«Найкращі ті історії, де всі вижили»: відверта розповідь з фронту тернопільського артилериста

•  «Я теж мав бути там»: в одну мить він втратив своїх побратимів, а його врятувало те, що в той час був на реабілітації після поранення. 

• Його мотивують сторінки історії України і небажання залишити цю війну дітям. Ми продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, наш Герой — 30-річний командир гармати Тернопільської артилерії на псевдо Файний. 

 

«Той, що файний»

Псевдо, з якого відразу стає зрозуміло про походження військовослужбовця, йому дали ще в АТО. Про це дізнаємося на початку розмови. 

— У нас було два тезки і щоразу, коли кличуть одного, відгукувалися обидва, — пригадує співрозмовник війну 2017-го.  — Там з Тернополя був лише я, побратими зауважили, що я люблю повторювати слово «файно». Тому називаючи ім'я, уточнювали: «той, що файний». Так і з'явився у мене позивний. 

Маючи військовий досвід, він уже був у першій черзі резерву, тому 24 лютого 22 року уже чекав на дзвінок. Не забарилися. Зателефонували вранці, давши дві години на прибуття до військкомату.  

І уже вночі, після розподілення, прямував у складі тернопільської артбригади на Північ. А там вже було чутно бойові дії. 

— Ми, забезпечені зброєю, амуніцією, приїхали в посадку, бачу, стоїть «Краз», а за ним «Мста» (гармата), — пригадує першу добу великої війни Файний, — в АТО я був кулеметником і такої техніки в очі ніколи не бачив, як і більшість моїх побратимів. 

За кожним із новоприбулих бійців закріпили контрактника, вони проводили інструктажі, показували, як працює гармата. Ворожі прильоти та команда «До бою!» перервали процес. Новачки встигли побачити лиш, як розкладається гармата, а далі вчилися на ходу. 

«Прихистили» в Рудому лісі

Тоді підрозділ Файного якраз мав справу з тими славнозвісними групами окупантів, які повтікали в Чорнобильську зону і вкопувалися в Рудому лісі. Саме туди наші артилеристи прогнали їх із Житомирщини, застосувавши декілька військових маневрів.   

— Поки непрохані гості облучалися у Прип'яті, наші активні бойові дії продовжувалися: Буча, Ірпінь. Часу копати бліндажі не вистачало, як і на сон. Чергувалися з водієм: ми на бойових — він спить, а в дорозі намагаємося поспати самі, — розповідає про активну роботу перших тижнів війни військовослужбовець, — важкий тоді був час, ще й холод додавав незручностей. Виснажені військовослужбовці часом спали просто на землі, простеливши каремати і міцно тиснувшись один до одного, адже на причепі «Кразу», на металевих снарядах, дуже мерзли.  

З теплом Файний пригадав, як сприяли нашим військовим місцеві мешканці в Київській області. Передавали харчі та все необхідне. 

— Ми змінювали позиції дуже швидко, у нас не було часу на зупинки, то люди просто кидали коробки на машину — каже. — І якось кинули кілька лантухів з секондхендом. Ми не знаємо, хто ці добродії, але вони для нас зробили надзвичайно велику справу: цим одягом ми вкривалися, стелили його на снаряди і спати так вже було тепліше, а ще шматки використовували для обслуговування гармати. 

Далі колектив нашого співрозмовника тримав лінію на авдіївському напрямку, поки у старої гармати вистачало снарядів. Згодом переозброїлися на нові, європейські гаубиці 155 калібру, пройшовши навчання в Естонії.

Тішилися, що вийшли живими

За більш як два роки від початку повномасштабної війни підрозділ Файного знищив чимало ворожої техніки, живої сили. Однак наш співрозмовник називає усе це буденністю, не вбачаючи особливого героїзму. 

— Просто захищаємо своє майбутнє, — каже, — а з  кожним ворогом, який загинув, країна має шанс на Перемогу. 

Щоправда пригадав один виняток із буденності. Це був випадковий вистріл і точне влучення в «масну» ціль за 27 кілометрів. 

— Ворог почав вести артобстріл по розрахунку, нам треба було зупинити вогонь, щоб люди вижили, — пригадує. —  Ми вистрелили навмання і вгатили точно в ціль, яка була за 27 км! Це не часті випадки, швидше — випадковість. 

Пригадав, як по них лупив касетний «Ураган», а вони, звісно, втікали від снарядів, залишивши гармату, пригадав, як в той момент не закривався борт вантажівки, тож, залишаючи місця обстрілів, їхали з відкритим бортом, не зважаючи, що падають снаряди: рятували найцінніше — життя людей. Чи як пробило колесо в гарматі, а вони ще намагалися бортувати, та коли почули «Ураган», — залишили. Повернувшись, забрали гаубицю цілою, хоч із дірками від уламків. Тішилися, що живими вийшли.

Гармати у них діряві, і це не дивно, вважає Файний — експлуатація нещадна: 24 на 7. 

Не всі історії хочеться згадувати, зізнається згодом військовослужбовець. Найкращі з них, за словами Файного, це ті, де всі вижили. Війна в його розумінні — це печаль і біль. Більшість цікавих історій пов'язані із колективом, якого уже немає.  

— Був в мене колектив, хороші хлопці: Тарас, Петруха, — з болем пригадує командир гармати. — Їх немає, на жаль… Загинули разом з нашим комбатом, коли я був поранений, а мав бути з ними… Війна.  

«Боремся за своє»

Мотивує нашого воїна історія. 

— Україна потерпає від воєн століттями: монголи, поляки, червоні, а за ними — репресії, голодомор, — перераховує співрозмовник. — Я не хочу повторення. Не дай Бог вони прийдуть знову — матимемо табори, будуть знищувати націю, культуру історію, а потім на війну підуть всі підуть як м’ясо.  

Родини нашого Героя торкнулася історія минулого століття: бабуся пережила голод в Рівненській області. А наслідки тих буремних часів він бачив на Сході, коли в 2017-му у Станиці Луганській літня жінка проганяла українських військових зі словами «Зачєм ви сюда прішлі? Ета мая зємля, я здєсь живу». Після розмови з тією «місцевою» хлопці дізналися, що родом вона із Сибіру, а родину її переселили сюди після голодомору. 

— Не хочу, щоб українці, як колись, шукали прихистку по світах, переживали репресії,

ми ж пам’ятаємо, як забороняли мову, як українська ідентифікація не була популярною,  як з часів розпаду союзу почалося виведення армії, передалася стратегічна зброя, — емоційно зауважив артилерист, — ми боремся за своє, в цьому і сенс — завадити захопити Україну, бо це — не лише територія, і  не залишити цю війну дітям.

«Татусю, приїжджай, хочу татка!»

Удома молодого воїна чекає дружина і трирічний син.

— Він мене майже не знає, коли я йшов на війну, йому було менше рочку, — розповідає про найсокровенніше Файний, — коли приїжджаю у відпустки, то дуже боляче їхати з дому: дитина росте без батька. 

На відстані найчастіше чує в телефоні слова дружини, як кохає, як чекає, і, звісно найчастіше запитує: «Коли приїдеш?». А разом з її голосом чує і синочка: «Татусю, приїжджай, хочу татка!»

Мріє військовослужбовець про безтурботне, спокійне життя, будиночок з садочком, просто дивитися, як росте його дитина, а можливо і ще одна… І додає, що ця мрія зараз здається нездійсненною, однак віра є. 

 

Що кажуть колеги по службі? 

Безпосередній командир Файного на псевдо Колібрі служить з ним упродовж пів року. Каже, що Герой нашого матеріалу — дисциплінований, відповідальний, відноситься до роботи з азартом, особисто перевіряє наведення гармати по цілях противника, ефективно показує себе в роботі. 

— Разом з ним було знищено багато машин підвозу боєприпасів і гармат, — рапортує командир, вчитуючись у свої статистичні записи, — майже кожна стрільба закінчується спаленою російською технікою: знищуємо все, що знаходимо. 

Також Колібрі зазначив, що у Файного чітко виражені лідерські якості, мовляв, люди тягнуться до нього, хочуть працювати в команді, має повагу серед вищих командирів.

Нагороджений відзнакою командира бригади за взірцевість у військовій службі, Нагрудним знаком за взірцевість у військовій службі 1-го ступеня.

 

Читайте також: З окупованого міста — в ЗСУ: історія артилериста тернопільської бригади

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.