Сімнадцять папок болю і надії: місія Петра Гурняка

• Сповіщення з фронту приходить завжди несподівано. Телефонний дзвінок чи папірець із печаткою — і в одну мить життя родини змінюється: «Військовослужбовець зник безвісти»
• Так починається шлях пошуку. Родинам важко зорієнтуватися поміж установ і довідок. І тоді їхні дороги перетинаються з Петром Гурняком. Він для них і психолог, і юрист, і наставник.

Щодня по 15 звернень

У кабінеті Петра Гурняка в обласній адміністрації немає показного чиновницького блиску, навпаки — затишно та по-родинному тепло. На стінах — кілька відзнак, прапори бригад, ікони, бейджики з навчань, фотографії. В одному кутку — особливе місце: пам'ять про сина Віктора. Його знають як журналіста, фотокореспондента, фотографа, волонтера, Героя України.

Поруч — впізнаване фото церкви крізь арку, з його об'єктиву. І відразу стає зрозуміло: усе, що робить батько, так чи інакше пов’язано з пам’яттю про сина. Поки роздивляємося — «може вам кави чи чаю з медом, маю дуже смачний липовий мед»...  

 — Я не юрист і не психолог, — каже скромно про себе пан Петро. — Освіта зовсім інша, аграрна. Але комусь треба робити цю роботу. 

На його полицях 17 товстих папок. У кожній — історія військового, про якого немає жодної звістки. У них усе структуровано, з максимально зібраною інформацією. Кожен файл, кожен документ — це життя людини й розпач рідних.

— Родини губляться, — каже він м’яко. — То до поліції, то до ТЦК, то ще кудись, людям важко розібратися. Я підказую, пояснюю, що за чим.

Далі розповідає про стандартну процедуру. Якщо боєць зник, першим рідних про це має повідомити ТЦК. Потім за зверненням родичів у поліції відкривають кримінальне провадження, роблять витяг. Якщо є свідчення, що перебуває в полоні, то від нас йдуть звернення на російську сторону за підтвердженням.
— А я вже вношу у базу, — додає він буденно, ніби йдеться про щось рутинне, — вношу всю наявну інформацію, включаючи фото з прикметами: татуювання, шрами.

Щодня таких звернень може бути 10-15. Одні люди приходять особисто, тим кому важче добратися, із віддалених сіл, телефонують, радяться, надсилають документи телефоном. Усіх приймає з розумінням і щирістю.
— Буває, що з порогу відразу питають про виплати, хтось просто плаче, — розповідає про свою роботу з людьми. — Переважно — перші слова — заспокійливі, а далі разом вирішуємо, що робити. 

Іноді доводиться розвіювати побоювання про загибель. «Немає підтвердження, не бачили тіла — не варто поспішати з висновками», — уже голосніше згадує фразу, яку часто повторює пан Петро. Часом ця строгість в його голосі — це найцінніша розрада. 

«Я би згорів!»

Три роки тому йому зателефонували з Міністерства у справах ветеранів.
— Сказали: «Цим маєте займатися ви». Я відмахувався. Який із мене чиновник? Я пенсіонер, з сільськогосподарською освітою. Але таки послухав.

Уже в перші дні його роботи база зниклих безвісти налічувала близько трьох сотень імен. Його молодший син Остап допоміг скласти таблицю, і цю форму згодом почали використовувати централізовано в усій Україні. Робоче місце облаштовували по крихтах: частину техніки передали з міністерства, частину — волонтери. Сейф, ноутбук, принтер вислали з Києва, кабінет виділили в ОДА, а розхідний матеріал — папір, файлики дістає власними силами. Коли в структурі міністерства відбулися зміни і пана Петра залишили без посади, він ще сім місяців працював наче нічого не трапилося. 

— А як інакше, — дивується. — Робота накопичувалася, база поповнювалася…

З технікою допомогли волонтери і небайдужі, питання з папером також вирішував, як міг.

Зараз він фахівець відділу планування, супервізії та аналізу заходів ветеранської політики комунальної установи Тернопільської обласної ради «Ветеранський простір». 

Запитуємо: чи не каже він людям приносити файли й папір, адже держава цим не забезпечує. Відповідає різко і коротко:
— Я би згорів!

«Сповідальниця і вінчальниця»

У його папках — різні долі. Є окрема текa «Непоховані». Є випадки, коли тіло так і не знайшли, але офіційно вже вважають загиблим. Буває, спершу звертається дружина, потім мати, і кожна зі своєю правдою та болем.

Буває що уже від згорьованої мами дізнається, що син із дружиною був розлучений, а та добивається виплат. Пан Петро бере намагається вирішити питання крізь тягарі родинних драм.

Іноді, каже, з такими питаннями звертаються, що друзі жартують: «Напиши на дверях: «Сповідальниця і вінчальниця».

— Найприємніше — сказати: «Ваш син повертається з полону», — каже він. — Отоді відчуваю таке піднесення!

«Подивіться, які золоті хлопці»

Він пригадує одну історію: мама звернулася до нього, бо її син, який пішов на фронт зі Львова, був у полоні. Петро вніс його дані до своєї бази, хоч той був не з Тернополя. Згодом жінка подзвонила з радістю: син вийшов із полону. Вона дякувала. А він спростовує:
— Та я ж нічого особливого не зробив, скорегував, сконтактував, порекомендував куди звертатися. 

База контактів Петра Гурняка чималенька — понад 300 номерів, важливих і необхідних у питаннях пошуку безвісти зниклих. Намагається мати всі відповіді на запитання людей, які до нього звертаються. Надати інформаційну і юридичну підтримку.  

— Часом мене питають: «Як ви все знаєте?», — ділиться пан Петро, — не все знаю, іноді «гуглю», мене дитина навчила користуватися цифровими ресурсами. 

А тимчасом у його базі вже тисячі історій. Він з чуйністю дивиться на світлини захисників, прикріплені до справ. Вони ж його і мотивують.
— Подивіться, які золоті хлопці, — каже зі щемом.

Наплічник готовий

Син Петра Гурняка Віктор був відомим фотографом і волонтером, пластуном, бійцем батальйону «Айдар». Загинув під Щастям на Луганщині, намагаючись вивезти поранених з поля бою 10 років тому. Разом вони допомагали армії ще з 2014 року. 

Донька Петра Гурняка, Ольга, яка мешкає у США, створила волонтерський фонд «Victory for U». Попри те, що сама виховує трьох синочків, вона збирає й відправляє батькові турнікети, провізію, речі для школярів — дітей наших Захисників. І так — партія за партією.

У Тернополі нещодавно відкрили виставку світлин Віктора «Від майдану до війни».

Попри свої 67 років, пан Петро активний, легкий на підйом, завжди готовий відгукнутися на усіі ініціативи, спрямовані на підтримку. Готовий і до захисту держави. Каже, що його наплічник завжди зібраний — тільки речі міняє: зимові на літні і навпаки.

Він допомагає організовувати для ветеранів різноманітні зустрічі, риболовлю, перегляди фільмів, культурні та спортивні заходи, тому живе майже без вихідних.

— Маю спеціально обладнаний автомобіль для крісел колісних, завдяки похреснику, — каже, — пригнали волонтери з Англії.

На стіні висять нагороди. Нещодавно він отримав уже другу президентську відзнаку за волонтерську роботу «За оборону України».
— Та, я їх колекціоную, — усміхається пан Петро.

Читайте також:  Пошук зниклих безвісти: алгоритм дій та чому фото у соцмережах можуть зашкодити

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.