Та який я герой?.. Василь Смеречинський вивозив людей з Харкова, коли там було пекло на землі

Та який я герой?.. Василь Смеречинський вивозив людей з Харкова, коли там було пекло на землі
  • «Марійка, з якою ми прожили 33 роки, втираючи сльози, готувала мені сумку і знала, що я не зміню свого рішення, — пан Василь згадує, як  приїхав додому, кинув дружині, мовляв, швиденько збери мені сумку і на дорогу поїсти, я в Харків їду. — Навіть не відмовляла. Вона все зрозуміла. Бо найкраща дружина у світі»...
  • Пан Василь досі пам’ятає серед пасажирів евакуаційного автобуса маму з трьома маленькими дітками, 5-ти, 2,5 років і 7 місяців. Тато воює, а вони всі сиділи в підвалі 11 діб. І плач та крики діток, як вони тулились до заплаканої мами, коли вже сідали в автобус до пана Василя і почався обстріл…

— Всі тікали на захід, а на схід тільки ми їхали колоною і Червоний хрест. То просто був колапс. Дорога дуже тяжка, всюди написи «Діти, діти…», — Василь Смеречинський на мить призупинив розмову. — Я просто спочатку не розумів того, чому так. Якщо всі тікають, хто буде захищати наш дім, нашу хату? Коли приїхали в Харків, я зрозумів тих людей – кожен рятував свою дитину. Це просто щось… Те, що я побачив у Харкові, не передати словами…

Колону кілька разів обстрілювали

Водію автобуса Чортківського АТП Василю Смеречинському 1 січня виповнилось 59. А напередодні Нового року голова ОВА Володимир Труш вручив йому медаль «За врятоване життя». На початку березня пан Василь без вагань зголосився їхати до Харкова, щоб евакуювати місцевих жителів з-під обстрілів.

— Сьогодні разом пригадуємо, як ми відправляли ці автобуси. Здавалась, що водії їхали в нікуди, незвіданими шляхами, минаючи ворожі блокпости, — поділився голова ОВА Володимир Труш. — Дорогою колону наших автобусів декілька разів обстріляли окупанти.

Відео дня

Проте пану Василю таки вдалось доїхати й вивезти звідти 30 людей, які згодом знайшли прихисток на Тернопільщині. Згідно з указом Президента України Про відзначення державними нагородами, Василю Смеречинському вручили  медаль «За врятоване життя».

— Я безмежно вдячний таким людям, як пан Василь. Адже не кожен погодиться ризикувати власним життям, заради життя інших, — каже Володимир Труш. —  Їдучи в Харків на початку повномасштабної війни, він розумів усю складність ситуації, проте, це його не зупинило. Завдяки таким українцям ми тримаємо надійний тил для наших воїнів. Переможемо!

Коли Василь Смеречинський почув вітання від журналістів «20 хвилин», дуже знітився. Проте для наших читачів пригадав той жахливий рейс і про людей, яким врятував життя.

— Та який я герой? Який то подвиг. Просто робив те, що мусив. Сказали, що треба — я зібрався і поїхав, — пригадує пан Василь. — А як інакше?

Він працює водієм, відколи закінчив школу ДОСААФ. Трудився і на будові, була й інша робота. А останні два роки возить працівників чортківського відділення SEBN UА. Пригадує, як на початку березня приїхав на заправку. Там зустрів одного з керівників АТП. Той сказав, мовляв, є такий рейс. Василь йому одразу: «Я поїду». Керівник ще кілька разів уточнював, чи не змінить свого рішення. Адже Харків у ті дні був справжнім пеклом на землі. Василь  лише запевнив: «Так, я можу вже…»

Ніхто не відмовляв, бо знали, що марно

Йому було заради кого лишатись вдома: мама, якій нещодавно виповнилось 90 і старенька теща — обидві живуть окремо. Кохана дружина Марійка, з якою прожив 33 роки, донька з сином, їхні половинки і 13-річний онук Вадим. Ніхто його не відмовляв, бо знали, що це марно.

— Марійка, з якою ми прожили 33 роки, втираючи сльози, готувала мені сумку і знала, що я не зміню свого рішення, — пан Василь згадує, як  приїхав додому, кинув дружині, мовляв, швиденько збери мені сумку і на дорогу поїсти, я в Харків їду. — Навіть не відмовляла. Вона все зрозуміла. Бо найкраща дружина у світі…

Із Чорткова виїхали 4 автобуса. Долучились ще з Тернополя і Кременця, всі їхали колоною у супроводі поліції.

— То просто був колапс, — пригадує пан Василь. — Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Полтавська області — всі тікають на захід, а тільки ми колоною на схід. Ми і Червоний хрест. Коли-не-коли яка машина проскочить – і все. Дорога дуже тяжка, всюди написи: «Діти, діти…». Просто спочатку я не розумів того, чому так, як всі тікають, хто буде захищати наш дім, нашу хату. Коли приїхали в Харків, зрозумів тих людей – кожен рятував свою дитину. Ви не уявляєте, це просто неймовірна картина. Від Тернополя і До Кривого року черга в 2-3 смуги в бік заходу. Це просто щось… Не передати словами.

У Харкові була родина брата, які відмовились їхати

Колону не зупиняли. На блок-постах зупинялась машина супроводжуючих і надавала інформацію, що йде колона для евакуації харків’ян. Автобусам давали «зелений коридор». Так за добу дістались Полтави, далі через комендантську годину рухатись не могли. Переночували у бомбосховищі однієї зі шкіл і вдосвіта виїхали на Харків. А це вже була «гаряча» ділянка, пригадує пан Василь. Автобуси практично не зупинялись, в водії весь час змінювали один одного.

— Приїхали, швидко вивантажили гуманітарку і за людьми, — пригадує Василь Смеречинський. — Потім супровід повів нас на Харків. Сказали нам до певної години маємо забрати людей і швидко вертатись, бо там обстріл за обстрілом.

Василь раніше часто бував у Харкові, бо там проживав рідний брат із родиною. Брата ось два роки, як не стало, проте у місті залишалась його сім’я — дружина, діти, онуки. Василь їх набрав та запропонував вивезти. Однак, ті відмовились полишати рідне місто. Богу дякувати, що всі вони залишились живими і здоровими, каже пан Василь.

— Весь процес евакуації відбувався дуже чітко та організовано, люди підходили до автобусів і швидко сідали, який вже з людьми — від’їжджав і чекав неподалік на інших, — пригадує пан Василь. — Невдовзі ми виїхали з Харкова.

Сум, біль, страх, все розбито, попалено, розвалено — спогади, який вигляд мав Харків на початку березня — жахливі.

Тато воює, мама з дітьми — 11 діб в підвалі

— Ми проживали в такому мирному житті, а тут такі картини перед очима, — пан Василь знову ненадовго зупинив розмову. — Це просто жах, заправки, магазини дома — все розбите.

Досі перед очима мама з трьома дітками, всі вони стали пасажирами автобуса, яким керували пан Василь із напарником Мироном. Старшому хлопчику було 5 рочків, його сестричці 2, 5. А на руках в молодої мами 7-місячне немовля. Тато діток воює, а мама з малюками 11 діб сиділа в підвалі, рятуючись від обстрілів.

— Нам якраз виїжджати, а тут ракети, постріли, все вибухає, — згадує пан Василь. — Діти кричать, злякались, притискаються до неї. А вона, бідна, стоїть і плаче… Вже потім розговорились у дорозі. Я їх до Кременчуга довіз, там їх зустріли. Саме починалась комендантська година.

Зупинки робили лише на нічліг через комендантські години і зрідка, аби люди справили потреби. Харків’яни були шоковані, що «бандерівці» подали їм руку допомоги. Вони не могли повірити і усвідомили, що з Тернополя приїхали аби їм, східнякам, допомогти і, фактично, врятувати.

—  Дорога назад була дуже тяжкою, — поділився Василь Смеречинський. — Потік машин безкінечний, дехто намагається вискочити на зустрічну, і по узбіччю, машини їдуть одна наперед одної. Всі тікали подалі від зони бойових дій. Ми автобусами йшли колоною, пригадую, в Умані з’їзд зі всіх сторін — неможливо проїхати по дорозі. Без супроводу ми місяць-два їхали би.

Люди ділились один з одним, хто що мав

Їли теж в автобусах — люди ділились один з одним, хто що мав. Коли доїхали до здавалося б мирної Вінниці, і там обстріл почався…

— Мене і напарника жінка якась пригостила котлетами, — пан Василь згадує, що хоч домашні харчі і закінчились, але відмовлялись, бо людям більше треба. А жінка лишень наполягала, мовляв, хлопці, ви цілий день їдете, нас рятуєте: «Візьміть, будь ласка, від всієї душі». — Так у дорозі перекусили — і це вже лдо самого Тернополя.

До рідних дорогою водії не дзвонили. Поки напарник був за кермом, відправляли родинам короткі повідомлення, мовляв, все ок, живий-здоровий, їду додому.

Частина людей виходила у Вінниці, Хмельницькому. Частина з Тернополя вирушала далі — до Львова чи за кордон. Тих, хто залишився у Тернополі, поселили тоді на одній з турбаз. А до пана Василя ще довго потім дзвонили, чи не їхатиме знову на схід, бо треба передати пакунки, медикаменти. Проте загін водіїв залишався на Тернопільщині та був готовий у разі потреби вивозити земляків, рятуючи від війни.

Я українець, але не салоїд

Вдома дружина зустріла пана Василя зі сльозами на очах. Пригостила улюбленим борщем, який з раціону не виходить, бо є улюбленою стравою чоловіка. От лишень без сала, бо цей національний продукт чоловік не надто любить. Ми навіть пожартували з паном Василем, мовляв, що це за українець, який сала не любить. А той, сміючись, додав: «Я українець, але не салоїд. От такий я неправильний українець».

З тієї поїздки пан Василь не має жодного фото. Лише шмат відео, який записав, коли виїжджали з Харкова. На ньому жахіття, у що русня перетворила ще донедавна квітучий край. І колапси — всюди. А ще сильна злива, мов з відра. Це небо раділо, що ми живі й здорові повертаємось додому, каже пан Василь.

— Я і після цього пропонував свої послуги, може возити когось треба, може гуманітарку, але так і не довелось, — поділився Василь Смеречинський. — Повернувся на роботу, бо там був потрібен. Ви знаєте, от згадую те все — страху не було. Неможливо було повірити в те, що в мирний донедавна час ракети летять, постріли. Очі бачили всі жахіття, а душа не приймала побаченого. Не можеш усвідомити, що це з нами відбувається, що на нас напали.

Першим із родини із нагородою дідуся привітав онук Вадим. Просто обняв і подав руку, отак, по-чоловічому.

— Він мені тоді сказав: дідусь, я тобою пишаюсь, — згадує пан Василь. — А я пишаюсь нашими воїнами. Ніхто з них не дав задню. Всі на повний зріст — і до самої перемоги. А я переконаний на сто відсотків: вона — буде!

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі (1)
  • Віра Узун

    Орестович,я горджуся тобою,що ти мій земляк.Слава Україні.Героям Слава.Слава Нації.Смерть проклятим ворогам.

keyboard_arrow_up