«Мій тато переможе лаву і повернеться»: 7-річний Азіз із Маріуполя про батька з полону

Майже 10 років не маємо дому

— Прожили у Маріуполі майже сім років. Наша оселя була за три зупинки від заводу «Азовсталь». Я щодня їздила повз нього на роботу, – розповідає Оксана Арутюнян. – У 2017 році чоловік вирішив долучитися до військових і стати на захист України. Коли Азіз почав підростати, то ми вирішили, що батько має бачити дітей, а не по пів року бути на службі, далеко від дому. Тож із 2020 року Оганнес був інструктором аварійно-рятувального корабля «Донбас» у Маріуполі.

Востаннє дружина та двоє синів бачили голову родини 23 лютого 2022 року, коли чоловіка на годину відпустили додому. Ніхто і не здогадувався, що для кожного з них доля підготувала складні випробування: цілодобові бомбардування, вихід із міста та російський полон.

— Зранку 24 лютого чоловік зателефонував і сказав: «Оксано, почалася війна. Збирай дітей і виїжджайте». Я не думала, що все буде настільки серйозно, ми ж у Макіївці переживали вже обстріли. Коли  почули вибухи, які лунали біля нашої оселі досить близько, то зібралися і переїхали в Приморський район до бабусі. На той час там було більш-менш спокійно, прилітало лише на околицях, — згадує переселенка. — Зранку четвертого березня ми востаннє ходили в магазин за продуктами, де простояли шість годин і взяли тільки базові продукти. Бо дітей треба ж було годувати. За кілька днів зникла електроенергія, водопостачання та газ. Тому старший син із бабусею ходили до джерельця за водою, а я із сусідами варила їжу на вогнищі біля під’їзду. Малого Азіза намагалася якомога більше берегти від усього жаху.

Зі слів пані Оксани, Маріуполь – місто, де вона та її діти дізналися, який вигляд має справжнє пекло. Бо з перших днів і до нині там лунають вибухи, а у підвалах та дворах багатоповерхівок залишаються неупокоєні душі людей, яких вбили російські загарбники.

— Пам’ятаю, як Азіз здригався від вибухів, як він лякався, як просив повернутися до квартири. Я його пригортала до себе і намагалася часто не брати на вулицю, щоб він не бачив цих влучань, згорілих будинків. Нам дорослим було морально важко, а дитині – вдвічі важче, — каже жінка. — Та навіть виконуючи бойові завдання, чоловік знайшов для Азіза пояснення і слова підтримки. Коли вони востаннє говорили по телефону, то син запитав: «Тату, це вулкани і динозаври, як у мультику?» На що мій чоловік відповідав: «Так, синку, це вулкан, це лава».

У спогадах семирічного хлопчика Маріполь і святковий, і палаючий від ракет та бомб.  

— Маріуполь – гарне місто, воно мені подобалося. Ми всі ходили до дитячого парку «Веселка». У парку багато гойдалок, кораблі. Але потім у нас почалася лава (так хлопчик називає війну – ред.) Так мені розповідав тато. Я чув вибухи, і мені було так страшно. А ще я пам’ятаю, що у нас горіли будинки. Літаки я не бачив, але постійно чув гучні звуки. Один і другий, і третій… А ще я постійно сумував і сумую за своїм татом, — розповідає хлопчик.

За два квартали від місця, де проживала родина, почалися запеклі бої. А якось літак скинув кілька бомб. Тож жінка вирішила брати дітей і тікати пішки. З речей взяли тільки те, що вмістилося в руки.

Тут затишно та комфортно

Після евакуації з Маріуполя родина не знала, де саме залишатися на проживання. 

— Спочатку жили у Запоріжжі, де діяв прихисток для переселенців. І тоді волонтери роздали нам перелік міст, які готові були прийняли внутрішньо переміщених осіб, надати житло. Серед різних міст син Ашот побачив Тернопіль і запропонував поїхати сюди. Він мене переконував, що ту класно, затишно. Він це знає, бо кілька років тому приїздив за програмою обміну «Схід і Захід», — згадує переселенка. — Уже 30 травня ми були в Тернополі. Нам надали кімнату в гуртожитку, за що ми вдячні волонтерам та небайдужим.

Уже влітку родина знайшла орендоване житло, адже розуміє, не варто постійно чекати на допомогу, треба брати відповідальність за своє подальше життя.

— У Тернополі нас прийняли дуже добре. Нам і гуманітарну допомогу давали, і дітей на гуртки запрошували. Волонтери та різні організації зробили все можливе, аби ми не почувалися покинутими, самотніми. Як на мене, то це дуже цінно отримати у такий непростий час підтримку та турботу. Бо вважайте, що ми приїхали майже ні з чим. А нам і кімнату дали, і місця для спання дали, — каже переселенка. — Я вже відчуваю себе, як вдома, і дітям моїм подобається. 

Малий Азіз у Тернополі також почувається краще. А систематична робота з місцевими фахівцями допомагає подолати наслідки війни.

— Від початку війни Азіз перестав повноцінно розмовляти, був дуже емоційно нестабільний. Я пам’ятаю, як сусіди могли грюкнути за стіною, а він прокидався і плакав. Через це він і не пішов у 2022 році до першого класу. Проходив курс лікування, відвідував заняття з логопедом, психологом, різні арттерапії. Поступово ми бачимо позитивну динаміку, — розповідає мама хлопчика. — Та справжнім порятунком для сина став проєкт «Мій тато – Герой». Саме під час спільних зустрічей з родинами інших військовослужбовців він знайшов друзів, почав спілкуватися з дітьми. 

З першого вересня 2023 року хлопчик — уже учень 1-В класу Тернопільської спеціалізованої школи №29. З його слів, навчатися у школі подобається, полюбляє уроки малювання. 

— У школі мені нормально, і вчителька подобається. Вона допомагає. А друзів у мене вже багато. Зараз я товаришую з Денисом, Назаром, Дашею, Юлею, Євою. Ми разом граємося, вони класні, — каже хлопець.

Про те, що контакт вдалося налагодити, підтверджує і вчителька початкових класів Людмила Онишків. Жінка наголошує, що у класі має четверо учнів-переселенців, і кожен приємно дивує своїми знаннями та вміннями. А вона намагається зробити все можливе, аби ніхто не почувався зайвим.

— У нашому 1-В класі є діти з Херсону, Харкова, Маріуполя. Вони знаходять контакт між собою: знайомляться, граються, спілкуються, — каже вчителька. — Щодо Азіза, то він дружній, веселий та кмітливий хлопчик. Мама мені казала, що він боїться повітряних тривог, але ми зробили все, щоб у класі та сховищі йому не було дискомфортно. 

Тато у полоні

Оганнес Арутюнян зараз перебуває у неволі, кажуть рідні. Його разом з іншими побратимами забрали з маріупольського заводу «Ілліча», де він перебував із пораненням обох нижніх кінцівок. Міжнародний комітет Червоного Хреста офіційно підтвердив сім'ї, що чоловік перебуває у полоні. 

Про батька семирічний Азіз розповідає з усмішкою на обличчі та вогниками в очах. Його мама не приховує, між батьком та сином завжди був сильний зв’язок. І вони часто згадують про те, як їм разом було добре.

— Мій тато сильний і добрий. Ми з ним грали в різні ігри, нам було весело, а ще він мені робив літачки. З ним завжди було так добре. Зараз я не можу з ним говорити, бо він далеко і захищає нас від лави. А ми з мамою і Ашотом на нього чекаємо тут, – говорить семирічний Азіз.

Спільних фото родина Арутюнян майже немає. Дещо згоріло в тимчасово окупованому Маріуполі, а дещо просто довелося видалити, щоб пройти через блокпости росіян. Пані Оксані вдалося зберегти лише одну світлину. Вона показує її та згадує ті часи.

Під час інтерв’ю пані Оксана зізнається, семирічному Азізу важко зустрічати на вулиці чоловіків у військовій формі.

— Я добре пам’ятаю, як ми вже йшли вулицями Тернополя і Азіз побачив невідомого чоловіка у військовій формі. Він почав бігти до нього і вигукувати: «Мій татусь, мій тато». Як той підійшов ближче, то вже зрозумів, що сплутав. Я йому завжди нагадую, що батько продовжує боротися з лавою і зараз його немає в цьому місті, —  каже вона. 

Малюнки для тата

Поки між Азізом та Оганнесом відстань у тисячі кілометрів, хлопчик звертається до батька малюнками. 

— Я ось малюю для тата. Дивіться, малюю український прапор, сонечко, хмаринки і тата. У нього такий зелений шолом, він його захищає, і така форма зелена. А ще у нього є пістолет. А праворуч від тата буде подарунок з червоною стрічкою. Це я йому такий подарую, — каже хлопчик. — А ще тато хотів планшет і машину. Бо у мене вже є ноутбук, але я йому куплю новий планшет і подарую, коли він повернеться до нас.

Аби син відчував турботу від батька, Оксана Арутюнян на кожне свято спаковує подарунок не лише від себе, а й від чоловіка.

— Кожен раз щось інше: шоколадки, іграшки, дитячий ноутбук. На ноутбуці мультики не можна дивитися, а тільки вчитися. Там є різні ігри, літери. Мама каже, що це тато передає Санта-Клаусу, і він вже приносить мені додому. Але найбільше хочеться побачити тата і обійняти, — зізнається хлопчик.

Над матеріалом працювали:

Авторка та редакторка проєкту Наталія Бурлаку
Авторка матеріалу Юлія Іноземцева
Відеозйомка та монтаж Вадим Єпур

Читайте також:

«Мамо, тут Україною пахне!», – 13 річна Даша з Волновахи, яка переїхала у Тернопіль