Щоб вижити, заробляв харчі працею. Історія наймолодшого звільненого з полону Ігоря Душеньки

Щоб вижити, заробляв харчі працею. Історія наймолодшого звільненого з полону Ігоря Душеньки
  • Понад 10 місяців без жодної звістки чи повідомлення, без можливості почути його голос, підтримати бодай словом, дізнатись, чи живий, чи загоїлось поранення, чи витримує він жахливі умови, у яких перебуває…
  • Саме так майже рік війни витримала родина Ігоря Душеньки з Довжанки – чи не наймолодшого військовослужбовця, якого ворог взяв у полон. 7 березня у рамках обміну хлопця нарешті звільнили. Коли Ігор почув про те, що скоро повернеться додому – трусився від радощів та хвилювання.
  • Ми дізнались історію молодого Захисника, як він зараз почувається та реабілітується після пережитого.

До слова, 2 березня цьогоріч Ігорю виповнилось 20 років. Коли хлопець досягнув повноліття, пішов служити до армії, а тоді підписав трирічний контракт і вступив до лав Національної гвардії України.

Старша сестра звільненого військового Руслана Наум, з якою ми поспілкувались, розповідає – коли почула з перших уст про те, що витримав її брат, була просто шокована. «Якщо чесно, я би навряд витримала те, що зміг він… Ігор навіть казав: йому стільки разів щастило, що сам дивується. Наче народився у сорочці. Він з дитинства дуже кмітливий, знаходить вихід зі складних ситуацій. Дякувати Богу, все обійшлось. Брат вижив і повернувся додому. Хоч я була певна – він не пропаде!».

Відео дня

За кілька днів після дня народження Ігоря, його односельчани, друзі й сім’я сміливого бійця нарешті отримали очікувану звістку. Її повідомили на сторінці Підгороднянської територіальної громади.

– Маємо хорошу новину: 7 березня в рамках обміну полоненими було звільнено мешканця села Довжанка Ігоря Душеньку. Від початку повномасштабного вторгнення хлопець перебував у Маріуполі. Зв’язок з ним втратили 18 квітня 2022 року. Вважали безвісті зниклим, – пише у дописі.

Нарешті Руслана видихнула із полегшенням. Як тільки змогли, на перших же вихідних рідні поїхали до столиці, де наразі перебуває на лікуванні Ігор – аби побачити його після майже року невідомості й обійняти. Було багато сліз, розмов, прогулянок на свіжому повітрі не під конвоєм. На пам'ять  зробили спільне фото. Хлопець розказав сестрі про те, що було в умовах російського полону.

Обрав шлях військового у 18 років

Руслана у їхній родині найстарша дитина, Ігор – середульший, і ще мають молодшу сестричку. Юнак народився 2 березня 2003 року. Змалечку обожнював техніку, любив годинами копирсатись у різних деталях, дротиках, болтиках, щось ремонтувати, якщо зламалось. Після закінчення місцевої школи, вирішив нікуди не вступати, а самостійно заробляти гроші на життя. Коли Ігорю виповнилось 18 років, його призвали на службу в армію. І сталось так, що хлопцеві сподобалась військова справа.

– Він наче ніколи не планував розвиватись у цьому руслі. Але доля вирішила інакше. Коли Ігор служив, часто займався ремонтом військової техніки – легкових автомобілів, вантажівок, був у цьому професіоналом. А після армії вирішив підписати контракт на три роки й стати нацгвардійцем. Всі родичі через це переймались. Бо Ігор маленький, худенький, боялись, що буде, якщо його заберуть воювати. Але з іншого боку, чоловіки рано чи пізно проходять цей етап. Тому я підтримувала брата в усьому. Його відправили у Запоріжжя, а згодом до Маріуполя, – ділиться з нами спогадами Руслана.

Ігор з друзями-нацгвардійцями (у нижньому ряду другий зліва). Фото з архіву

Саме там він знаходився на момент початку російського наступу. До останнього брат запевняв сестру, що повномасштабна війна не стартує. А 24 лютого 2022 року Руслана прокинулась від раптового дзвінка. На годиннику була сьома ранку, телефонував Ігор. Вже тоді серце відчуло щось страшне, адже о такій порі хлопець зазвичай не турбував рідних. Тільки підняла слухавку – і дзвінок обірвався. А коли жінка намагалась зв’язатись з Ігорем, він був поза зоною. Тоді Руслана побачила сповіщення.

– Я зайшла у Viber, а там повідомлення від брата. Він написав: «Починається справжня війна!». Стало дуже страшно за нього. Звичайно, всі у перші дні війни панікували, але коли ти знаєш, що твоя рідна людина там, де «найгарячіше», у Маріуполі, – це набагато гірше, – додає сестра військовослужбовця.

Почала цінувати короткі SMS

Декілька днів поспіль Ігор виходив на зв'язок, спілкувався з Русланою. Далі міг зникнути на пів дня чи добу, бо не було мобільного покриття або хлопці сиділи в окопах. А за деякий час юнак пропав на два тижні. Близькі захисника не знаходили собі місця, бо не знали, що з ним. Та якось брат подзвонив із номера свого побратима. Виявилось, що його смартфон не ловить мережу. І така ситуація не лише у нього, тому як тільки у когось із військових з’являлись заповітні «поділки» – ділились телефоном з іншими бійцями, аби могли повідомити рідним, що живі. Ігор тоді сказав сестрі, що з ним усе добре.

– Я почала розпитувати, що сталося. І брат зізнався: лежить у госпіталі з пораненням. Ворог влучив у руку. А у наступні тижні він то зникав, то з’являвся з чужих номерів. Знову понад 14 днів жила зі страшними переживаннями. Одного дня Ігор написав мені у месенджер «Привіт». А я злякалась, чи це точно він, чи хтось інший з його сторінки. Попросила записати «голосове», щоб пересвідчитись. Так ми до квітня нормально спілкувались. Він не розказував, де точно знаходиться, – говорить жінка.

Насправді Ігор Душенька разом з іншими оборонцями захищав металургійний комбінат «Азовсталь». У коротких SMS описував сестрі, що їх оточили російські солдати. Сили нерівні, адже ворог застосував проти наших військових величезну кількість зброї. Але юнак постійно підтримував Руслану, просив за нього не хвилюватись. Вона додає – не міг розповісти усю правду про ситуацію на заводі, але казав, що наші хлопці точно протримаються, прорвуться.  І хоч сам боявся, та про це ніколи не зізнавався…

– А 18 квітня він написав останні слова: «Зі мною все норм», і зник. Аж у травні від «Червоного Хреста» нам повідомили: Ігор з побратимами вийшов з комбінату та потрапив у полон, – каже сестра.

За роботу платили… харчами

Руслана Наум ледве стримує емоції. За її словами, 17 травня сім автобусів з українськими бійцями, які тижнями тримали оборону Маріуполя, вивезли до колишньої виправної колонії в підконтрольному росії селищі Оленівка Донецької області. В одному з них був Ігор Душенька. Відтоді ніякої можливості поговорити з ним не випадало. Тобто, більше десяти місяців жінка не мала контакту з братом. «На плану» її тримала лише надія у те, що Ігор мужній і дуже розумний, мусить витримати. З того, що знає Руслана і за розповідями самого нацгвардійця, в Оленівці їх тримали приблизно місяць. Цікавлюсь умовами, в яких жили полонені українці. Наша героїня зітхає – брат стосовно цього небагатослівний.

– З такими умовами, як там… Наших хлопців нормально не годували, спати не було де. Самі добре розумієте, що про українських військовополонених росія не надто дбала, – зауважує в розмові жінка.

Найгіршим було те, що ворог взагалі не давав захисникам Маріуполя шансу зв’язатись з рідними. Пізніше, від звільнених бійців родина дізналася, що Ігоря перевели до міста Свердловськ Луганської області. Там наче було трохи краще. Бійці жили у бараках, але всі на купу. Підтримували одне одного, як говорив Ігор, допомагали не впасти духом. Ще мали роботу й дуже багато фізично працювали.

– Брат зробив мудро – перевівся з одного бараку в інший, де давали більше завдань. Їсти їм давали якісь каші, юшку, від такого ситим не будеш. А Ігор хотів заробити більше, але не грошей… Обмінною валютою у росіян були сигарети і продукти. Тобто наші військовополонені працювали за їжу. Брат викручувся, як міг, аби вижити. Він молодець! До війни важив не надто багато, а з полону повернувся дуже худий… У лікарні почав нормально харчуватись, і жартує, що поправився! – розповідає Руслана.

Від травня сім’я Ігоря Душеньки, не знаючи, що з ним, неодноразово подавала заяви у розшук, публікувала дописи у соцмережах, та марно. У вересні нове випробування – меседж про те, що знайшли збіги ДНК і тіло загиблого нацгвардійця. Старша сестра бійця просто не могла у це повірити. Свідомість вкотре повторювала: «Він у полоні, він не може бути мертвим!».

Всеодно з батьком Ігоря робили повторні аналізи і довго чекали результатів. А Руслана не здавалась – моніторила інформацію про звільнених з полону військових, знаходила їх у соцмережах, писала до кожного, хто міг бачити брата. Більшість не зустрічали хлопця, але дехто відписував, що бачили такого і з ним все у порядку.

– У листопаді вийшов на зв'язок юнак, який воював з моїм братом, і якого обміняли. Він підтвердив, що Ігор живий. А скоро надіслали результат ДНК-тесту, і він теж був негативним… – пригадує сестра.

Радості й сльозам не було меж

Жінка охоче говорить про ті хвилини, коли дізналась, що Ігоря Душеньку звільнили з полону у рамках чергового українсько-російського обміну. До Руслани зателефонував один з товаришів брата. Коли глянула, хто дзвонить, відразу зрозуміла – це не просто так!

Фото, яке рідні зробили у Києві під час відвідин Ігоря

А тоді до неї набрали з Об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених від Служби Безпеки України. Сказали: «Ми вас вітаємо! Скоро ви зв’яжетеся з братом!». Ще через пів години подзвонив сам Ігор, адже їм роздали телефони.

– Ми поговорили, і він був дуже радий, що його обміняли. Це не передати словами! Ігор розказував, що коли їм у бараці напередодні наказали готуватись, бо «вас завтра звільнять», його трусило від хвилювання й щастя водночас! Мого брата випустили з полону 7 березня, – додає Руслана Наум.

Нагадаємо, того дня звільнили 130 захисників і захисниць України. У зворотному напрямку вирушили 90 росіян. За даними Координаційного штабу з  питань поводження з військовополоненими, всі врятовані з російської неволі – представники рядового та сержантського складу. Більшість із них – 87 осіб – потрапили в полон у Маріуполі, 71 бійця евакуювали з «Азовсталі». Серед звільнених були 27 нацгвардійців.

Як зазначили у штабі, наймолодшому звільненому не виповнився 21 рік. Ним був Ігор Душенька з Довжанки. Він взагалі один з наймолодших військовослужбовців, який пережив полон.

Зараз Ігор Душенька перебуває у Києві на лікуванні, Стан бійця нормальний. Медики обстежують хлопця, мають підлікувати руку і перевірити психологічний стан після усього того, що він витримав.

– Я вам скажу, що після полону з ним ще все порівняно добре. Я боялась, аби не було гірше. Хіба, він не показує того, що відчуває всередині… Місяць брата потримають у столиці, а тоді відпустять додому. Але він ще часто їздитиме до Києва на обстеження, – завершує розмову його сестра.

Редакція «20 хвилин» бажає безстрашному Захиснику витримати лікарняні «випробування» і якнайшвидшого повернення додому – у рідну Довжанку! Дякуємо юному Герою за його мужність, стійкість та незламність! Зичимо міцного здоров’я, сил і скоріше відновитись!

Читайте також: Це були не 50 днів, а ціла вічність: звільнений з полону захисник Тернопільщини розповів про життя в неволі

Читайте також: «Моя воля, вже пішов би захищати Бахмут»: історія 23-річного захисника з Тернопільщини, якого повернули з полону

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі (6)
  • Наталя Гупало

    Побільше би таких випадків і розповідей про наших героїв. Дякувати Богу що він такий молодець  і що все витримав. І звичайно подяка батькам і рідним хто виховував.
  • Марія Затолочна

    Дякувати Богу що повернувся, а тепер одужання.
  • Олександра Воробець

    🙏🙏🙏
  • Людмила Петровська

    Нехай Господь Бог Вам допомагає швидкого одужання витримки і нехай все буде добре.

keyboard_arrow_up