«Смерть тут завжди на плечі сидить, як пташка»: поет, науковець, який друкувався в Тернополі, про метафори на «нулі»

• «Тернопіль — це місто спокійного світу, кав’ярень і непоквапних розмов. Куштуєш його, як коштовне вино. Саме цей світ ми тут захищаємо». 

• «Я чув слова, вони були попіл рік... Я бачив рани слідів… чиї позивні стали зовсім легкі» — ці рядки Олександр Хоменко написав тієї ночі, коли його підрозділ мав змінювати дислокацію і прощався зі школою, де вони жили останні три місяці. Він розумів: ці тіні, ці позивні пам’ятатиме лише він та його побратими. Бажання зберегти у пам'яті голоси тих, хто назавжди залишився там, переросло в обов’язок «чесного свідчення».  

З Музею революції до батальйону «Свобода»

Олександр Хоменко — історик, літературознавець і завідувач Музею Української революції 1917–1921 років. У 53 роки він мав статус «нестройового» та трьох неповнолітніх доньок, проте з початком повномасштабного вторгнення став добровольцем батальйону «Свобода». На фронті він отримав цілком логічне псевдо — «Історик». Тепер науковець, який роками досліджував державність в архівах, захищає її зі зброєю в руках: від оборони Києва до виснажливих штурмів в околицях Сєвєродонецька, під Бахмутом, Спірним, Покровськом.

Його дружина Наталя у 2022-му також була готова піти воювати, проте усвідомила, що більше потрібна дітям. Своє місце у цій війні поруч із підрозділом чоловіка вона знайшла у волонтерстві: від організації зборів коштів на різні потреби (ремонт авто, обслуговування старлінків, закупівля потрібного обладнання – навіть одного разу довелося купувати мініекскаватор, який досі працює в зоні бойових дій) до пошуку потрібних речей у колег-волонтерів. Наталя переконана, що саме волонтерство стало порятунком для їхньої родини, адже найкращий цемент для стосунків — це спільні цінності.

Ми поспілкувалися з ними обома. Олександр вражає тим, наскільки глибоко він розуміє війну — не просто як чергу бойових зіткнень, а як складний філософський процес, «вогняну ріку» та обов’язок чесного свідчення. Наша розмова — про «ген свободи», біблійні метафори в окопах та вибір, який змінює життя назавжди.

«Він не витягне»

 Тихий «книжковий хлопчик» — так називав себе Олександр до початку повномасштабного вторгнення — жив серед раритетів та архівів. 

— Важко було уявити більш непридатну до служби людину: поганий зір, сидяча робота, строкову службу проходив ще у 1988-му, та й то, та лопату він тримав частіше за зброю,  — говорить про нього дружина. 

Проте за його плечима були всі сучасні українські революції, а у 2014-му останній місяць він практично жив на Майдані, спілкувався з тими, хто пізніше став Небесною Сотнею.

Передчуття великої війни з’явилося ще у 2021-му. Поки влада уникала прогнозів, друг сім'ї, латвійський журналіст Атіс Клімович уже питав Олександра, що той думає про майбутнє зіткнення. З грудня 21-го в родині Хоменків моніторили ситуацію, запасали воду та «Мівіну». Дружина Наталя згадує, як друзі з УНА-УНСО, дивлячись на Олександра, казали їй прямо: «Він не витягне, він не боєць». Проте Хоменко зранку 24 лютого, почувши, що почалося вторгнення, заклеїв навхрест скотчем шибки рідного дому і поїхав до Києва в музей рятувати оригінали картин Шевченка та інші історичні раритети. Вже тоді він планував долучитися до війська.

Додому він того дня вже не повернувся: дороги перекрили, наступного дня бойові дії розгорнулися просто під його вікнами, а за кілька днів Гостомель опинився в окупації. Три доби Олександр ночував у музеї, описуючи та ховаючи експонати, а потім почав телефонувати до друзів, шукаючи, де можна долучитися до спротиву. Усе вирішив телефонний дзвінок Юрію Сиротюку, ексдепутату від ВО «Свобода», який запросив Хоменка у штаб на вулиці Кониського (тоді ще Тургенівській), де організовувалося добровольче формування, яке стало на захист Оболоні. Згодом цей підрозділ виріс у  батальйон «Свобода» у складі бригади «Рубіж».

— Я знала, що він піде, — розповідає Наталя. — Намагалася тихенько «відмазати». Дзвонила командиру, казала про здоров’я, вік, тиск, зір... Що він буде першим претендентом на «двохсотого». 

У першу хвилю мобілізації він таки не потрапив. Там кандидатури старших за 50 навіть не розглядали. Але через тиждень відбір був не такий жорсткий. Коли на ВЛК спитали, як він почувається, відповів: «На свій вік — нормально». Рідних просто поставив перед фактом: через тиждень – у зону бойових дій.

Відновили дім за «бойові»

 Коли Історик тримав оборону на Оболоні, Наталя з трьома дітьми півтора місяці жила в Тернополі у кума — видавця Василя Ванчури. З Василем Ванчурою Олександр зійшовся ідеологічно ще у 2004-му, публікував у нього свої есеї та поезію.

— Наш дім в Гостомелі тоді опинився в епіцентрі бойових дій і ми справді не знали, чи буде нам куди повернутися. Там літало все, що могло літати: міни, снаряди, «гради». Половина будинків сусідів перетворилися в руїни. Наш теж постраждав: був повністю побитий дах, вибита стіна, — згадує Наталія. —  Запостила фото і всі почали жаліти, а я раділа. Колись перекладала книжку «Поліанна» і зловила себе на тому, що для мене це також була «гра в радість». Я тішилася: «В мене є хата, зруйована лише стіна, але багато чого вціліло: велика кімната, фортепіано, Сашкова колекція друкованих раритетів. Навіть обручка, яку я лишила під іконами, виїжджаючи, нікуди не ділася». На перші Сашкові «бойові» за три місяці ми відновили стіну і перекрили дах. А загалом, я і зараз намагаюся шукати в житті позитив. Завжди кажу, що наше головне завдання – вижити і лишитися людьми. Ворог хоче нас обізлити, опустити до найнижчих потреб, але нас рятує оптимізм і згуртованість. Нас хотіли взимку заморозити, а ми дискотеки влаштовуємо на Київському морі. Ми нездоланні.

Тільки накрити собою

Для Олександра фронтова географія стала випробуванням на межі можливого. Було багато моментів, коли рішення доводилося приймати тут і зараз. На річці Борова біля Синецького мосту, коли підрозділ виходив з оточення, майно, яке не могли забрати, спалили, щоб не залишати ворогу. Виносили лише те, що в руках.

— Один побратим підвернув ногу, не міг йти, — згадує Олександр. — Я лишився прикривати, був готовий прийняти останній бій. Але їхала машина з командирами — нас забрали. У військовій долі багато залежить від випадку. Мені двічі пощастило. Був момент, коли поранило побратима, я відправив його на евакуацію. Прийшов інший: «Пішли кави вип’ємо». Я вагався, але пішов. На те місце, де я стояв, хвилин за п’ять прилетіло. З лютого по квітень 2025-го я провів 76 днів на «нулі» без вихідних. Щодня штурми. Коли ми нарешті вийшли, через два дні нашу позицію накрили повністю — хлопці, які нас замінили, лишилися там назавжди. Іншим разом броневик, який їхав забирати мене з позицій, підбив ПТУР — п’ятеро людей загинули.

Олександр розповідає, що на позиціях піхота живе «під землею», маскуючись так, щоб не помітили дрони. Завдання — перечекати обстріли в «норі», поки основну масу ворога нищать БПЛА.

— На війні ти ніколи не думаєш про себе, — каже він. — Думаєш про те, що там на мирних землях — чи атакують їх? Смерть тут завжди на плечі сидить, як пташка. Вона всередині нас.

Для Олександра це не є проблемою, до цього звикаєш. Проблема — коли гинуть мирні. Для нього найбільший герой той, хто вижив попри все.  

— Був випадок: у побратима Крима інсульт, готуємо евакуацію. Підняли його на поверхню, а тут над нами дрон, — веде далі Олександр. — І думаю: от що я можу зробити? Тільки накрити його собою. Але пронесло — дрон знайшов іншу ціль. Взагалі на віні ти завжди готовий померти, але маєш вижити. Був у нас один страшний бій у 2022-му: 10 загиблих, багато поранених. Тоді після бою наш дрон помітив, як один з поранених ворухнувся. Я розмовляв з другом Прометеєм, який пішов його забирати. Він мені тоді сказав: «Я на 90 відсотків був переконаний, що це була засада, що десь сидить снайпер і тільки чекає мене. Але я б не пробачив собі, якби не зробив цього». І ми таки його витягли, зараз він живий.

Багато близьких серцю уже там

Про поезію на фронті Наталя розповіла, що Олександр в окопах не пише, а «ловить» сенси та образи, а в тексти вони «вимережуються» уже в спокійній атмосфері: в госпіталі чи на відтяжці. Іноді «виношує» тексти місяцями. Його поезія до війни була метафоричною, складною, але фронт змінив усе.

— Війна — вона сама по собі є велика метафора, — пригадує Наталя слова Олександра. — Не варто щось іще шукати, якщо ти сам уже в ній. Дійсність — це велика притча, неймовірно пружна й афористична. Каже що йому пощастило потрапити в середину ікони, бо стільки святих поруч, як на війні, він не бачив ніде. У нього в одному з текстів є рядки, коли заходить побратим із далекої позиції і «знімає спочатку німб, а потім розгрузку і броник». Це потужна метафора. Його вірші — це переосмислення біблійних сюжетів, накладання їх на те, що бачить там щодня. 

Останнім часом він пише менше. Зізнається, що «почуття вижившого» дуже гнітить. Чотири роки війни даються взнаки втомою. В підрозділі МТЗ, де він зараз після поранення возить вантажі та будує бліндажі, середній вік — понад 50 років.

— Ви єдині, хто мене ще тримає на цій землі, каже Сашко про мене і дітей, — продовжує Наталя. 

Сам же Олександр зітхає: 

— Так багато близьких серцю уже там, що хочеться приєднатися до них. Зараз зайти і вийти з позицій — це величезний квест. Дехто сидить там по три місяці, по пів року. Це кілометрів 10-15 пішки, ще й на собі: броник, автомат, бк, вода... А після довгого часу в норі, де практично не рухаєшся, ноги стають чужими. Кожного разу, коли виходиш на позиції, розумієш, що це може бути квиток в один кінець. Головне, щоб у цього квитка був сенс — зберегти світ, який нам дорогий. Це наша плата, адже за все треба платити.

Закопані не чинять опору

Олександр бачив звільнені Бучу та Гостомель одразу після заходу наших військ. Ці картини стали для нього найстрашнішим уроком.

— Мир через капітуляцію кличе Бучу та Ізюм у кожен дім, — переконаний Історик. — Побратим розповідав про Блиставицю, звідки родом мій батько. Там у 2022-му  окупанти захотіли помитися в домі місцевого, той не хотів пускати.  Вони розрядили автоматну чергу господарю в живіт, переступили через його труп і пішли митися в його ванну. І потім ще місяць жили в його домі, поряд з трупом господаря, який вони просто переступали. Оце і є їхній «мир». 

Лінія фронту — це ниточка, що відділяє життя від небуття. Люди, закопані в могили у Бучі, вже не чинять опору. Я все життя був книжковим хлопчиком, але якщо ми зараз не будемо щитом, ми станемо для них обслугою. ‘А хто не захоче – вб`ють, не вагаючись, щоб не мати проблем — вони це роблять. 

Силу спротиву я бачу в «гені свободи». Коли родичі загиблих віддають «гробові» мільйони на захист країни — хіба це не диво? Це неприйнятно для москалів, тому їхній метод — вбити всіх українців. Або ми відстоїмо наш світ і нашу свободу, або будемо мертвими.

Дуже любить Тернопіль

Тернопіль залишається для родини особливим місцем спокою. Наталя розповідає, як у той час, коли місто рятувало їх від окупації, шестирічна донька Таня, побачивши у просторі «На пошті» виставку карикатур на тему війни, попросила папір і намалювала російського солдата з триколором на касці і чорно-помаранчевою діркою на лобі. І підписала малюнок словами з пісні Юлії Зубрової «Сплять в могилі москалі». Олександр же згадує місто з особливою ніжністю:

— Я дуже люблю Тернопіль. Це місто спокійного світу, кав’ярень і непоквапних розмов. Куштуєш його, як коштовне вино. Саме цей світ ми тут захищаємо. Коли чую про прильоти по мирних — особливо боляче. Був у відпустці в жовтні минулого року, ми організовували в Тернополі презентацію моєї книги. І одразу ж на наступний день приліт на Стуса. Інший спогад — коли загинула дівчинка в Кривому Розі. Бачив її перед собою, відео, де вона крутилася на каруселі. Розмірковував, що мав би бути щитом між нею і смертю. На війні смерть — це статистика, а в мирному житті ми маємо бути живим щитом.

Старша донька Олександра збирає його вислови у цитатник, але батько жартома називає це культом особи:

— Культ особи — руйнівний. Насправді слова належать не нам, а всесвіту. Це як квітка, що зросла, а ти її просто побачив. 

І наостанок…

Справжність ніколи нікому нічого не доводить, вважає Олександр Хоменко. Правда не потребує підтвердження. Це у неправди є 17 довідок, що вона правдива. 

— Я зазвичай намагаюся уникати конфліктів, однак якість часу, в якому ми опинилися, вимагає від нас відповідальності. Тому моє місце – тут, — пояснює свою місію як воїна. — А так – я зовсім мирна людина. Люблю роботу, родину, мрію сидіти на дитячому майданчику, гуляти з онуками і читати книги. Розумію, що такого може не статися. А може... може і станеться.

Читайте також: На війну привіз власну зброю і сім тисяч боєприпасів

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.