Розвідник із Тернополя втратив частину ноги, але планує повернутися на фронт

• «Добре виконане завдання – те, про яке ніхто не дізнається» –- саме так свою роботу на фронті характеризує 34-річний тернополянин Іван Тарн.
• Від початку вторгнення чоловік волонтерив, а згодом долучився до підрозділу Головного управління розвідки України. Разом з побратимами виконували різні завдання – спрямовані на знищення та дестабілізацію стану ворога.
• Про життя між обстрілами, бойове поранення у Бахмуті та боротьбу з російською пропагандою – для «20 хвилин» з перших вуст. 

Попри реабілітацію, чималу кількість проєктів та особистих справ Іван Тарн погоджується на зустріч та інтерв’ю з нашою журналісткою. Він – привітний, щирий та не хвалькуватий. На початку розмови одразу просить не присвоювати йому звання та не робити культовим героєм у матеріалі. Адже всі успішні завдання вдалося виконати виключно злагодженій роботі з побратимами, з яких не всі повернулися.

Тілом в Європі, а душею – в Україні

Народився Іван Тарн у Тернополі, проте у дитинстві разом із батьками переїхав до Європи, де виріс, здобув освіту і займався бізнесом. Більшість часу він проживав у Бельгії, кілька років у Франції та трішки в Голландії.

— Так, я проживав за кордоном, але завжди мав зв’язок з Україною. Якщо була можливість, то приїздив до друзів, до знайомих. У мене виключно українське громадянство і мені ніколи за це не було соромно. За фахом – бухгалтер, економіст, але все життя займався підприємницькою діяльністю. Проживаючи за кордоном, я навіть встиг набратися професійного досвіду – три роки ніс службу у «Французькому легіоні». Хоча тоді не був впевнений, чи знадобиться він мені, але було цікаво, — каже Іван Тарн. — База у «Французькому легіоні» сильна. Там дуже добре працюють з моральним компонентом. Вони тебе реально готують до війни. Хоча це на полігоні, в контрольованих умовах. Але це дуже наближено.

В Україну чоловік повернувся до повномасштабного вторгнення. З його слів, ще у вересні 2021 року було відчуття, що чергове скупчення техніки біля кордонів України – не просто навчання, ворог готується. Проте, масштаби наступу були вражаючими.

— Я з вересня 2021 року систематично слідкував за новинами, що стосувалися безпекової ситуації та можливого наступу. Ми одразу з військовим товаришем домовлялися, що за потреби я допоможу його родині виїхати за кордон, доставлю їх у безпечне місце. Але до останнього не думав, що росіяни братимуть території такою кількістю, бо це трохи нелогічно. Так, кількість людей важлива, але варто мати та тактику. Також ми думали, що може бути загострення конфлікту на Донбасі, але так щоб ракети летіли до Києва та Львова – ніхто зі знайомих не розраховував, — розповідає чоловік.

24 лютого 2022 року чоловік пам’ятає погодинно. З нами ділиться своїми спогадами.

— Опівночі 24 лютого я був у Львові. Ми вітали товариша зі святом. До Тернополя повернувся приблизно о третій ночі. Тоді мене здивував гул, який було чутно в місті. Пізніше здогадався, що то військовий літак, і це мене насторожило. Зайшовши на Flightradar, побачив, що в Україні закрили повітряний простір. Тоді на радарі відбивався лише один розвідувальний дрон. Одразу стало зрозуміло, що намічається провокація. Почав гуглити, щоб дізнатися більше інформації та знайшов лише звернення путіна, де він розповідав про декомунізацію. Сприйняв це як черговий маразм, — згадує пан Тарн. — Близько 05.00 мені задзвонила кума з міста Васильків, що на Київщині, і повідомляє про бомбардування зі сторони кордону. От тоді я зрозумів, що вторгнення вже і часу на розгойдування немає.

Спочатку Іван Тарн допомагав своїм знайомим жінкам з дітьми виїхати за кордон, тримав зв’язок з іноземними волонтерами, щоб ті їх зустріли та розселили. На другий тиждень об’єднався разом з друзями, небайдужими та почали волонтерити. Зі слів чоловіка, запитів захисники надсилали чимало, адже ніхто не збирався на фронт, не скуповував амуніцію та інші важливі речі.

— Загальний волонтерський штаб у нас функціонував в Українському домі «Перемога». Ми діяли вже за злагодженим алгоритмом. Від знайомих, друзів, чиї рідні на фронті, отримували купу запитів. Передавали ці запити іноземним друзям-волонтерам і як тільки спорядження опинялося в Тернополі, то все вантажили і їхали на передову. Ми були в Донецькій, Київській, Харківській області. Робили все, що в наших силах. Тоді ми не думали, кому потрібніше і чи тернопільські вони. Бо всі захисники – наші, всі працюють для нашої свободи і про це не варто забувати, — каже чоловік.

Хто як не ми?

З перших днів війни чоловік розумів, відсиджуватись на Тернопільщині не збирається і рано чи пізно вирушить захищати Україну зі зброєю в руках. Тож, допомагаючи військовим, він і собі поступово збирав спорядження.

— Так, я паралельно готував уніформу, бронежилет, озброєння, щоб повністю себе екіпірувати. Знаєте, не очікував, що мені щось можуть дати з військового спорядження. Щобільше, я не був впевнений, що воно у нас є. У квітні вирушив на схід. Я ніколи не розглядав це як момент вибору – чи йти воювати. Якщо така тотальна тиранія сунеться на все, що тобі цінно, як можна інакше вчинити? Я інакше не зміг би жити просто сам із собою. Щодо близьких та друзів, то вони навіть не намагалися мене переконати. Вони чітко розуміли, що я долучусь до захисників і буду воювати, — зізнається Іван Тарн.

Спецпідрозділ «Артан» тільки формувався, коли тернополянин прийшов туди служити навесні 2022 року. Ще було не зовсім зрозуміло, чим будуть займатися. Проте, його конкретна спеціалізація – високоточна стрільба.

— Ми спецпризначенці, у нас немає чіткої території, де маємо постійно працювати і відвойовувати. У нас трохи інші завдання, ніж у Збройних Сил України. Нас залучають для всіх нетипових завдань на фронті. Нам доводилося виконувати задачі, які ми собі уявити не могли.

Наприклад, є те, що не може виконати піхота чи артилерія. Це залишається за нами. Ми розбираємося, що і як зробити, складаємо чіткий план, який намагаємося дотримуватися. Але завжди трапляються сюрпризи, бо ти ніколи не знаєш, чого чекати від ворога. Чи повернешся ти, твої побратими із завдання – теж постійно відкрите питання. Та, коли ти 24/7 на фронті, часу на роздуми про життя, побоювання просто немає. Вже після виконання завдання чи навіть під час інтерв’ю можна про це замислитися, — зізнається Тарн.

За 10 місяців активної роботи, тернополянин разом з побратимами об’їздили майже всю лінію фронту. Згадує Миколаївщину, Харківщину та Донеччину. Які саме завдання виконували – таємниця, адже російський ворог може використати опубліковану інформацію в ЗМІ у корисливих цілях.

Єдине, що розповідає спецпризначенець, — працюють переважно вночі, адже це гарне прикриття. Також велике значення мають погодні умови та освітлення, включно з позицією сонця там, де захисник буде у певний час і тим, як будуть падати тіні. Коли йдеться про коригування важкого озброєння чи організацію підриву чогось, то погодні умови будуть впливати на точність цього всього.

— Наприклад, ми отримали інформацію про те, що окупанти продовжують проривати нашу лінію на Куп’янському напрямку. Ми приїжджаємо ближче, розгортаємо штаб, ознайомлюємося з останньою інформацією, розроблюємо план і вирушаємо. Наше завдання – вирівняти оборону Куп’янська. Ось так тиждень боїв, ми виконуємо завдання, піхота заходить на свої позиції, а нас перекидають на інший напрямок, — наголошує чоловік.

Поранення під Бахмутом

Під час евакуації важко пораненого бійця у Бахмуті Донецької області Іван Тарн отримав поранення. Чоловік наступив на протипіхотну міну і як результат – залишився без стопи на правій нозі.

— Це перше моє поранення та ще й вночі. Побачити її було просто нереально. Коли я почув вибух та глянув на свої ноги, то у мене був лише легкий шок, не міг повірити, що це сталося. А далі повідомив побратимам та почали з іншими своїми хлопцями накладати мені турнікет. Один з побратимів взяв мене на плечі і ніс на собі. Буквально через метрів сто-двісті він наступив на таку ж саму протипіхотну міну. Таке ж поранення, як у мене. Тобто ми вже вдвох впали. Нам треба було ще кілометр іти до броньованої машини. Ми дійшли, раненого також вдалось евакуювати, — зізнається тернополянин.

Лікарі довго боролися, аби врятувати якомога більшу частину стопи. Вдалося врятувати лише п’ятку, але вона – не опорна і спиратися на неї захисник не міг. Тоді Івану Тарні запропонувати реампутацію.

— Медики відрізали мені трохи більше ноги, аби я міг використовувати протез. Операцію робили тернопільські лікарі у серпні. Протезом мене забезпечили волонтери. Я знаю, що в Україні є державна програма, але волонтери роблять краще і сучасніше, — каже пан Тарн.

Тернополянин проходить реабілітацію в одній з місцевих лікарень по кілька годин на день. З його слів, результати вже є, проте реабілітологи мають постійно вдосконалювати свої знання та навички, адже його випадок поранення – один з мінімальних.

— Сенс реабілітації не в тому, щоб поранені могли вільно заїхати на інвалідному кріслі до кабінету. Фахівці з пацієнтом мають робити все можливе, аби людина заїхала на возику, а повернулася – на своїх двох, нехай навіть і протезах. Пацієнти також повинні працювати і не лінуватися. Це все має відбуватися в комплексі, — наголошує чоловік.

Став обличчям української боротьби у Вільнюсі

Під час реабілітації тернополянин вирішив не гаяти часу дарма і боротися за Перемогу України на інформаційному фронті. Разом зі своїм братом заснували англомовне видання the Ukrainian review, де розвінчують російські міфи та борються з пропагандою.

— Це така англомовна аналітика з української точки зору. Чому я вирішив долучитися? Бо я добре володію англійською мовою, я знаю чимало європейських людей, які можуть бути корисними. Наразі ми розбираємо тему Ізраїль та Україна. Тобто, як події в Ізраїлі впливають на глобальні інтереси України, — розповідає Іван Тарн. — Ми моніторимо фейки, що крутять російські ЗМІ, спростовуємо їх. Фейки варто спростовувати не лише українською, а й іноземними мовами. Адже це також може вплинути на думку європейського суспільства. Наприклад, ми постійно чуємо від росіян про наше бомбардування Донбасу. Але деякі дійсно у це вірять, хоча варто відкрити підручники, трохи поцікавитися історією подій з 2014 року і побачимо, що проблема не в нашій Україні. Треба залучати експертів, які розуміють на цьому.

Крім того, тернополянин Іван Тарн став обличчям українських захисників під час саміту НАТО у Вільнюсі. Його фото розмістили на сітілайтах міста.

— Це була акція благодійної організації. Вони зі мною зв’язалися і запитали, чи цікаво сфотографуватися для них, щоб відкрити для європейців очі на вторгнення Росії в Україну. Я радий, що можу бути корисним в загальній боротьбі. Насправді не треба соромитися своїх травм. Європа і весь світ має бачити, що ми віддаємо найцінніше у цій боротьбі за Незалежність України, — наголосив він.

Вже з 2024 року чоловік планує повернутися до свого підрозділу та продовжувати виконувати бойові завдання. Він переконаний, протез на правій нозі – не перепона у боротьбі за Батьківщину.

Читайте також:

Президенте, врятуйте тата з полону! 10-річний Марк з Маріуполя просить допомоги у Володимира Зеленського

«Мій тато переможе лаву і повернеться»: 7-річний Азіз із Маріуполя про батька з полону

«Що б не робили – завжди поруч, і навіть на війні»: історія братів-артилеристів, які воюють на фронті

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.