“Тут не лише смерть, тут своє життя”, - психолог з хоспісу розповіла, як це працювати з невиліковно хворими

- Я просто не розумію, чому люди запитують, чи важко працювати у паліативному догляді, - каже пані Ірина. - Що тут такого важкого, чого немає в будь-якій іншій роботі? Там своє життя. Так, воно відрізняється від того ритму, до якого ми звикли, але тут своє життя. Не можна весь час думати про смерть, так, як і весь час дивитись на сонце.

Пані Ірина вирішила піти працювати психологом, коли у її сім'ї сталось горе. 

- Той, хто не пережив сам втрати - не може розрадити іншого, - вважає пані Ірина, - Страждання - така сама частина нашого життя, як і радість. 

“Я просто з ними щира”

- Люди просто не розуміють, яке воно - життя в хоспісі, саме тому це виглядає так страшно, - говорить пані Ірина. 

Жінка каже, що з пацієнтами, насправді, неважко.

- Я вже знаю їх. Коли тільки знайомлюсь із тим, хто лише поступає до закладу, перше, що кидається в очі – коли в людини нема поряд нікого з рідних.  Є такі, що ніхто не приїжджає. Я тоді відчуваю, що людині потрібна ще підтримка.

Збирали книги для пацієнтів

Жінка розповіла, що вирішила розважити підопічних та організувала для них лікарняну бібліотеку.

-        Я просто помітила, що приношу свої книги з дому. Щоб люди їх могли читати. І подумала, чому б не запропонувати іншим людям це зробити, - каже пані Ірина, - і я просто була здивована, як люди віднгукнулись на це прохання.

За словами пані Ірини, у хоспісі книги дуже цінуються. Пацієнти часто через біль не можуть спати вночі – і беруть книги, щоб відволіктись від думок і почитати.

-  Для них дуже важливі не так самі книги, як те, що про них пам’ятають, знають про них. Якщо люди живуть у хоспісі, то не означає, що вони постійно зациклені на смерті. Для них то просто – невід’ємна частина життя. Все як і у нас тут.

На зустріч Ірина прийшла зі стосом віршів свого пацієнта, якого немає серед живих

Чоловік подарував ці вірші Ірині за кілька днів до своєї смерті. Лікар віддала на друк деякі з них, коли пацієнт ще був живим.

Усі вони різні та мають свої історії. Мене всі вони зворушують, не можу сказати, що якась мене зачіпає більше, якась менше. Так само як і в самих пацієнтів. Кожен з них переживає по-своєму свою хворобу. Кожен переживає різні стадії цього сприйняття.

Психолог розповіла про історію математика із Тернопільщини, який дізнався про хворобу вже на останній стадії раку, коли по всьому тілу вже були метастази.

- Він зреагував на свою хворобу запереченням, - розповідає психолог.-  От просто не міг повірити, що це з ним відбувається. Завжди говорив: "Я вилікуюсь, обов'язково ще одружуся, куплю будинок". Я розумію, що цього не станеться. Але не кажу йому цього. Мені потрібно просто вислухати його. Люди хочуть, щоб їх чули. 

“Залишаю роботу на роботі”

- Я даю собі право відпочити, хоча сказати, що можу зовсім забути ці історії - не можу. говорить пані Ірина. - Щоб не було синдрому емоційного вигорання - я залишаю роботу на роботі, дозволяю собі відволікатись, переключати увагу. Я пишу щоденники, виливаю все на папір, щоб в собі не залишати.

У хоспісі Ірина працює двічі на тиждень, окрім того, жінка проводить особисту практику психотерапії.

- Точно у моїй роботі має бути стійкість характеру, витривалість, вміння керувати своїми емоціями, бо ситуації справді бувають дуже непрості. Мені, наприклад, завжди по-особливому працювати із молодими пацієнтами.

Люди різного віку з різними долями

За словами пані Ірини, в хоспісі є дуже різні люди: є молоді, є одинокі, є ті, чиї діти закордоном, є майстри спорту, професори. Їх діагнози - смертельні. Більшість - онкохворі, багато людей похилого віку. У старших людей часто багато хвороб, які в сукупності рідко дають шанс на життя. 

- Більшість пацієтнів - лежачі. Є такі, що вже довгі тижні без свідомості, - розповідає пані Ірина. - Навіть, коли ми думаємо, що людина нас не чує - це неправда. Тому я часто говорю навіть з тими, хто на перший погляд не чує. Я завжди вітаюсь, коли заходжу до палати. І прощаюсь... інколи прощатись доводиться кілька разів...

Підхід до кожного індивідуальний. Навіть не так підхід як просто бажання бути поряд з ними. Найголовніше, то знати чим людина живе. Якщо у людини є вина, є незакінчені справи якісь - то обов’язково я маю на меті вислухати і допомогти у такому випадку.

Як впоратись із важкою хворобою близької люди читайте у матеріалі: "Психолог із хоспісу розповіла, як підтримати важкохвору людину та її родичів"

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.