У родини, яка втекла з пекла у Бучі, у Тернополі народився малюк. Ми дізналися, як і де зараз живуть
- Наймолодший із трьох діток Дмитрик, якому 8 березня виповниться рочок, виструнчується і підіймає праву ручку, щойно чує Гімн України. Доки не дограє, малий навіть не змигне. Мама сміється – воно й не дивно, бо народився у Тернополі.
- «Наше село то геть розбите. І в мами під хатою вибухнуло щось – повилітали всі вікна і знесло пів стіни», — поділилась Олена.
- Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» у рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
— Мама, страшно, ракета знову летить, — щойно чує характерний гул, трирічна Валерія тікає і ховається. Дитина досі здригається від кожного звуку, панічно реагує на кожну сирену тривоги і з ностальгією згадує час, коли вся родина жила на Тернопільщині.
У родині Ващенків — троє діток, у мирний час вони всі проживали у с. Королівка Бучанського району, що на Київщині. Як поділилась тоді мамуся, 34-річна Олена Ващенко, чекали до останнього, від початку війни сиділи в погребах та надіялись на диво.
Старшій доньці Поліні, коли почалось повномасштабне вторгнення в Україну, було 10 років, молодшій з доньок Валерії було два. Єдиний синочок Дмитрик народився в Перинатальному центрі «Мати і дитина» у Тернополі 8 березня минулого року. Родина утекла на Тернопільщину, коли у Бучі було пекло на землі. Олена тоді була на 9 місяці вагітності і дорогою молила Бога, аби всі вижили, а малюк не з’явився на світ в авто чи десь в дорозі.
Родина стала героями проєкту «20 хвилин» «Народжені у Тернополі в час війни». Тоді ми розповідали історії людей, які своїм прихистком обрали наш край. Тут з’явились на світ їхні дітлахи. Минув майже рік, і ми поцікавились, де зараз родина Ващенків і як живуть. А також, як росте їхній малюк, місцем народження у документах якого вказане наше місто.
Ващенки повернулись на Київщину ще минулого року. Але мріють знову побувати на Тернопільщині
Коли почали гатити, люстри і шибки трусились
— У нас хата на околиці села, поруч поле і ставок. Два тижні ми сиділи в погребах. Зірвались з місця, коли гради підкотили майже впритул до будинку, — поділилась тоді Олена. — Коли почали гатити, люстри і шибки у вікнах трусились. Тоді Андрій, чоловік, каже – збирайтесь бігом.
Олена мала народити синочка. Термін пологів ставили на 1 березня. Уже навіть змирилась, що народжуватиме вдома, без медиків. І тому переполовинила сумку, яку збирала до пологового.
— Зібрались буквально за годину, коли стало вкрай небезпечно. Було дуже страшно, — пригадує Олена Ващенко. — Як почали гатити – це вже була остання крапля. Я хапала, що бачила. Головне було зібрати дітям якісь теплі речі. Ми не знали, куди їдемо. І щоб нормально зібратись, часу не було зовсім. Вже почали хати розстрілювати. Чоловікова сестра з нами їхала, побігла додому речі зібрати, навіть в хату не зайшла, бо паркан, замок – все було розстріляне.
В Олени почав тягнути і боліти живіт. А жінка лишень молила Бога, аби врятувати дітей та і щоб не народити у дорозі. Коли приїхали до Тернополя, Олену відправили до пологового — 8 березня о 23.30 з’явився на світ синочок: 3 кг 200 г і 51 см щастя. А тато з двома доньками поїхав в Теребовлю, родина розмістилась в кімнаті гуртожитку Теребовлянського фахового коледжу культури і мистецтв. Туди ж невдовзі привезли маму Олену з маленьким синочком. У пологовому дали все для малюка: і одяг, і памперси, і пляшечки, і навіть суміш на перший час. Приїхали в гуртожиток Теребовлі – дали візок для Дмитрика, ванночку, одяг та чимало потрібних немовляті речей. Суміш знадобилась: у матері, ймовірно через постійні стреси, бракувало молока, тому малюка доводилось підгодовувати.
— Найбільше хочемо, аби цей весь жах скоріше закінчився і повернутись додому, — зізналась тоді Олена. — Наша хата ніби стоїть. Принаймні так казали знайомі односельчани, коли востаннє телефонували. Надіємось на все найкраще. Тому, щойно війна закінчиться, плануємо додому, в нас там батьки залишились…
Перед селом розбили колону мирних
Чоловікові батьки знали, що у них народився онук. А діти знали, що батьки живі. А от з Олениною мамою тоді зв’язку не було зовсім. Оце, каже жінка, і було головним чинником, чому, щойно звільнили Київщину, родина вирушила додому.
— Поїхали усі заради батьків, — поділилась жінка. — Ніхто не знав, що насправді там робиться. Дивились по Інтернету. Коли повідомили, що з 5 квітня буде більш-менш безпечно, ми вирішили їхати додому. Чоловік більше наполягав. Я теж хотіла назад, бо не знала, де моя мама.
На що звернула увагу, повертаючись — набагато менше машин, ніж було тоді, коли залишали Київщину. Проте дорога додому навряд чи тішила: навколо вирви і купа знищеної техніки окупантів.
Дмитрик, який народився у Тернополі, підріс і завжди підспівує, щойно чує гімн України
— Як під’їжджати до нашого села, взагалі жах — тут колону мирних мешканців розбили, — поділилась пані Олена. — Вже пізніше дізнались, що і діти там були. Хто саме постраждав – не дуже знаю, я ж в чоловіковому селі живу. Бо моє рідне геть розбите.
Через волонтерів дізнались про долю Олениної мами. У неї під хатою щось вибухнуло. Повибивало всі вікна і знесло стіну в будинку у с. Андріївка. Тоді мама утекла до подруги на сусідню вулицю. Там і жила з нею.
У Королівці Макарівського району, де проживає багатодітна родина зараз, майже все вціліло. Пошкоджені хати на початку села, кілька людей, на жаль, загинули, а маленькому хлопчикові-односельцю відірвало руки. Родину Олениного свекра горе не обійшло стороною: загинув син його рідного брата. Якраз в хату поцілили…
Земля здригається, коли вони стріляють...
— Коли повернулись додому, старші доньки трохи боялись — Дмитрик маленький, він, на щастя, не розуміє, — поділилась Олена Ващенко. — Старша донька доросла, — не панікує. А трирічна Валерія, щойно чує грім чи гул, тікає, ховається і кричить: «Мама, ракета летить...» Зараз спокійніше стало. Але земля здригається, коли вони стріляють...
Старша Поліна відвідує школу онлайн. Молодша із донько Валерія в садочок не ходить: на території садка утворилась величезна вирва від вибуху. Тоді нікого в садку не було, тому, на щастя, обійшлось без жертв. Але дитячий заклад досі не працює.
— Чоловік поїхав на роботу до Києва, а ми з дітками порядкуємо, — зізналась пані Олена. — Ще й нас є дві бабусі. Свекруха, у чиєму будинку ми живемо, дозволила сюди забрати мою маму. Бо жити їй фактично ніде. То бабусі мені дуже з дітьми допомагають. І всім разом спокійніше…
Не так давно Олена цікавилась у гуртожитку в Теребовлі, де вони проживали навесні минулого року, чи можуть вони туди повернутись знову. Їх запевнили: обов’язково приймуть і поселять. Проте плани родини змінились.
— Оце тижнів два тому так гепало, я злякалась не на жарт, ну, думаю, знову почалось, — зізналась жінка. — Але чоловік сказав, роботи там немає, а жити з дітьми за щось треба, заощадження ми всі потратили, тому поки залишатимемось вдома.
У свекрухи чимала господарка: кури, свині, кролі. Цьому всьому треба дати раду. Та й у відносній безпеці поки ніби. Але це до моменту, поки не чують сирени і гул літаків.
— Як чуємо – це просто жах. Лєра тікає, ховає голову під подушку з криками: «Мама, там стріляють», — поділилась Олена Ващенко.
Дмитрик реагує тільки на Гімн України
А малий Дмитрик реагує тільки на Гімн України. Щойно почув, виструнчився, руки піднімає і починає по-своєму підспівувати. Причому в цей момент його нереально відволікти. А що ж хотіти, жартує жінка. Син затятий бандерівець, народжений у Тернополі. І сміється, — колись будемо собі невістку звідти шукати.
— Зої Василівні і всім людям, які нам допомагали — величезне спасибі, — Олена аж розчулилась, згадуючи, як їх підтримали на Тернопільщині. — І ще є люди, про яких тільки теплі спогади і безмежна вдячність. Дай Боже, щоб ми всі дочекались перемоги і зустрілись в мирному житті.
«Чи приїдемо в Тернопіль? Звичайно ж! — випереджаючи моє запитання, чи збираються колись повернутись до нашого міста, видала Олена. — Це навіть не обговорюється…»
— Діти у захваті від ваших майданчиків, а я фактично нічого й не бачила, — зізналась пані Олена. — Але, кажуть, у вас дуже гарне місто. І люди добрі. А ще нам волонтер Василь із Теребовлі пропонував показати їхнє місто і Тернопіль. Ну як від такого відмовитись? Я навіть, зізнаюсь, готова була б до Теребовлі назавжди переїхати. Але в чоловіка робота. А в гості приїдемо обов’язково. Для Дмитрика це рідне місто…
Читайте також
Тікали з-під Бучі, коли там вже гатило. Олена молила Бога, аби всі вижили і не народити в дорозі
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
