У підрозділі Жулик виконує роботу при стрільбі як замковий, заряджає капсуль. Вага снарядів до 50 кілограмів. Такі обов'язки потребують фізичної підготовки.
Поцілив у “ланцет” із автомата — цим відзначився наш герой ще на початку військової кар'єри. Свій неймовірний вчинок коментує скромно: просто пощастило. Невисокий зростом, швидкий, жертовний артилерист, за що від командира отримав псевдо Жулик.
Продовжуємо проєкт “Героям слава”.
Залишився вірним… службі
Йому всього лиш 21 рік, уже має не одну нагороду. Та про них, як і про “Ланцет” говорить скромно. Бажання служити у війську виникло у 19, коли він навчався в ліцеї в Волочиському районі, звідки він родом. Тоді Жулик здобував спеціальність муляра-електрозварювальника. Підписав обхідний лист, а за ним — і контракт. Каже, що військовослужбовцем був його брат, та й, з рештою, волів сам вирішувати, коли йому йти до армії. Залишатися у війську тоді не думав. Мав серйозні наміри щодо створення сім'ї, планував віддати належне службі і забути про армію. Тоді 19-річний хлопець ще не знав, що його служба триватиме довше, ніж він розраховував, а забути доведеться про мрію. Дівчина знаходить собі іншого, а він залишається вірним присязі: супутницею молодого бійця стає війна. Не маючи часу на сентименти, їй він віддає усі свої сили.
Повномасштабний наступ застав його у Старичах, де він проходив фахову підготовку на навідника. На навчаннях Жулик на той час був уже вдруге, до того тут же проходив курс молодого бійця. 28 лютого уже приймав участь в бойових діях у Малині, під Києвом. А далі — Авдіївка, а там — переозброєння і Бахмут, Лисичанськ. Із старої гармати “Мста” хлопці перейшли на нову “FH70”. Навчання ходили в Естонії.
Про бойову роботу розповідає небагатослівно: було важко, мало спали, мріяли якнайшвидше повернутися до рідних, тому страху не відчували.
Відео дня
З боїв виходили дивом
Після переозброєння уже працювали по “жирних” цілях, робота була уже більш усвідомлена — на розумінні, а не на адреналіні, як раніше, обстановка не обіцяла швидкої перемоги, а за цим — моральна втома і страх.
Бувало, що з боїв виходили дивом. Жулик неохоче розповідає про війну. Однак, пригадав один з епізодів.
— Якось поїхали на завдання відбивати наступ, про який дізналися за перехопленнями, — пригадує, — та зупинити їх (окупантів, — ред.) не встигли.
Орда таки почала наступ, і російські танки уже були поруч. Завдяки виваженим діям командування тоді був успішно здійснений відхід і вдалося зберегти найцінніше для української армії — людські життя.
— Вони неочікувано для нас все розрахували, тому ми не могли їх попередити, — уточнює співрозмовник, — у нас був розроблений план відходу, ми вийшли неушкодженими і техніка вціліла, а по них працювали здалеку і таки вибили їх з того міста та згодом повернулися.
Результати роботи мотивували і хлопці працювали багато, вразили чимало цілей — артилерія, танки…
— Це все завдяки навіднику, — скромно додає Жулик, — я працював помічником навідника, водієм гармати.
У підрозділі Жулик виконує роботу при стрільбі як замковий, заряджає капсуль. Вага снарядів до 50 кілограмів. Такі обов'язки потребують фізичної підготовки. Навчилися, каже, звикли, натренували м’язи на практиці. І додає, що курс молодого бійця був не зайвим.
Просто пощастило
Спілкуючись із військовослужбовцем, ми уже знаємо, що цей скромний хлопець нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”, а ним як відомо, відзначають військових рядового та сержантського складу ЗСУ за сумлінне та успішне виконання бойових завдань за високі показники бойової підготовки, крім того “Золотим хрестом” нагороджують осіб, які вчинили героїчні та визначні вчинки на війні. Наш герой здійснив просто неможливе:
він влучив із автомата у ворожий ланцет.
— Так, ланцета збив, — підтверджує, роз’яснюючи нам, що це — безпілотник, який працює по артилерії, по живій силі, з'являється раптово і несподівано, його не чути і важко від нього втекти. — Ми працювали біля гармати, радари не показували, що летить, побратим почув, ми побігли до укриттів, тільки не ховатися, а по автомати. Так вийшло, що я беру перший автомат вибігаю і збиваю його з 10-15 пострілів.
Далі він розповів, що вони часто намагаються їх збивати, але не завжди виходить. А тут — адреналін, все сталося настільки швидко, що й сам відразу не збагнув, і додає, що “таки, мабуть, випадково, просто повезло”.
До речі, російські баражуючі дрони “Ланцет” мають кілька типів наведення і стали однією з найбільших небезпек, з якими стикається українське військо.
Останнім часом їх багато прилітає від сусідів, каже Жулик. Окрім антидронних систем іноді рятують дерева: буває, вдарить в дерево замість гармати і вибухає.
Ворог змінився
До закінчення трирічного контракту Жулику залишилося менше як півроку. Навряд, каже, до цього часу закінчиться війна. Контракт у такому випадку продовжується автоматично.
— Зараз роботи багато, часті наступи, працюємо, — продовжує Жулик. — Ворога не варто недооцінювати, тим більше — він змінився: якщо раніше йшли великими колонами, ми їх знешкоджували “оптом”, або, наприклад, міномет їхній знищили, а на наступний день там же новий стоїть, ми тоді дивувалися їх тупості, а зараз наче порозумнішали. Тому роботи додалося.
Ускладнює роботу і те болото, що під ногами — бігти під приходами важко. Снігу та морозу немає, тільки сирість.
З дому воює не лише Жулик. Старший брат нещодавно отримав поранення, молодшому вручили повістку. Виростав наш співрозмовник біля бабусі. Через війну не зміг провести її в останню путь — якраз, коли їхав на похорон почався повномасштабний наступ і він в дорозі за наказом повернувся на бойові.
Зараз родину замінює дружній колектив — різні за віком, єдині по духу — як брати, каже. Підтримують, розуміють. Їжу готують самі. Продукти їм підвозять.
Як і скрізь на бойових розрадою для хлопців є чотирилапі друзі: собачка Чарлі, яка, не боячись пострілів, бігає за ними до гармати і кіт. Разом вони піднімають хлопцям настрій, коли обіймаються, гріючись біля “буржуйки”.
— Ми по собаці бачимо, коли треба бігти в укриття — вона має унікальну здатність чути виходи, — розповідає, посміхаючись, військовослужбовець, про вірних друзів, — а як отримає від нас кусок мяса, то спершу несе котові, а потім і собі просить.
Що кажуть колеги по службі?
Позивний Жулик дав йому командир (псевдо Пшоня) у перший день знайомства, більш як два роки тому. Швидкий, каже, активний, всюди встигає.
— Він Жулик, звісно, в найкращому розумінні, — характеризує нам героя Пшоня, — це мала батарейка, яка заряджає людей позитивом.
Пригадав командир, як його підопічний врятував життя цілому розрахунку. Будучи з 19 років на війні, Жулик навчився бути уважним і чути та розрізняти усі звуки, виділяючи небезпеку.
— Хлопці розвантажували боєкомплект, при роботі біля гармати — багато різних звуків, і Жулик зумів почути “Ланцета”, — дивується командир. — Його уважність врятувала життя: усі встигли лягти і ніхто не постраждав.
Схожа ситуація була зі збитим “Ланцетом”. Хлопці якраз відпрацювали, як почули звук, він забіг схопив автомати і буквально з 10 патронів збив його. Емоцій, які тоді пережили хлопці — не передати словами.
— Буває, що і 300 патронів можемо випустити, це, мабуть, один із тисячі випадків, — не перестає захоплюватися командир. — Я якраз передавав інформацію по рації, рапортував командуванню, і тут — бах-бах і кажу в рацію: “збили!”, чую “як збили?!”.
“Ланцета” розвернуло, він впав метрів сто від гармати, спрацював при ударі об землю, але, на щастя, ніхто не постраждав, ні особовий склад, ні техніка. Потім ще декілька прилітали в той же день.
Далі нам Пшоня розповів, що “Ланцети” це надзвичайно проблемне питання у цій війні. В ньому тільки одне вразливе місце, куди треба влучити — моторчик ззаду. Тому вважає, що Жулик має велике щастя і удачу.
Надія Грибова
Bohdana Brus