У свої двадцять очолили артрозвідку: дівчата — на лінії вогню

“Командир”. До цього військового слова фемінітиви добирати незвично. Натомість довгоочікувана “перемога” — жіночого роду. Сьогодні у проекті “Героям слава” про перемогу і мир говоримо з дівчатами, які несуть ті цінності у своїх псевдо та іменах, а також — у діях, визначивши військову справу головним пріоритетом. Наші героїні — командирки взводів звукометричної розвідки Тернопільської артбригади — Троянда та Міра.

Вони навчалися в одній групі Академії сухопутних військ, певний час сиділи за однією партою і спільно ділили одну кімнату в гуртожитку. Зараз їх розділяють десятки, а той сотні кілометрів уздовж лінії розмежування. Спільне лише завдання — чути ворога — визначати місце його засідки за звуком пострілу. Цю місію вони, 22-річні дівчата, виконують впродовж півтора року. Кожна має у своєму підпорядкуванні чималий підрозділ.

Як сприймають командирок військовослужбовці, чи схвалюють їх вибір захисту країни батьки, що їх мотивує і як їм вдається долати випробування війною, гідно нести покладену на них відповідальність, розкажуть самі дівчата далі у матеріалі.   

Спорт чи армія?

Зі своїм вибором, військовою службою, дівчата визначилися після школи, у 2018-му, обравши  майбутню спеціальність — артилерійська розвідка, вступили до  Львівської академії сухопутних військ на факультет ракетних військ та артилерії.  І якщо у Троянди військовослужбовцем був батько та на вибір вплинули гени і бажання продовжити династію, то у Міри тяглість до військової справи зародилася у характері. 

— Міра — сильніша, твердіша, вона — як кремінь, — характеризує  товаришку Троянда. 

 

Сама ж Міра пригадує, як при виборі коливалася між спортивним напрямком і військовим вузом. Мама хвилювалася, а батько запевняв, що за будь-якого вибору підтримає доньку. Спортом займалася з дитинства. Навіть виступала у футбольній збірній в команді хлопців. Тому й колектив для неї — цілком звичний. 

Троянду теж  гартував спорт. Ним захоплювалися обидві курсантки і впродовж навчання. Міра — гирьовим, Троянда — армреслінгом, до травми — доки не зламала руку в передпліччі. А сталося це на самих змаганнях. 

— Мені залишалося ще декілька сантиметрів, щоб покласти руку суперниці на подушку, — пригадує Троянда. — І в якусь мить я відчула хрускіт і моя рука мимоволі різко піддалася їй, я була шокована, коли зрозуміла, що не володію рукою.  

Саме в цю вирішальну мить, за секунду до перемоги, і стався перелом. Лікарі пояснили це браком кальцію в організмі. Та найважче — це саме усвідомлення, що про улюблений спорт довелося на довго забути. Це було непросто, адже він допомагав розвантажуватися морально, жалкує дівчина.

На війну — екстерном

Їх курс був експериментальним і став для курсантів справжнім випробуванням на стійкість у березні 2022-го. 

Коли почалася повномасштабна війна, у них був четвертий рік навчання. На той час вони дізналися про достроковий випуск 5-й курсу. Батьки телефонували стривожені, в усіх — єдине питання: як щодо їх дітей? І тут керівництво приймає рішення, що 4-й курс теж випускають достроково — на війні потрібні офіцери. 

 

— Я в цей час проходила стажування в Тернопільській артилерійській бригаді, ми допомагали військовим готуватися до виїзду, — ділиться спогадами Міра, — як тільки повернулися в академію, нам повідомили, про ситуацію в країні і про наш випуск. 

Розподіляли їх по бригадах, де були необхідні фахові військові. За збігом Міра потрапила саме туди, де проходила стажування. 

Троянда теж потрапила в ту ж бригаду. Про це вона дізналася на свій день народження, 19 березня. І сприйняла цю звістку — як подарунок. 

Про випуск вона розповідає з дивовижним ентузіазмом і щирим запалом. 

— Це — перший крок у справжнє доросле життя, — каже. 

Ніжний голос дівчини сповнений надії і новизни. Вона непідробно захоплена всім, що відбувається довкола. Моментами навіть важко збагнути, що ця ніжна дівчинка, наречена квіткою, з цією піднесеною  інтонацією говорить про… війну.  

Начальниць шанують

— 20-го ми з одногрупниками вже їхали в частину, — пригадує Троянда. — Батьки, звісно, хвилювалися, мама навіть пропонувала звільнитися, але це був мій вибір і дорогою думала про відповідальність, яку на мене поклали, — вже тоді мене призначили на посаду командира взводу, хвилювалася: мені треба керувати людьми, і саме мене будуть запитувати за їх життя та здоров'я.

Тоді обидві наші співрозмовниці побоювалися, не стільки за побут і бойові умови (до цього вони давно звикли, — прим. ред), а те, як відреагують хлопці. Та з часом переконалися, що хвилювалися тоді даремно. 

— Найбільшим моїм страхом було те, як мене, командира-жінку, сприймуть військовослужбовці, як в бойових діях реагуватимуть на мої накази, — ділиться Міра. — Хоча, насправді, була приємно вражена — ми чудово спрацювалися, хлопці  підтримують і слухають, хоч зовсім різні за віком: від 20-ти до 50-ти. 

Так само — і  в Троянди. Кожна з дівчат — єдина жінка у своєму колективі. Хлопці шанують і цінують своїх начальниць, іноді намагаються проявити більше уваги — дарують квіти, що розквітають на обпаленій війною землі, навіть жартома намагаються вразити шедеврами військової кухні, однак наші героїні чітко відмежовують сентименти від роботи: усе під контролем, кажуть. 

З хлопцями доводиться мешкати в одному приміщенні. Немає якихось окремих зручностей, зважаючи на стать. Є лише декілька речей, що дають відчуття особистого простору. Здебільшого усе — спільне. Однак дівчата мають здатність змінювати простір навколо себе: навести лад, створити затишок, приміром, постелити килим в “оселі” чи вбрати ялинку на Різдво.   

“Ловлять” і БМП, і БТРи

Працюють підрозділи Міри і Троянди на спеціальному звукометричному обладнанні. Їх результати опрацьовують спільно із іншими видами артрозвідки, звіряють дані і лише після цього передають координати для обстрілів. Цей процес оперативний і безперервний.  

Міра розповіла, що робота артрозвідників полягає у виявленні вогневих позицій противника. Тобто, артилерійських, мінометних, реактивних систем залпового вогню, самохідних артилерійських систем та "танчиків". Підтверджують дані виявлення вогневих позицій противника для артилерії, аби та могла точно та якнайшвидше уразити противника.

Пригадала, як її підрозділ "засік" "САУ" та гармати противника з точністю до 20-30м, по них одразу ж і відпрацьовувала артилерія.

— Ми всі разом робимо одну роботу і кожен тут вносить важливу лепту,  — зазначає Троянда. — Бусолістам потрібна висота, а нам — важливо чути, звідки йде звук. І хоч нашій техніці вже дуже багато років — похибку дає незначну і своє завдання виконує бездоганно — “ловимо” і БМП, і БТРи. У нашій структурі все залежить від дрібниць: при розстановці приладів кожен метр має значення. А коли нам пишуть: “Ви — молодці, потрапили точно”, — це дуже тішить.

Мотивує Троянда підлеглих відеороликами про попадання за виявленими ними координатами. Це — найкраще заохочення, вважає розвідниця. 

Міра в свою чергу виділяє три основні запоруки успішної військової команди: розуміння один одного, підтримка та допомога. Ці аспекти, на її думку зменшують хвилювання і сприяють належному виконанню  роботи. І це — не просто роздуми, а висновки після пройдених труднощів. 

— Незважаючи, що всі люди тут різні, як характерами так і віковою категорією, їх об'єднує одна спільна мета — дати прочухана окупантам, — розповідає Міра. — Тут, на бойових позиціях, все залежить від злагодженої спільної роботи, уважності та швидкості  виконання поставлених завдань. Не менш  важливим аспектом є реагування на обставин, які можуть бути для нас неочікуваними. Як був, приміром, обстріл позиції. Проте, підтримка один одного, контроль ситуації та вчасна допомога військовослужбовцю зберегла життя та бойовий дух нам в цей день. Для мене, як командира, було приємно бачити ту злагодженість, підтримку та реакцію людей на ситуацію, яка склалась. Адже, більшість з нас не  потрапляла під близькі розриви снарядів противника, тож я не знала, як мій особовий склад може реагувати на подібні ситуації. Це мене приємно вразило та надало ще більшого бойового духу. Мабуть, хлопцям — також.

Додала, що саме ця ситуація випробувала Міру, як командира, людей та в цілому злагодженість колективу. Розповіла про пряме влучення в укриття, де був військовослужбовець. На щастя все обійшлося пораненням.  

— Нас обстрілюють і ми помічаємо, що снаряд летить в окоп, де — наш товариш, — розповідає Міра. — Його засипало землею, важко було щось зрозуміти. Обстріл продовжується, та незважаючи на те, один із хлопців заскочив в укриття і надав пораненому домедичну допомогу. Лише після обстрілу його змогли витягнути і передати медикам. 

Коли потім Міра відвідувала його в госпіталі — він хотів повернутися в стрій якнайшвидше, однак командирка наказала не поспішати, пройти лікування і реабілітацію повноцінно. 

Там, на бойових позиціях, вже було чимало епізодів, які об'єднують. Тих друзів, товариських розмов, порад, підтримки,  бракуватиме і в тилу, запевняють дівчата. Тому не виключають, що продовжуватимуть дружити і після війни. 

Троянда каже, що часом, коли бракувало підтримки сім'ї, роль родини брали на себе хлопці, навіть, коли вона боялася їм говорити про труднощі. 

— Я теж бачу, що вони сумують за домом, — продовжує Троянда, — в когось меленькі діти, в кожного є свої причини, а на позиціях, де особливо гаряче, хвилююся за них більше ніж за себе. 

Обидві пишаються своїми колективами, вдячні хлопцям за командний дух і позитивну атмосферу. 

Контрасти війни

Порівнюючи війну із життям в тилу, дівчата говорять наче про два контрастні світи. 

— До війни все було зовсім іншим, — каже Троянда, — і я теж змінилася: якщо колись була тиха, скромна, неговірка, то зараз — стійкіша у правоті, можу постояти за своїх людей.

У тилу в людей є все для щастя, вважає її колега Міра.

— Як же не цінуються в цивільному житті елементарні речі — цінне в простоті, — ділиться роздумами. 

Відпустки для розвідниць були ковтком свіжого повітря і черговим підкресленням контрасту. Мирне життя, де ніщо не нагадувало про війну, їх відволікало: намагалися забути про фронтові будні, насолодитися спокоєм, друзями, природою. З якою ж ностальгією розповідає про рідні сколівські краєвиди Міра. Саме там вона намагалася хоч на декілька днів забути і не говорити про війну. Сердилася, коли знайомі надокучили запитаннями. А там, на лінії вогню, найбільше бракує рідних. 

Мірі відчуття спокою і миру (саме ці поняття вона заклала у своє псевдо, — прим. ред.) дають красиві краєвиди. У тихі хвилини, а інколи і години між обстрілами, зупиняється серед поля в дорозі під час поїздок та милується краєвидами. Особливо — схід чи захід сонця… 

— Це надає сил, натхнення і переконання, наскільки все ж красива наша Ненька Україна, — зітхає Міра…

Від суєти відволікає також кіт. А миті, коли він на руках військовослужбовців — зачаровують.  

— Це дуже мило, — усміхається Міра, — Рижик з нами їздить всюди, коли переїжджаємо з позиції на позицію — забираємо його з собою. А коли десь зникне — шукаємо всі разом.  

А ще там дуже дорожать подарунками, які стають оберегами. Це — дитячі листи з малюнками, або щось, створене їхніми руками. Зворушив Троянду малюнок, на якому — Україна в серці, і маленька лялька.  

— Ми буваємо в районах надто небезпечних, дуже близько до ворога, — говорить Троянда. — Хлопці розпаковують коробки, а там — маленька лялька-мотанка — ангелик. Кличуть, кажуть, що це — для мене. Такі моменти дуже зворушливі, а речі — просто необхідні. Вони об'єднують всіх нас в одному бажанні і наближають до перемоги. Хай на мить, ти, читаючи ці листи, уявляєш цей день: як повернуться всі у свої родини зі щасливими обличчями, як їх тепло вітатимуть вдома…

Виборюючи спільну мрію усіх українців, наші героїні, звісно, думають про свій домашній затишок, сім'ї і діток. Це буде історія любові іншого виміру. 

Зараз, на час їх чотирирічного контракту, вони творять історії, які спонукають грізну Україну любити ніжно. І в цьому особливість їх жіночої місії.

 

 

Читайте також: Від помічника капітана дальнього плавання — до навідника: історія тернопільського артилериста

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.