілограмів. Але за цією тендітністю ховається досвід професійної боксерки та характер офіцера
• Сьогодні вона — старший лейтенант, заступниця командира батареї з психологічної підтримки персоналу у 44-й окремій артилерійській бригаді. Для бійців вона просто Олегівна — людина, яка тримає їхній «духовний фронт».

Шлях через «неможливо»

Її шлях у військо почався з боксерського рингу. З 13 років дівчина займалася боксом, планувала стати тренеркою, мрія про службу виявилася сильнішою. Можливо, спрацювали гени: батько був миротворцем в Африці, хоча про службу вдома майже не розповідав. Старша сестра Луміна теж обрала армію — пробилася туди лише з восьмої спроби.

Саме приклад сестри став для Олегівни дороговказом. Коли на секцію боксу завітав військовослужбовець, цікавість остаточно переросла у рішення: буду офіцеркою Збройних Сил України.

Шлях до академії ледь не завершився поразкою на старті. У Національній академії прикордонної служби в рідному Хмельницькому дівчина успішно склала іспити, але медкомісія була невблаганною: бракувало двох кілограмів ваги.

— Я нікому не потрібна, — згадує вона свої перші сльози розпачу. — Тоді жінка, яка допомагала з документами, заспокоїла: спроби будуть ще, а вагу добереш.

Невдовзі прийшов лист із Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Львові фізичну підготовку вона склала бездоганно. У 2020 році Олегівна стала курсанткою напрямку морально-психологічного забезпечення. За чотири роки навчання вона встигала все: бути журналісткою курсу, тренуватися та виступати на чемпіонатах України з боксу.

Там же, у стінах «альма-матер», вона зустріла майбутнього чоловіка. Вони два роки мешкали в одному коридорі, розділеному дверима на чоловічу та жіночу половини.

Їх поєднав спільний наряд. Поспілкувалися, зрозуміли одне одного. Потім було перше спільне звільнення у місті, кав’ярня. Все було зрозуміло без зайвих слів.

Сім’я — на трьох напрямках

Чоловік, який брав участь в обороні Києва ще курсантом, тепер служить в іншій бригаді та швидко просунувся кар’єрними сходами до заступника командира. Батько теж повернувся до війська. Усі троє — на фронті, на різних напрямках.

— Тил — це наша мама, — каже Олегівна. — Вона нас любить, пишається і дає мотивацію робити більше. Без її підтримки було б значно важче.

Після випуску Олегівна з високим рейтингом потрапила до 44-ї бригади. Робота з людьми в артилерійському підрозділі виявилася нелегкою. Тут мінімальний невдалий жарт може образити, а до кожного бійця треба шукати підхід.

У червні 2024 року вона прийшла у підрозділ, де більшість людей служать ще з часів АТО/ООС.

— Я ними пишаюся, вони виконують задачі, які здаються нездійсненними, — розповідає з теплом про колег. — Разом долаємо труднощі: вони — фізично, а я допомагаю їм духовно.

Авторитет серед досвідчених чоловіків молода офіцерка завойовувала власним прикладом, швидко вклинилася в роботу.

Фізична загартованість боксерки допомогла — в армії силу поважають. «Олегівно, таких як ви у нас ще не було. Ви найкраща!», — часто чує від побратимів.

Нічні дзвінки та перші сльози

Робота психолога на війні — це не лише тести та анкети. Це здатність витримати чужий біль. Олегівна пригадує свої перші сльози в бригаді. У перший же день вона мимохідь звернула увагу на великого, кремезного, бородатого чоловіка. Коли надійшло сповіщення про його загибель, вона не знала, як говорити про це з його родичем, який служив у тій же батареї. Телефонувала викладачам в академію за порадою. На щастя, після обстрілів виявилося, що медик живий, хоч і важко поранений. Зараз він уже звільнений зі служби.

Бійці довіряють Олегівні. Можуть зателефонувати о другій ночі, бо треба виговоритися: у когось брат повернувся з полону, у когось проблеми в сім’ї. Чоловікові вона про такі нічні розмови не каже — жартує, що він би ревнував.

— Найважче, коли кажуть: «Я втомився, коли це закінчиться?», — ділиться досвідом офіцерка. — У такі моменти я не маю готових відповідей, і це засмучує мене саму. Але я завжди шукаю бодай краплину позитиву.

Вона вчить хлопців психотехнікам і завжди повторює: у будь-якій ситуації є вихід. Десь через компроміс, десь через довгу розмову, а десь — через просту поїздку в гори під час відпустки. Олегівна переконана, що вчасно проявлена довіра до фахівця рятує життя. Був випадок, коли військовослужбовець сам відчув проблему, погодився на курс терапії у психіатра і згодом повернувся в стрій.

— Якщо людина не хоче сприймати допомогу — ніхто не допоможе, — додає співрозмовниця. — Це так не працює.

Урок історії — телефоном

Найболючіша тема для заступниці з психологічної підтримки — діти. Якось вона стала свідком розмови командира батареї з семирічним сином. Дитина запитувала в слухавку:

— Тату, коли ти приїдеш?

Інший випадок — командир взводу на псевдо Дакота роз'яснив синові-підлітку сторінки історії України. Хлопець самостійно вивчає історію, живе в Німеччині, і за чотири роки війни вони бачилися лише раз.

— Ми готували документи допізна, і тут Дакота вмикає гучний зв’язок, — пригадує Олегівна. — Тема — Київська Русь. Батько пояснює, підключає до розмови головного сержанта, нас усіх. Це було настільки зворушливо, що я тоді ними просто захоплювалася.

Про млинці, освідчення і мрії

Особиста історія кохання Олегівни також народилася серед військових буднів. Історія їхнього освідчення — це суміш курсантського побуту, військової прямоти та несподіваної романтики, із присмаком домашньої випічки. Це сталося невдовзі після виснажливого стажування, де вони, майбутні офіцери, тижнями пропадали на полігонах. Вже тоді, попри відстань і різні частини, було зрозуміло: вони — одне ціле. Він, не гаючи часу на зайві сентименти, телефоном натякав:

— Приїдемо — і одразу розпишемося. Чи ти не хочеш?

Олегівна лише посміхалася у слухавку. Тоді їй здавалося, що говорити — це ще не мішки носити, і до реальних кроків далеко. Після повернення вони жили разом. І коханий понад усе бажав млинців із бананом та нутеллою.

— Він довго, просто нескінченно просив мене їх приготувати, — згадує Олегівна з теплою посмішкою, — а мені якось завжди не виходило. То пригорять, то якихось інгредієнтів, то часу бракувало. 

Все ж нарешті склалося. Вона саме закінчила чаклувати біля плити, коли він вибіг, мовляв, «треба сходити на пошту, ще щось»...  Повернувшись, дістав каблучку і просто одягнув їй на палець. Навіть не запитуючи про відповідь. 

— І відразу, — сміється вона, — просто розвернувся і пішов їсти  довгоочікувані млинці.  

Все відбулося по-військовому чітко, впевнено і без зайвих «ролей», адже все і так було зрозуміло.

Реальність повномасштабної війни внесла свої корективи і у плани на весілля. Батько Олегівни, як людина старої загартування, наполягав на більшому святкуванні, з гостями та традиціями. Але молодята розуміли: зараз не час для пишних застіль. Вони просто розписалися, тиха сімейна вечеря замінила банкет, а замість весільної подорожі була коротка фотосесія на згадку.

«За чотири роки офіцером буду!»

Олегівна часто згадує день свого вступу до академії, свою обіцянку з часів поступлення: «за чотири роки офіцером буду!»

 Мама досі розповідає, як донька «побачила академію, схопила папку, очі загорілися навіть в мій бік не розвернулася». Тепер офіцерка каже, що пишається своєю «альма-матер» і людьми, які її виховали:

— Викладачі, курсові офіцери, начальники курсів, вони мене зробили таку як є зараз.

Її найбільша мрія — мир. Але мир справедливий, бо, вважає, заплачена занадто висока ціна.
— Маємо довершити до кінця. Заради тих, хто поліг за цю землю, — додає швидко і щемно. — А після перемоги я дуже сильно хочу прийти до тих хлопців під прапори і сказати: ми це зробили, це було недарма.

Читайте також:  

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.