«Обіймаємо до неба»: історія захисника Романа Гармаша, який віддав життя за Батьківщину
Роман Гармаш до останнього подиху захищав Україну. Наш земляк ішов туди, де було найважче – без вагань і без дорікань. Та Перемогу, за яку так відданно боровся, уже не зустріне, бо віддав за неї найдорожче – своє життя. Залишивши всім нам лиш свій заповіт – вірити у Перемогу та здобути її.
18 вересня минула річниця з дня загибелі нашого земляка Романа Гармаша на Донеччині. У рідному Малому Ходачкові відкрили й освятили стенд із його портретом. Командування 5-ї штурмової бригади передало прапор із підписами військових, які пліч-о-пліч боронили державу, – на знак подяки за службу і жертовність побратима.
– Рік тому я отримала дзвінок із найстрашнішою звісткою… Як так? Досі світ темний... Хоч казав уві сні: «Світлано, якби я знав, що в раю так добре!» Тепер я все робитиму для того, щоб тебе пам’ятали. Бо дуже велику ціну ти заплатив – ціну у власне життя, – говорить зі сльозами на очах сестра загиблого захисника Світлана Гуменна.
Попри біль втрати, сестра погодилася більше розповісти про життя брата та його службу.
До війська був дотичний із юності
41-річний Роман Гармаш народився на Дніпропетровщині, натомість усе своє життя прожив у селі Малий Ходачків на Тернопільщині. Щирий і чесний, працелюбний, справедливий, дружній та добрий, завжди готовий прийти на допомогу – саме так відгукуються про нього рідні, знайомі, односельці, усі, хто знав Романа.
– Роман у червні 2001 року закінчив школу, а вже у листопаді його призвали на строкову службу. Спочатку відібрали в президентські війська, бо був високого зросту. Згодом переправили в Ужгород – там він служив і навчався у 113-й військовій школі кухарів, отримав кваліфікацію «кухар третього розряду». У мирному житті він був тим, хто рятував друзів навіть ціною власної безпеки, – розповідає Світлана Гуменна.
Після служби повернувся до цивільного життя – працював в Україні та за кордоном, одружився. У 2009 році народилася донечка Софійка. Сестра згадує, що Роман був справжнім патріотом і оптимістом. Пригадує: завжди купував собі та дарував іншим речі з патріотичною символікою, на своє авто під замовлення прилаштував велику патріотичну наліпку. З 24 лютого 2022 року він неодноразово говорив удома, що не може бути осторонь.
– «Країну ж потрібно захищати! Війна…» І без вагань – з перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до територіальної оборони, а згодом – до лав п’ятої окремої штурмової бригади. Ми з друзями намагалися його стримати, але його рішучість та навіть укомплектованість, бо вже мав усе необхідне, – навпаки спиняли нас. Він любив Україну і не міг вчинити інакше, – говорить Світлана.
Свій військовий шлях розпочав із Краматорська. Далі Роман виконував завдання у найгарячіших точках – Часів Яр, Бахмут, Костянтинівка, Покровськ, Кліщіївка та інших. Роман ніколи не падав духом. Постійно турбувався про маму та сестру, запитував про кожного з родини і радів, коли отримував від них або від друзів посилки.
– Племінниця Діанка завжди малювала для нього малюнки, а Ілона робила обереги й підшуковувала різні шеврони. Ми всі вірили, що все буде добре. І він нас у цьому завжди запевняв! І десь оберігав його Бог, попри ті смертельні ситуації, через які він пройшов і про які ми знаємо з його слів, – говорить сестра.
Серед побратимів наш земляк мав позивний «Ромашка», а пізніше – «Кухар». Його фірмовим знаком був жест «Вікторія» – два підняті вгору пальці, що символізують Перемогу. За словами мами Марії Гармаш, її син беззаперечно вірив у Перемогу.
Зі слів сестри, командування та побратими згадують Романа як мужнього, вірного та надійного товариша. У службі він був зразком дисципліни, винахідливості й професійної майстерності.
– Брав відповідальність за результат, діяв швидко й виважено, у найкоротші строки знаходив рішення складних завдань. Не боявся висловлювати й аргументовано відстоювати власну думку, але завжди залишався коректним і зосередженим на спільній меті. У серпні–вересні 2024 року разом із нами облаштовував фортифікації на нашому рубежі оборони. Уже маючи репутацію надійного фахівця, працював в оперативному підпорядкуванні батальйону розвідки й свідомо обирав найважчі ділянки роботи – там, де потрібні були холодна голова, точність і витримка, – відгукуються побратими.
У його бойовому досвіді – мудрість, сила та рішучість, які вчать нас ніколи не здаватися перед викликами і завжди боротися за право жити у вільній і незалежній країні.
Вогонь запеклих не пече…
За два роки служби на передовій Роман Гармаш лише двічі приїздив додому у відпустку. Мріяв побувати на випускному своєї єдиної доньки, тоді ще дев’ятикласниці Софії. Після війни він планував розпочати нове життя, мав багато планів і мрій, про які ділився, але так і не зміг втілити.
– Бачилися ми з ним у листопаді 2023 року та в червні 2024-го. На випускний до доньки Романа так і не відпустили, тому наша Софія з однокласницями танцювала символічний танець із камуфляжем. Для нього цей момент зафільмували на відео – він був дуже розчулений. Майже за три тижні після випускного все-таки приїхав у відпустку. Ми ще всі разом зібралися на ювілейному родинному святі, на якому він щиро радів та усміхався. Це була його крайня відпустка, – згадує Світлана.
І хоча приїздити вдавалося нечасто, родина постійно підтримувала з ним зв’язок. За першої ж можливості він телефонував або писав, що вже на зв’язку та з ним усе добре. Роман дуже рідко розповідав про службу. Не раз говорив: «Найгірші враження були, коли втрачали побратимів». Називав росіян «зазомбованою ордою».
17 вересня ще спілкувався з рідними, вранці 18 вересня захисник поставив уподобайки на повідомлення сестри Світлани, а вже потім дзвінки та повідомлення так і залишилися без відповіді – назавжди.
– Це сталося під Бахмутом, де ворог і досі все нищить. Ромчик загинув 18 вересня 2024 року поблизу населеного пункту Іванівське на Донеччині під час ворожого артилерійського й авіаудару. Спочатку вважався зниклим безвісти, але 20 вересня знайшли й евакуювали його тіло. Єдине, що знаю зі слів побратимів, які вижили, – він загинув миттєво й не відчував болю… Друг, односельчанин, ветеран російсько-української війни Ігор Войцехівський був із нами, рідними, на впізнанні брата, сказав, що від тих травм він не страждав, – зітхає пані Світлана. – Досі не можу повірити. Він мав жити. Казав: «Тиждень – вийду з позицій і наберу». З 20 на 21 Рома приснився і показав те місце, де він загинув.
Навіки в серці. Навіки наш Герой.
Тіло захисника доставили до рідного села Малий Ходачків 23 вересня 2024 року. Дорогою, вздовж усієї Великобірківської громади, люди ставали навколішки обабіч дороги та траурного кортежу, проводжаючи Героя до рідної домівки востаннє, не стримуючи сліз. Поховали Романа 25 вересня, на восьмий день від загибелі, на сільському кладовищі з військовими почестями.
– Я завжди зустрічала й проводжала Романа – чи вночі, чи вдень. З чимось солодким, із кавою, як він любив. Часто сниться, що хоче кави й сигарет. То щоразу ношу каву йому на могилу. Але від однієї тільки думки, що я його більше не почую, не побачу його усмішки, не обійму, серце стискається від болю. Ніяк не можу повірити в те, що його вже немає з нами, – додає Світлана Гуменна.
Відповідно до Указу Президента України від 29 січня 2025 року нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня. Нагороду вручив матері голова Тернопільської ОВА 26 червня. 24 серпня присвоєно звання «Почесний громадянин Великобірківської громади» (посмертно).
Читайте також:
«Я відчуваю, що не повернуся живим з війни»: 36-річний захисник Роман Стащук віддав життя за Україну
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
