«У мене три Віри: дружина, у Перемогу, і в те, що повернусь живим»

• Його військовий шлях почався з Майдану. Ще тоді, залишивши київстарівські вишки, долучився до лав ЗСУ, розуміючи, що тут — його навички більш потрібні. 
• «Моя перша ніч була у викопаній ямці, під плівкою, це була дуже динамічна війна, постійні переміщення, активна робота наших артилерійських розрахунків, хлопці падали з ніг, усі чорні, голодні, невиспані — це було страшно».
• Ми продовжуємо проєкт «Героям слава», знайомтеся, наш співрозмовник, зв'язківець одного із підрозділів тернопільської артбригади на псевдо Тринадцятий.  

Тримали позиції на ентузіазмі

2013-й — цей рік наш Герой вважає початком своєї боротьби за незалежність України. Він був активним учасником Майдану, а після завершення визначив свою подальшу траєкторію: відразу подав дані до військкомату.   

— Формувався та доукомплектовувався окремий мотопіхотний батальйон «Збруч», через два місяці мені зателефонували з військкомату і запропонували долучитися, — розповідає Тринадцятий. — Наш комбат з кожним особисто проводив співбесіду щодо мотивації, вмінь. Коли почув, що я працював у Київстарі, обслуговував вишки, назначив мене зв’язківцем. 

Підрозділ Тринадцятого брав участь у перекритті кримського каналу в Армянську, а звідти згодом, в 15-му, потрапив в АТО, в «Сектор М». Тринадцятий був солдатом, та часто доводилося виконувати обов'язки начальника зв'язку батальйону. Тримали позиції поряд з «Азовом» і «Донбасом» в Широкіному, під Гранітним в місцях активних бойових дій. Вважає, що утримували позиції на ентузіазмі:

— Армії на той час майже не існувало, зв'язок — старий, радянський, навіть форму і бронь купували самі, як «махновці».

 Вдома — кольорово

Саме на Сході наш Герой відчув перші моменти контрольованого військового страху під час штурмів, масованих атак, обстрілів піхотою та артилерією, відчуття, які неможливо забути: «у горлі пересихає, коліна дрижать, а побратими жартома підбадьорують один одного». 

Ворог всіляко порушував усі діючі «домовленості»: обстріли припинялися лише незадовго до приїзду представників ОБСЄ.  

— Біля нас була силосна яма, ОБСЄ приїжджали на своїх білих автомобілях з прапорами, піднімали їх на флагштоках, — пригадує цинізм ворога, припускаючи, що у складі комісій були самі ж генерали російської армії. — До цього обстріли припинялися, а опісля знову продовжувалися. 

Повернувшись додому через рік, Тринадцятий побачив різкий контраст, мовляв, після сірого життя потрапив у кольорове. Та радості усе це не приносило. Тому незадовго повернувся до війська із трирічним контрактом з артбригадою. Цьому не завадили ні перестороги дружини, навіть третя група інвалідності, отримана у бою: повернувся, бо знав від побратимів, що твориться, і не зміг залишатися вдома.  

 Ворог все знав?

На час повномасштабного вторгнення Тринадцятий був резервістом і уже з нового року чекав дзвінка. 

— За всі роки служби маю багато друзів у всіх родах військ, знав, що буде вторгнення, тільки питання «коли?», — пригадує співрозмовник, — усе передувало наступу: хлопці виловлювали ворожі ДРГ, дивувалися інформації про розмінування, морально готувалися до можливого наступу російських військ. 

За три дні оголосили збір резервістів. У той час, за словами Тринадцятого, зусилля армії були спрямовані на інші пріоритети. Тому він потрапив у стрій уже після 24 лютого. 

— Завдяки далекоглядності багатьох командирів було багато переміщень, на місцях залишали макети, куди потім влучали ракетні удари, — з болем розкриває лаштунки початку війни, — так для наступу зберегли техніку і особовий склад. 

З перших днів прийшли всі хлопці, з якими наш Герой служив в АТО, саме вони, на думку співрозмовника, є свідомими патріотами і незамінними спеціалістами. 

Друга “Буча”

Тринадцятий повернувся на свою зарезервовану посаду, за декілька днів, відновивши техніку, виїхали під Київ. Доводилося воювати у кількох підрозділах, адже ворог робив все, щоб перешкодити роботі зв'язку.  

— Моя перша ніч була у викопаній ямці, під плівкою, — пригадує оборону столиці Тринадцятий, — це була дуже динамічна війна, постійні переміщення, активна робота наших артилерійських розрахунків, хлопці падали з ніг, усі чорні, голодні, невиспані — це було страшно.

Бригада Тринадцятого воювала під Києвом, далі переміщувалася на Південь та Схід. Налагоджувати зв'язок йому доводилося у трьох підрозділах. За весь час найбільше вразило його те, що побачив на житомирській трасі у перші дні. 

— Вони «перерізали» трасу, мабуть хотіли обійти Київ зліва, але далі їм не вдалося просунутися, — говорить швидко, наче обпікаючись спогадами. — Ми були там після них: знищені автівки, люди розстріляні, трупи дітей… У Бучі не був, але там все побачив…  

Історії — за кадром

Про саму службу, обов'язки, враження, говорити можна багато — це безліч цікавих історій, однак спеціальність «зв'язківець» у час війни змушує дотримуватися головного правила — конфіденційності, адже у його відповідальності — інформація з усіх рівнів: від командного штабу до польових підрозділів. А це — і стратегія, і безпека побратимів. 

Тому не деталізуємо.  

Запитуємо про побут у військово-польових умовах. Тут все, як у всіх на фронті: бліндажі, які облаштовують собі самі, привозна кухня, вода, іноді щось смачненьке, домашнє, власноруч: це переважно смажена картопелька і печене мяско на шпажках. 

Усе супроводжується щирим гумором побратимів — здебільшого «чорним». Він допомагає зберігати бойовий дух, надає змогу відволіктися від суворої реальності війни. Однак, коли йдеться про виконання обов'язків, наші зв'язківці працюють з максимальною віддачею. Їхня робота критично важлива для координації дій підрозділів та забезпечення безпеки кожного бійця. Вони воюють, працюють, не допускають просування ворога.

У Мирному — наслідки Голодомору

Місцеве населення підтримує майже скрізь, за винятком давно зросійщених регіонів. В останніх не лише мова визначає погляди жителів. Тринадцятий поділився власними спостереженнями про те, що безнадійно проросійських людей виділяє побут, захаращені подвір'я, недоглянуті будинки і, звісно, поведінка.

Ще з 2015-го йому закарбувався спогад з с.м.т Мирного про трьох «бабок» віком близько 80-ти біля магазину: пляшка на трьох і огірочок — пенсію святкували. Тоді він вперше побачив  реальні наслідки геноциду в Україні, зокрема згадав з історії про заселення спорожнілих осель нежданими гостями зі сходу. Тут же на противагу він згадав іншу історію:

— Широкіне, на в'їзді — охайне подвір'я, доглянута, побілена хатинка, живуть у ній старенькі бабця з дідом. Ми спілкувалися з ними, вони розказували, що родом з Заходу України, колись були виселені в Сибір. Повернутися на свою землю їм «власті» не дозволяли, тому й осіли там, побудували хатинку. Ми радили їм втікати звідти, казали, що не мають куди. Дітей у них немає, рідних уже також.    

Мотивує не помста

Родина Тринадцятого теж сповита сумом наслідків з радянських часів. Він виріс на історіях бабусі про її рідного брата-патріота, закатованого і страченого за членство у «Просвіті».   

— Ще у 39-му його заарештували, мучили в Чортківській катівні, а в 41-му його відвезли до Умані, де був закатований і розстріляний за день до реабілітації, — розповідає про жорстокість споконвічного ворога військовослужбовець. — Бабуся їздила туди і навіть бачила на стінах камери напис кров'ю: його прізвище та ім'я.        

А  мій дід, чоловік бабусі, пропав безвісти, тому батько виріс без тата. 

Кожна жорстокість ворога, кожне повідомлення про загибель невинних мирних людей викликає злість і бажання їх вбивати, підсумовує співрозмовник. Але не помста мотивує Тринадцятого, а бажання завершити війну, зробити все, щоб не залишати її дітям.

«Так, він — Герой» 

Діти для нього — перший пріоритет. Це ми почули від дружини Героя, Віри. За її словами, Тринадцятий намагається дарувати відчуття своєї присутності — щодня телефонує, підтримує дієвий зв'язок з дітьми. Однак батька і чоловіка вдома дуже бракує.  

— Боляче, коли молодший приходить з вулиці і сумно розповідає про друзів: той із татом на велосипеді їздив, а цей з татом грав у футбол, старшому в підлітковому віці особливо потрібен батько, а мені — чоловік, його підтримка, увага, ласка, — щиро ділиться дружина військовослужбовця. — Втішаю дітей і себе, що тато наш — Герой. Так, Герой: половину коштів із зарплати залишає там, на Сході, бо як не машина, то техніка… Так, він — Герой: вчасне виконання завдань важливіше, ніж ремонт вдома, мовляв, «всі хлопці так жертвують». 

Коли чоловік приїжджає у відпустки то не знає з ким ділити ті дні, з болем продовжує Віра. На її бажання набутися вдвох відповідає: «спершу сім'я, а потім ми двоє» ...

— Наші патріотичні погляди завжди збігалися, в душі я була за, щоб він ішов воювати, він би не був цінним для мене як чоловік у протилежному випадку, але, розуміючи ризик для його життя, — я була проти, а тепер, коли не бачиш просвітку, генофонд знищується, залишаються тільки підкаблучники — все більше спрацьовує людський фактор, — емоційно висловлюється дружина, наголошуючи, що очікує суттєвих змін у всіх аспектах. — За 10 років війни я побачила, наскільки вона змінює і чоловіків, і їх жінок, як після довгих очікувань вчишся «вживатися» з рідною людиною заново, переборюючи усі психологічні травми. І цей досвід не додає ні оптимізму, ні мотивації, на жаль.

Далі пані Віра додала, що її чоловік, на відміну від неї ,«вічний оптиміст» у своїх переконаннях щодо Перемоги.   

До слова, Тринадцятий, згадуючи рідних, акцентував на імені дружини: «У мене три Віри: дружина, у Перемогу, і в те, що повернусь живим».

Читайте також: Нашкрябав на запальничці свої ініціали, думав, хоч по цьому впізнають

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.