Після важкого поранення воїн здобув срібло на «Іграх Нескорених»
- За фахом – інженер-будівельник, а за покликанням душі – спортсмен. Знайомтесь, ветеран війни Олексій Горб. Чоловік переніс 12 операцій на нозі через поранення на передовій, але це не завадило йому долучитися до «Ігор Нескорених» і вибороти срібну медаль.
- Він на власному прикладі доводить, що спорт – найкращі ліки для фізичного та психологічного відновлення навіть після надважких подій у житті.
Родом із Херсонщини 34-річний Олексій Горб. Він працював у всеукраїнських та іноземних будівельних компаніях, а вільний час приділяв скелелазінню. Чоловік наважився змінити стабільну роботу на пригоди в горах. Згодом отримані навички в альпінізмі застосував на фронті, щоб захищати Батьківщину від ворога у складі 67-ої механізованої бригади.
Тернопіль став другою домівкою для чоловіка, адже тут знайшов своє кохання, а нині проживає і проходить реабілітацію. Після участі в «Іграх Нескорених» Олексій мріє розвивати ветеранський спорт як реабілітацію для фізичного відновлення побратимів.
Війна застала його у горах
Ще з дитинства малий Олексій не уявляв життя без спорту. Він долучався до волейбольних секцій у школі та університеті, випробував свої сили в бойових мистецтвах. Але справжнім відкриттям та захопленням для нього стало скелелазіння. Працюючи в офісах, створюючи нові проєкти для багатоповерхівок та підприємств, він все частіше мріяв про гори, про підкорення нових маршрутів.
– Я піднімався на Говерлу, обійшов чимало маршрутів. Були на горі Піп Іван, на околицях чорногірських хребтів. Найбільша моя гірська подорож – участь в альпзборі, що організовували в Киргизстані. Там були класні тренування на льодовику, у льодових тріщинах. Максимальна висота, на яку довелося підніматися, – 4 850 метрів. Два тижні ми провели у снігах, жили у кемпах, там неймовірна природа. Моє дитинство пройшло у степах, тому гори були справжнім відкриттям. Мені навіть не вистачало офіційних відпусток, щоб реалізувати своє бажання в хобі, – каже пан Олексій.
У 2021 році чоловік остаточно переходить до туризму. Він переїхав до Івано-Франківська, працевлаштувався до місцевої фірми, разом з групами туристів підкорюють українські вершини, насолоджуються красою гір. Проте це тривало недовго… У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року сестра Олексія повідомила про початок повномасштабного вторгнення. І тоді чоловік вирішив змінити гірські пригоди на волонтерство та військо.
– 23 лютого 2022 року разом із колегами та рятувальниками перебував біля Говерли. Ми проходили навчання з лавинної безпеки, до кінця так і не завершили, бо росія почала наступ. Разом з колегами вирішили, що у туристичному кемпі прийматимемо людей з прифронтових регіонів, забезпечуватимемо їх гуманітарною допомогою. Тому я сідав за кермо і возив гуманітарні вантажі з кордонів Румунії. А вже влітку усвідомив, якщо не візьму до рук зброю, не стану на захист Батьківщини, то можу все втратити: і улюблені місця, і всю Україну. Тому порадившись з чоловіком сестри, який вже на той момент воював, я починаю збирати військове спорядження та екіпіровку, – згадує чоловік.
Летіло звідусіль, але ми трималися
Серед усіх можливих підрозділів Олексій Горб обрав для себе добровольчий український корпус «Правий сектор». Сконтактувався з рекрутинговим центром, де отримав всі необхідні поради, а згодом і направлення на навчання.
Загалом процес навчання зайняв понад три місяці. Добровольці отримали навички — від риття окопів до виконання бойових завдань у надскладних умовах.
– Проходив навчання у Києві та Дніпрі, далі потрапив до 67-ї механізованої бригади. Нас добре і довго навчали, додатково пояснювали всі нюанси. Але пам’ятаю, що ми тоді були незадоволені, бо скоріше хотіли на передову, скоріше показати окупантам, що вміємо. Ми такі хлопці браві, а нас постійно намагалися чомусь навчити. Знаєте, тоді був такий азарт. Уже на фронті зрозуміли, що нас не даремно довго вчили, бо всі дії треба виконувати автоматично, відпрацьовано, злагоджено. Там немає часу на додаткові з’ясування, обдумування. Бо кожна секунда може вартувати тобі чи іншим життя, – наголошує військовий.
У січні 2023 року Олексій Горб разом із побратимами вперше виїхали на бойові позиції на Лиманський напрямок, що на Донеччині. А наприкінці лютого їх відправили у перший стрілецький бій. Тоді вони штурмували ворожі позиції у місцевій посадці.
– Я був командиром відділення. Отримав наказ про ранковий штурм ворожих позицій. Такого досвіду у мене не було. Спочатку навіть відмовлявся, бо хлопці були втомлені після риття окопів та нічних чергувань. Але нас запевнили, що дадуть підкріплення, що все вдасться. У випадку масованого обстрілу ми мали повернутися на стартову локацію. Але у нас все вийшло, ми відбили позиції, закріпилися там, а ворог почав масові обстріли. Тоді скидів із дронів не було, вони керували міномети та артилерію. Ні секунди спокою, – згадує доброволець.
Ворог чекав момент ротації й відкрив вогонь. Летіло з мінометів, артилерії, адже попередньо росіяни провели розвідку дронами. Ось тоді Олексій Горб і отримав поранення – снаряд впав біля нього і пошкодив стегно лівої ноги.
– Заліг за укриття, але це мене не врятувало. Чітко пам’ятаю той момент, як пролунав вибух, я одразу почав проводити поверхневий огляд, помітив кровотечу з лівої ноги. Намагався повернутися, але ліва стопа залишилася на місці, не рухалася, бо до половини стегна трималася лише на шкірці. Дістав турнікет і почав фіксувати, як мене вчили на підготовці. Була велика крововтрата, руки заніміли, і я не зміг його докрутити. Добре, що поруч був побратим, який допоміг, – каже військовий.
Стабпункт на Донеччині, лікарні Дніпра, Рівного та Тернополя – за збереження ноги захисника боролися медики різних рівнів. Загалом він переніс 12 операцій, одна з останніх була у січні 2024 року.
– Мені постійно обробляли рани, щоб не було ніякої інфекції. Також медики вирішували, як і що краще зробити, щоб надалі міг вільно пересуватися без допоміжних засобів. Бо під час обстрілу у мене роздробило понад 10 сантиметрів кістки в стегні, то вирішили, що треба встановлювати металоконструкцію. Було складно, бо не міг зігнути ногу. Щоб повертатися до руху, порадили йти на реабілітацію. Дружина знайшла у Тернополі приватний центр, і вони погодилися займатися зі мною безоплатно. Паралельно до лікування, реабілітації я ще вирішував паперові питання з ТЦК, проходив ВЛК. Нині маю інвалідність третьої групи, вона чинна до весни 2026 року, – додає Олексій Горб.
Отримав срібло на міжнародних змаганнях
У травні 2024 року військовослужбовцю запропонували долучитися до тренувальних кемпів «Ігор Нескорених». Чоловік відмовлявся до останнього, адже за реабілітаціями, оформленнями документів не було часу.
Натомість знайомі знали, чим можна заманити Олексія, – активностями, спілкуванням, дружною атмосферою.
– У Тернополі я майже не маю знайомих, тому коло спілкування звузилося до дружини та реабілітологів. Я розумів, що маю проблеми з ногою, але душа потребувала спілкування, кола однодумців. Буду з вами відвертим: пораненого військовослужбовця може зрозуміти тільки побратим. Тому я подав заявку, отримав схвалення і поїхав на локацію. Коли прибув на місце, то був позитивно вражений. Тільки уявіть, в одному місці зібрали 329 ветеранів війни та діючих військовослужбовців, які отримали травми. Нам у перший день дали зрозуміти, що «Ігри Нескорених» – не про медалі, не про суперництво. Ми всі познайомились, обговорили різні теми, розповіли про те, що нас хвилює, обмінялись досвідом, – каже Олексій Горб.
Тренувальний кемп тривав два тижні. Там з учасниками працювали реабілітологи, які систематично оглядали, враховували всі поранення, надавали рекомендації, у яких видах спорту варто брати участь.
– Я у школі та університеті займався волейболом, то і під час кемпу хотів обрати його. Але моя пошкоджена нога не згиналася, я на неї не міг стати, було складно. Тому мені рекомендували плавання і як варіант – стрільбу з лука. І якщо у плаванні я показав середній результат, то з лука настріляв на перше місце, – каже ветеран.
У липні Олексій Горб отримав лист, що він разом із 35 побратимами пройшов до Національної збірної й представлятиме Україну в Канаді. Кожен військовий мав визначити для себе вид спорту, в якому змагатиметься і готуватися разом із тренерами. Наш співрозмовник обрав три види спорту: скелетон, керлінг та гірськолижний спорт сидячи.
– На змаганнях з керлінгу потрапив до інтернаціональної команди: канадець, румун, британка і я. Ми не отримали призових місць, але настільки все було позитивно, класно, – говорить пан Олексій. – Під час гірськолижних змагань я сідав у спеціальне крісло, мене прив’язували і так долав відстань на схилах у Вістлері. Це був маленький спуск для початківців. А ось у скелетоні лягав на спеціальні сани, мені одягали шолом, і ми долали дистанцію у льодовому тунелі. Я розігнався до 97 км/год. Якщо в інших видах спорту ми тренувалися, відточували навички, то скелетон пояснювали лише теоретично, бо немає спеціальних трас.
Друге місце та срібну медаль наш українець отримав у гірськолижному спуску сидячи у класі IAS1-Sit Ski. Олексій фінішував з результатом 18,18 секунди. Зі слів військового, він був добре підготовлений, але не знав, на що здатні учасники з інших країн.
– Орієнтовно за тиждень нас навчили їхати на лижах сидячи. Тренування відбувалися у Буковелі. Це показник того, наскільки я зміг прокачатися в цьому виді спорту за такий короткий проміжок часу. До цього я займався гірськолижним спортом для себе. Але маєте розуміти, що з ніг сісти й керувати лижею сидячи – це зовсім інше, треба вчитися заново. Тому це дуже крутий показник для мене, – каже військовий.
Участь у міжнародних змаганнях настільки надихнула чоловіка, що він замислюється над розвитком ветеранського спорту як реабілітацію для фізичного відновлення побратимів.
– Спорт – це один із найпростіших і найприродніших інструментів саме для відновлення фізичного, морального, емоційного, психологічного через спілкування в процесі занять. Тому хочеться створити спільноту. Будемо пробувати волейбол сидячи. Саме із занять стабільних, постійних, щоб люди приходили, тренувалися фізично і відновлювалися, – переконує Олексій Горб.
Маємо розраховувати тільки на себе
Також Олексій Горб активно стежить за міжнародними новинами, ситуацією на фронті. Він вкотре наголошує, наші військові роблять важливу роботу в надскладних умовах. І ми маємо їх підтримувати, донатити.
– Звичайно, без допомоги нам буде дуже складно протриматися, але це може стати поштовхом для розвитку інших напрямів боротьби саме в Україні, від наших виробників. Нам не треба сподіватися на інших, а лише на себе, бо окрім нас, ніхто не допоможе. Це стосується мобілізації, виготовлення зброї, єднання українців, – каже ветеран війни. – У мене завжди було таке розуміння, що нам допомагають інші країни не через те, що вони такі хороші, а просто мають свої інтереси у цьому. Доки наші та їхні інтереси збігаються, то добре, а як тільки якісь розбіжності, то починаються обмеження, схиляння до миру.
Чоловік наголошує, для нього все закінчиться, коли у росіян не буде спроможності, засобів для впливу на нас. Йдеться не лише за воєнний, а й економічний вплив. Щодо розвалу російської імперії – то це лише далека перспектива, каже воїн.
Читайте також:
Треба понад 5 мільйонів гривень, аби знову став «на ноги»: родина воїна збирає кошти на протези
Символ надії: в родині військових у Тернополі народилася донечка
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
-
Поліна ДайнегаМолодець 💪🏻
