"Приїжджаю до батьків зі своїм хлопцем, і це нормально": тернополянин не соромиться, що він – гей. ЕКСКЛЮЗИВ

Публічний камінг-аут (процес добровільного й усвідомленого визнання людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної приналежності) Юрій Двіжон зробив майже три роки тому через зйомки в кліпі співачки Ірини Білик, який був присвячений темі ЛГБТ-спільноти. Про творчість режисера ми розповідали в матеріалі «Тернополянин зняв кліп на пісню Ірини Білик»

У інтерв'ю у 2018-му Юрій розповідав, що після прем'єри кліпу, він отримав дуже багато повідомлень з подякою від людей, для яких важливою була підтримка такої легендарної співачки, як Ірина Білик в боротьбі за рівні права. У  кліпі знялись десять героїв, які відкрито говорять про свою сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність. 

Також Юрій – автор та режисер фільму "НЕ ХОВАЙ ОЧЕЙ-2. Наші в США: фільм про українських ЛГБТ-емігрантів".

Нещодавно DVIZHON у якості експерта взяв участь у телешоу "Про що говорять жінки" з Оксаною Байрак на телеканалі "СТБ" та розповів про те, як зважився відкрито говорити про те, що він – гей.

– Мої попередні стосунки були з людиною, яка живе в Сполучених Штатах. І я останні чотири роки був у сім’ї, яка відкрито приймала свого сина. У мене з’явився такий внутрішній спротив: "Чому я в своїй історії маю приховувати свою орієнтацію?"  І тоді я зробив цей "камінг-аут". Він був на всю країну, і про це дізнались мамині друзі, родичі. Скажу, що зараз минуло вже більше двох років, і моя мама почуває себе абсолютно щасливою, маючи сина, який може з нею поділитися чимось особистим. А я відчуваю себе абсолютно нормальною людиною, які і всі інші в нашій країні. Мама приймає мене теж абсолютно нормально, – сказав Юрій в ефірі. – На мою орієнтацію не вплинули батьки, не вплинуло оточення. Орієнтація – це не колір очей, і її неможливо змінити.

Згодом він опублікував уривок з ефіру у своєму Instagram та написав:

– Насправді якби глядачі моли уявити, скільки красивих, розумних, талановитих та сексуальних чоловіків в нашому шоу-бізнесі є геями, можливо, вони змінили б своє стереотипне мислення на цю тему.

Розповідь хлопця подаємо від його імені.

«Це не мій вибір»

Хтось може сказати «Це їх вибір», але якщо логічно подумати, то ніхто ніякого вибору не робить. Бо хто хоче бути в групі людей, права яких обмежують: можуть побити, звільнити з роботи або хто хоче постійно бути під прицілом насмішок? Ти не можеш триматись за руки з коханою людиною на вулиці, не можеш обняти цю людину на прощання. Це просто природа, і з цим нічого не можна зробити.

Часто гомосексульну орієнтацію називають нетрадиційною. Але насправді в сучасному суспільстві цю орієнтацію називають просто гомосексуальною, бо вона є насправді традиційною, бо є зараз і була сто років тому, і двісті-триста років тому.

Я не приховую нічого, і останнім часом часто говорю на цю тему, бо це не вибір, це просто моє життя і моя позиція – не соромитись цього. Я не роблю нічого кримінального, за що мені може бути соромно.

Коли зрозумів, що я гей?

Мені було десь п`ять чи шість років. Я був в гостях в бабусі, і в газеті побачив фото напівоголеного чоловіка. Я зрозумів лише, що мені цікаво на це дивитись. Звісно, я не міг в такому віці нічого розуміти про це. Тим більше в Тернополі такого явища не було. Якщо говорити про західні країни, де толерантність на вищому рівні, можна думати, що такі речі можна подивитись в телевізорі. Або побачити на вулиці двох хлопців чи двох дівчат і захотіти собі так само. Але в мене цього не було.

У мене є брат-близнюк. У нього є дівчина. Ми виросли в одній сім’ї, був однаковий побут і все інше. Але природа вирішила так, і одного з нас зробила з такою відмінністю. Крім того, що ми ззовні відрізняємось, ми відрізняємось всередині.

У дитячому садочку мені цікавіше було спілкуватись з дівчатами, а братові – більше з хлопцями. Змалку я не цікавився машинками, а любив складати пазли, малювати, у мене навіть були дві ляльки.

«У Києві з’явились перші люди, яким я відкрився»

У підлітковому віці ніхто абсолютно не здогадувався про це. Ще тоді я б не зважився відкритись, хоча ще в школі абсолютно свідомо знав. І ця таємниця була тільки зі мною. Коли мені було 13-15 років, не було ще вільного доступу до сайтів знайомств та інших ресурсів, до яких є доступ зараз. Відповідно, я усі свої думки тримав при собі.

Думаю, що відкритись суспільству, важко геям чи лесбійкам старшого віку.

До моменту, поки я переїхав в Київ, не було нікого з ким я б спілкувався на цю тему, не було нікого, хто теж був представником ЛГБТ-спільноти. У столицю я поїхав 10 років тому одразу після школи. До того у мене не було ніяких стосунків, бажання побачень чи ще чогось такого. Я розумів, що в Тернополі цього ніде не можна зробити.

У Києві в мене була перша закоханість. Я почав тоді лише ходити у гей-клуби, які є там. Там почав знайомитись з першими хлопцями, з’явилась перша компанія людей, які є творчими та відкритими. Тоді я з ними просто дружив, мало хто знав, що я теж гей. Але саме там з’явились перші люди, яким я відкрився. У Києві молодь ставилась до того більш толерантно. Але ще тоді я не думав, що зможу сам відкрито говорити про свою орієнтацію, не міг подумати, що батьки теж будуть знати.

Як відреагувала мама

Так само, як будь-хто приїжджає до батьків зі своїм хлопцем чи дівчиною, і їх стать протилежна, так само я зараз приїжджаю до батьків зі своїм хлопцем. І вони абсолютно нормально до цього ставляться. Ми йдемо разом в театр, у ресторан, і в цих моментах я почуваю себе абсолютно таким самим, як всі інші.

Спочатку були в батьків думки про те, що скажуть сусіди, родичі і так далі. Це перші думки людей, які живуть в невеликих містах. Але я вважаю, що є важливіші речі, ніж думка інших. Зрештою, і оточення батьків, і моє сприйняло все добре. Вони поважають мене не за мою сексуальну орієнтацію, а за те, яка я людина і чого я досягаю у своєму житті. Коли я приїжджаю на свята до родичів – усі раді мене бачити, всі зі мною спілкуються. Жодного разу я не чув: "Йди звідси, ти позориш сім’ю" чи щось в цьому плані.

Звичайно, я не можу в Тернополі на вулиці поцілувати кохану людину, або взяти його за руку. Зрештою, і в Києві я не дуже люблю це робити. Бо ти не знаєш хто поряд йде і яка їхня реакція. Але такі сімейні моменти, яких могло б не бути, зараз в мене є лише завдяки тому, що я наважився зробити цей крок.

Я пояснив батькам ту інформацію, яку вони ніде не могли отримати, бо росли в іншому інформаційному середовищі, тоді була інша політика в країні, яка була до України. Вони вважають, що те, що тоді їм розказували – це правильно. У 90-их роках лише відмінили кримінальну відповідальність за те, що міг мати гомосексуальні стосунки, а до того часу всі вважали, що це злочин і уподібнювали до збочення. Але зараз це змінюється. Я інколи приїжджаю в Тернопіль, і мені цікаво зайти в програми для знайомств, мені цікаво подивитись хто там є. І там є люди, які вже не бояться показувати своє обличчя. Зараз більше тих, кому по 18 чи 20 років, і вони не чекають осуду, того, що скажуть їх батьки. Вони відкриті.

Я вважаю, якщо людина робить якусь корисну соціальну місію, хтось стриже, хтось готує, хтось йде на фронт та захищає Україну – це набагато більша причина любити свою дитину, ніж ця маленька відмінність. Це особисте життя кожного і влазити туди та диктувати свої правила, як мінімум, некоректно.

Чи багато бояться говорити про приналежність до ЛГБТ?

Думаю більшість людей гомосексуальної орієнтації про себе нічого не розповідають. Бо там це не прийнято. Бо в їх колективах ніхто не чув, що в Тернополі є такі люди. Всі ж думають, що вони десь в космосі живуть чи в Київ виїхали. Насправді не всі.

І це молоде покоління все частіше відкривається. І для них це не проблема. Для старшого покоління це проблема, я впевнений, що вони живуть тихенько, не розказують нічого і нікому, бо більшість з них і не має постійних стосунків.

Я зустрічав у Тернополі декілька пар хлопців, які не афішують гучно про свої стосунки, але розповідали, що найближче оточення їх знає. В цілому, дуже багато залишилось комплексів та стереотипів. Є випадки, коли людей за їх орієнтацію звільняли з роботи. І це одна з причин, чому ЛГБТ-люди залишають малі міста і переїжджають у великі, бо там можуть знайти якусь підтримку. Хоча навіть Київ не можна порівняти з Сан-Франциско в плані толерантності.

Зрештою, останні новини і в Києві не дуже тішать. Коли людину можуть побити за довге кольорове волосся або сережку в вусі – це ненормально.

Що сказав би людям, які бояться відкритись?

У мене є кохана людина. Ми разом вже тривалий час, майже два роки. Я знайомий з його батьками, він з моїми. Але поки ми не афішуємо ці стосунки, можливо, дещо пізніше. І якщо це станеться – то це буде гучно.

Якщо ви не можете наважитись відкрито всім говорити про себе, почніть із найближчої людини друга/подруги. Я впевнений, що ви обов'язково отримаєте від них цю підтримку.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.