«Ніби відкрилось друге дихання!». Як юна художниця з Харкова після пережитих жахіть освоїлась на Шумщині

• 19-річна Єлизавета – другокурсниця престижного харківського університету, змалечку захоплюється малюванням та грає у волейбол.
• Життя її, як і тисяч студентів кардинально змінило повномасштабне російське вторгнення…

Чому чути вибухи над головою й звуки обстрілів для Єлизавети – не вперше? Скільки днів дівчина провела у воєнному Харкові й що там відбувалось? Як вона опинилась у Шумська на Тернопільщині та чи вдалось освоїтись на новому місці?

Історію Єлизавети Локтіної читайте у нашому матеріалі.

До кінця чекала, що небезпека зникне…

Єлизавета Локтіна родом з Дружківки – міста на півночі Донецької області. У Харкові юнка навчається на 2 курсі факультету слідчої та детективної діяльності Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

З дитинства і взагалі скільки себе пам’ятає, Єлизавета малює. Також останні чотири роки вона займається волейболом. У Харкові дівчина навіть відвідувала спортивну секцію, та як і більшість студентської молоді вела насичений спосіб життя.

Однак, за її словами, звичний хід речей змінився вже 24 лютого…

– Ранок, коли росія вторглась на територію України я, мабуть, запам’ятаю на все життя. Тоді ми з сусідками по кімнаті в гуртожитку прокинулися від «залпів». Було приблизно 12-14 вибухів, і хоч подібне я чула не вперше (ще у 2015 році місто Дружківку у Краматорському районі включили до переліку населених пунктів, де здійснювалась антитерористична операція – прим.), та зовсім не очікувала, що доведеться знову пригадати, як розрізняти по звуку види снарядів та чи летять вони у мій бік, – розповідає Єлизавета.

Вона одразу почала писати до батьків та друзів. Каже, що хто і де би не знаходився – чи то у Києві та Харкові, чи то на Донеччині, всіх того дня розбудив саме гул вибухів.

– На щастя, мої близькі були більш-менш у безпеці. Я раділа, що вони хоч і налякані, але перебувають далеко від того кошмару, початого окупантами 24 лютого, – говорить нам дівчина.

Керівництво гуртожитку наказало усім мешканцям спакувати необхідні речі, в першу чергу кладучи до рюкзаків документи, воду, теплий одяг та якусь їжу. Далі, пригадує Єлизавета, студенти просто сиділи і чекали.

– Чесно, не знаю, чого ми чекали! Напевно, вірили в те, що все, що відбувається у Харкові й Україні – це черговий спосіб росії нас залякати. Ми сподівались почути добрі новини! Але ситуація загострювалась, звуки нових вибухів не забарились. Опісля я усвідомила – ніхто з нами не жартує, дійсно розпочалось повномасштабне вторгнення! – про перший воєнний день розказує юнка .

24 лютого чимало товаришів і знайомих Єлизавети виїхали з гуртожитка. Дівчина теж планувала, але трішки пізніше, коли мине небезпека й вщухне паніка.  Цього, говорить, так і не сталось…

«Може, це я привезла за собою війну?»

В атакованому ворогом Харкові Єлизавета Локтіна провела 12 днів. Ділиться, що за цей час студенти, які через певні причини залишились у гуртожитку, встигли здружитися й об’єднатись заради спільного порятунку.

– Ми намагалися пристосуватись до нових умов, зберігати спокій та дисципліну. Гуртом облаштували підвал у гуртожитку та зробили з нього справжнє бомбосховище. Спали там на матрацах, на всіх готували їжу, разом раділи добрим новинам з фронту… Обстрілювали Харків буквально щодня. Здебільшого це було чутно далеко, але іноді – й зовсім близько. Деколи серед ночі ми прокидались від того, що підвал трясся від розриву снарядів поблизу, – розповідає про пережите Єлизавета.

Дівчина каже: найгірше те, що з часом звикаєш до всіх цих звуків. Головне – ніколи не забувати про правило «двох стін» і коли стає зовсім «гаряче», то одразу спускатись до підвалу. Чекати тиші не можна у ніякому разі!

Згодом адміністрація Національного юридичного університету евакуювала молодь з гуртожитка автобусами на місцевий залізничний вокзал.

– Поки ми їхали в автобусі, я встигла на власні очі побачити масштаби катастрофи: напівзруйноване місто, обгорілі будинки, безліч вибитого скла… Було страшно дивитися на це й усвідомлювати, що ще декілька тижнів тому гуляла Харковом й все було добре, а тепер за вікном – руїни! – говорить юнка.

Покидати місто Єлизаветі було дуже боляче, адже встигла його полюбити і воно стало для неї другим домом. Та війна змінила пріоритети й на перше місце винесла безпеку! Тому студентка поїхала до батьків у Донецьку область.

– У Дружківці за розповідями родичів було ніби спокійно. А якраз у день, коли я повернулась сюди – це було 8 чи 9 березня, стався вибух майже в центрі міста. Далі росіяни продовжили періодично обстрілювати населений пункт з авіації. В мене навіть думка виникла: «Може це я привезла за собою війну?» – пояснює Єлизавета те, що відчувала.

Оселилась в одногрупниці в Шумську

Вона говорить, що залишатись у Дружківці родина Локтіних більше не могла. Тим більше, місцева влада закликала жителів громади тимчасово виїхати задля їхньої ж безпеки. Тому Єлизавета з сім’єю вирішили покинути домівку…

Юнка розказує, що з рідного містечка вона з батьками та їхні родичі виїхали на двох автівках. Дорога моментами була складною й виснажливою.

– З Донеччини рятувалось дуже багато людей. Аби хоч якось зрозуміти масштаби евакуації, то до міста Дніпро ми добирались 7 годин через величезні кілометрові «корки»! Особливо багато їх стояло на блокпостах. Через них, до речі, пропускали спокійно, – каже Єлизавета.

Сім’я Локтіних планувала знайти прихисток на Львівщині, тому туди цілеспрямовано й вирішили. Дорога до цієї області зайняла в родини дві доби!

– Вже коли я перебувала там, мене покликала до себе пожити одногрупниця Саша, з якою за декілька років навчання ми потоваришували. Саша живе у Шумську Тернопільської області. Я погодилась переїхати, адже знала, що батьки у безпеці, а мені слід наздоганяти навчання. Та й взагалі, варто оговтуватись й жити далі після всього, що трапилося! – говорить дівчина.

Так вона опинилась у Шумську і вдячна подрузі Саші за гостинність. Єлизавета ділиться, що у цьому містечку в неї наче відкрилось «друге дихання» завдяки людям та спокійній, щирій атмосфері.

– На моє здивування, місто хоч і маленьке, але дуже затишне! Мені давно подобалась Волинь з її лісами та озерами, з мальовничими краєвидами. Направду, у Харкові мені не вистачало природи серед багатоповерхівок. А у Шумську я швидко освоїлась завдяки Саші, – усміхається Єлизавета.

Ми обов’язково відбудуємо Україну!

Оселившись у Шумську, Єлизавета Локтіна намагається відновити своє заняття портретним живописом. Розповідає, що малювати навчилась сама, ніколи не ходила до школи мистецтв, хоча й мріяла знайти у Харкові студію, куди можна було б приходити та з головою поринати у творчість.

– На своїх картинах зображаю людей, адже звикла у кожному бачити красу, незалежно від типажу чи інших особливостей зовнішності. Портретний живопис я освоїла завдяки відеоурокам на YouTube та підручникам з анатомії, величезна кількість яких є в Інтернеті. Головне – бажання щось робити, а воно у мене є і буде! – каже дев’ятнадцятирічна юнка.

Для неї малювання – це своєрідна арт-терапія. Єлизавета вважає, що інколи через портрет можна висловити набагато більше, ніж просто словами…

Зараз дівчина успішно продовжує навчання в університеті й помалу повертається до нормального життя настільки, наскільки це можливо.

– Дуже важливо зараз усьому світу розповідати про наслідки російської агресії! Не можна звинувачувати у війні себе, бо гіркота провини лежить виключно на плечах окупантів, що вторглись на нашу землю. Ми їм цього ніколи не забудемо і не пробачимо! Нам слід вірити у перемогу України, допомагати ЗСУ та тим, хто постраждав від рук ворога! Я впевнена, що невдовзі ми відбудуємо мирне та світле майбутнє! – завершує наш розмову Єлизавета Локтіна.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.