«Цілей уже не рахуємо, а лише працюємо», — історія тернопільського артилериста на псевдо Танкіст

• «Ніхто з нас не народжений для війни, особливо хлопці, яким по двадцять з лишком, є такі, що взагалі не служили, вони надихають і тримають нас там»

36-річний військовослужбовець з Тернополя  у лавах ЗСУ — вдруге. В АТО служив в танкових військах, відтак тепер, в артилерії — Танкіст. Таке псевдо отримав від колег, коли ті дізналися про його бойовий досвід. 

Продовжуємо проект «Героям слава», наш Герой — командир гармати Тернопільської артбригади на псевдо Танкіст.

Влучили у важливі цілі

«25-го зранку телефонувала мама. Я їй не сказав, що сам пішов, сказав, що подзвонили, хоча, сумніваюся, що до когось дзвонили, ми йшли самі, знаючи, що у нас є обов'язок». 

Так пригадує  наш співрозмовник початок війни. Він у перший день повномасштабного наступу звернувся до військкомату у Збаражі, за розподілом потрапив до артилерії. Розмова з ним дуже схожа на наші попередні інтерв'ю. Географія бойових дій артилеристів майже та ж, за годинниковою стрілкою: Київщина, Північ, Схід, Південь. І переозброїлися зі старих радянських гаубиць на натівські також після звільнення столиці. 

Важко — скрізь, найдинамічнішим, як і у всіх, був початок: відсутність чіткої лінії розмежування, ворог — з усіх сторін. Там хлопці познайомилися, здружилися, поріднилися — дотепер з тим же колективом.   

— Пишаюся своїм розрахунком, — підсумовує перший етап великої війни військовослужбовець, — ми влучили у важливі цілі: командний пункт, згодом — ППО, яке перешкоджало роботі нашого розвідницького БПЛА, а  це — найцінніше.

Певний час після оборони Київщини було незначне послаблення — заступили на бойове чергування — прикривали державний кордон, а далі — на Півдні, знову активні бойові дії, більше роботи, більше цілей. 

— Танки, «саушки», артилерія, БМП, «буханки» — так звані газелі старого зразка, боєприпаси, — уже не рахуємо, а лише працюємо, — каже. — І люди, і техніка у них — розхідний матеріал. Що б не говорили, це була друга армія світу — як за кількістю, так і за досвідом. Країна воює 100 років, ми не такі багаті, бережемо особовий склад, техніку. Чомусь вони вчаться від нас, щось ми черпаємо від них. Найважливіше у нашій роботі — відпрацювати і  швидко втекти.  

Війна — буденність

Порівнюючи з АТО, за словами Танкіста, це — та ж війна, однак тут більше засобів, динамічніше, нові технології — безпілотники. В АТО таких були одиниці, аеророзвідки майже не було, а зараз — розвідка, дорозвідка, артилерія. Та й і у ворога теж тоді не було так багато вогневих засідок. 

Найближче до лінії зіткнення були за два кілометри. Це єдиний раз, коли їх артилерійський розрахунок так наблизився. 

— Було завдання — знищити ціль глибоко в тилу ворога, – пояснив нам командир гармати, — мети досягли, ціль знищили. 

Із найважчих моментів пригадав ситуацію, коли змушені були залишити вогневу позицію. 

— Ворог вів аеророзвідку і обстрілював нас градами, ми бігли по полі і в посадці без окопів і укриттів, — деталізує епізод військовослужбовець, — ми встигли втекти, всі цілі, тепер навіть згадуємо жартома. 

Жарти полегшують сприйняття війни. Всюди вистачає їх дотепів. Наприклад, старшина якось привіз їм харчі під час обстрілів, їх криє градами, вони, відходять, а старшина хвилюється, щоб не забули, тікаючи, порожні баки з їжі.   

— Є багато кумедних історій, всіх не пригадаєш, буденність не запам'ятовуються, — намагаючись пригадати на наше прохання історії війни, пояснює співрозмовник, — найгірше, коли війна переходить в буденність.    

Страх скрізь присутній 

Хвилювання, за словами Танкіста, присутнє кожен день, переживають хлопці один за одного — за два роки уже стали сім'єю.  

— Нема такого, що перестаєш боятися, — каже, — на відновленні чи на ремонті — ми далі від лінії зіткнення, можна розслабитися, а зазвичай страх присутній завжди.

Боятися треба, вважає Танкіст, але важливо контролювати ситуацію. А поміж завданнями — теплі спальники, і баня на колесах:

— Ми живемо на позиціях в бліндажах, у нас облаштовані матрацами нари, є спальники, кухню підвозять не готуємо, — продовжує про військову буденність співрозмовник. — Іноді лише смажимо шашлики, — це таке ж задоволення, як баня на колесах, яку придбали для нас волонтери, щоб можна було помитися і попрати речі. Це уже — блага цивілізації. 

Усе необхідне хлопці можуть придбати самостійно — є можливість доїзду до найближчого міста. Машина курсує щотижня. 

Однак найкраще допомагає відволіктися від війни відпустка, перебування вдома, тут допомагають забути про бойові позиції та відновитися робота і, звісно, рідні.

Казка для сина — це святе

Одне тільки смутило у відпустці військовослужбовця. Це фрази знайомих на кшталт «я б пішов, дадуть повістку, тоді піду », а найгірше — «я не для війни». 

— Ніхто з нас не народжений для війни, особливо хлопці, яким по двадцять з лишком, є такі, що взагалі не служили, вони надихають і тримають нас там, — підсумовує з болем співрозмовник. —  Ми усі жили в цивілізованому світі, але прийшов час, треба захищати країну.  Усі будуть воювати, ми хворіємо, спини «сипляться», але тримаємося. Усі без винятку — патріотично налаштовані, я гордий, що служу з такими людьми, які свідомо, націлено прийшли знаючи, що мають робити, розуміючи, що наслідки бездіяльності були б значно гірші. 

Кожен його день на фронті закінчується казочкою для синочка по телефону. Каже, що хотів би зараз бути поруч, разом з дружиною піклуватися про сина, плекати надії на поповнення сім'ї, однак він залишається вірний своїй головній меті — гідно, з перемогою, завершити війну, щоб справа не була марною, а після повернення вчити дітей, якою ціною здобувається свобода, щоб вони цінували. розвивали, примножували і гордилися тим, що є українцями. 

Читайте також: Айтішник, снайпер, артилерист: історія військовослужбовця з Тернополя

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.