Як у Школі вуличного танцю в Тернополі організували готель-прихисток для переселенців (РЕПОРТАЖ)

Як у Школі вуличного танцю в Тернополі організували готель-прихисток для переселенців (РЕПОРТАЖ)
  • Коли росія напала на Україну, родина знаного у Тернополі подружжя – танцівниці Ніно та її чоловіка Олександра, разом з небайдужими містянами за 1,5 доби організували готель-прихисток для потребуючих.
  • Він не має назви, переселенці шукають його лише за адресою, але історії тих, хто тут оселився, дійсно вражають. Читайте у матеріалі.

Про ініціативу створення прихистку, його мешканців та як вдалось реанімувати колишнє приміщення готелю за лічені години розмовляємо з хореографинею і керівницею «Школи Вуличного Танцю» НІНО.

Телефони розривалися від дзвінків…

Ніно розповідає, що у перші тижні російського вторгнення до нашого міста щодня прибувала величезна кількість внутрішньо переміщених осіб. Цим людям слід було десь оселитись. 

Відео дня

– Наша родина знайшла приміщення і, згуртувавшись разом з тернополянами, жителями навколишніх сіл, активістами з-за кордону й волонтерами ми перетворили його на прихисток для переселенців. Це був готель, який функціонував раніше, а потім його зачинили з певних причин. Але завдяки ініціативним і згуртованим людям реанімували його ми швидко! Тому така й назва– «готель-прихисток» поблизу автосалону Рено, що є орієнтиром. Часу, аби придумати оригінальніше ймення, не було, – усміхається жінка.

Кімнати прихистку сім’я Ніно облаштувала буквально за півтори доби. Він знаходиться за адресою: вулиця Микулинецька, 116А.

– Навіть моя подруга – артистка й учасниця Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, а також представники інших вагомих професій, закотивши рукави, не соромились гуртом зі мною прибирати, мити підлогу чи, вибачте, унітаз. Зараз взагалі не час соромитись! Приміщення приводили до ладу, адже воно довгий час не було адаптованим для проживання людей, – ділиться танцівниця.

У готелі-прихистку сім номерів: двомісні, чотиримісні, а ще масштабний номер на шість-сім осіб. На поверсі є кухня загального користування з усім необхідним – сюди закупили холодильник, мікрохвильову піч, багато посуду, електрочайник. У кожному номері розміщений душ і туалет.

Ніно каже, що у березні, коли з регіонів України, де ведуться активні бойові дії, евакуйовували мешканців, телефони прихистку буквально «розривалися» від дзвінків. Зараз тут теж немає жодної вільної кімнати.

– Пам’ятаю перших п’ятнадцятеро наших поселенців, які приїхали, коли ми тільки закінчували облаштування прихистку. Після того, що люди пережили там, де «гаряче», вони були готові спати навіть на підлозі. До нас заїжджали зазвичай на добу-дві ті, хто далі вирушав в інші населені пункти західної частини України, або за кордон. Коли переселенцям пояснювали, що кожен номер оснащений м’яким ліжком, ми даємо пледи, рушники й засоби особистої гігієни, багато хто мене обіймав і плакав. Переселенці не вірили, що у нас всі такі гостинні! – розповідає нам Ніно.

Кожен з нас брав додому прати чужі речі…

Жінка ділиться, що намагалися працювати так, аби не перевтомлюватись. Зокрема, придумали зміни, аби по черзі чергувати. Ніно говорить, що першим ділом переселенці, що селились у прихистку, запитували про наявність сховища або підвалу, куди можна побігти на «тривоги».

– Нам із цим дуже пощастило. Готель-прихисток знаходиться у будівлі, «мінус перший поверх» якої – це колишнє водосховище цукрового заводу. Там величезний бункер з товщина стін в один метр! Туди можна за кілька хвилин без проблем спуститися у разі повітряної загрози. Також там є віконечка, які можуть слугувати запасним виходом. Нам пощастило, що ми забезпечені таким бункером, адже не кожен шелтер його має, – розповідає хореографиня.

За її словами, коли облаштування прихистку завершили, всеодно виникало чимало нюансів, що почали «вилазити» на поверхню…

– Банально після проживання людей слід попрати білизну, а ми не мали пральної машинки. Спробували її встановити і дали велике навантаження на електромережу. Тому домовлялись з волонтерами і відносили речі кудись на прання. Смішно, але кожен з нас іноді брав додому прати чужі одяг. Його сушили, перепрасовували, якщо встигали, а ні – то акуратно складали і везли назад людям. Також дехто з вимушено переміщених осіб прибували до нас з  маленькими дітками, комусь потрібен був чайник або навіть два…  

Однак, я була шокована тим, як активно нам допомагали, дізнавшись про діяльність прихистку! Ми не встигали просити. Приміром, зламався дверний замок. Хтось гукає: «Я зараз чоловікові подзвоню, він прийде і відремонтує!». Так було навіть при найменших проблемах! – каже Ніно.

Ніно говорить, що небайдужі звідусіль самі підвозили випічку, продукти харчування, одяг і речі для переселенців. Крім прихистку, на базі «Школи Вуличного Танцю» діє Пункт приймання допомоги Захисникам України.

– Я живу за принципом: «Дають – бери, б’ють – біжи!». Коли нам приносили щось і я розуміла, що на фронт це не передамо, всеодно брала речі, адже тут постійно мешкають різні люди, все згодиться. Деякі переселенці приїхали наприкінці зими, а згодом різко потепліло. Тому все, що нам передають, ми сортуємо і віддаємо, кому слід. Елементарно якісь дитячі тапочки, колготки, носочки для когось можуть стати у нагоді, – ділиться жінка.

Люди приїжджали з «сірими» обличчями…

Коли запитую у Ніно про тих, хто знайшов тимчасове житло у їхньому готелі-прихистку, вона відповідає, що про їхні історії може розповідати безкінечно, адже пропускає їх крізь себе…

Читайте також: «Вдячна усім, хто зараз зі мною поруч!» Інтерв’ю зі знаменитою хореографинею Ніно з Тернополя (ЕКСКЛЮЗИВ)

– До нас якось приїхали мама з двомісячною дитинкою, які з Маріуполя. На їхній автівці був надпис: «Маріуполь – це Україна!». Дехто з наших переселенців прибував у домашніх тапочках, у чому встигли вибігти з дому – у тому й рятувались. У паніці хапали документи, гроші та все найнеобхідніше. Окремі машини були з дірками від куль… – каже Ніно.

Жінка розповідає про цікавий випадок, що трапився нещодавно. Зараз у прихистку мешкає родина з Донецької області. Вони поселилися у великому сімейному номері. Серед них є дівчинка і дві літні жінки, яким близько восьмидесяти років. Ніно говорить, що коли вони тільки приїхали до Тернополя, бабусі постійно плакали, згадуючи пережите.

– Якось літня жінка підійшла до мене і відвела в сторону. Як виявилося, їхня родина добиралась до нас двома машинами. В одній з них довозили двох кицьок. В себе вдома ця сім’я жила у різних квартирах, а у номері мали бути усі разом. Бабуся плакала, бо у когось з їхньої родини страшна алергія, і не знала, куди подіти тваринок. Вона просила з кимось домовитись, аби тимчасово прилаштувати тих котів, – ділиться хореографиня.

Ввечері приїхала друга частина родини з Донеччини і Ніно усвідомила, що випадковості не випадкові.

– В перший день, коли я відновлювала тренування у своєму залі, прибігла туди і на емоціях комусь з батьків вихованців розказала про цю ситуацію. Ми співпрацюємо з бальними танцюристами і мама одного з них, маючи власного кота, вирішила мені допомогти й у своїх близьких розпитати, чи хтось би зміг взяти донецьких котиків на перетримку. Ми обмінялись номерами телефону. Одна з кицьок народила у дорозі до Тернополя! Я говорю це і не являю, як таке сталось. До вечора я відфотографувала дорослих тваринок і кошенятами й надіслала світлини цій мамі. Зранку всіх котиків забрали до хороших господарів. Отакі от речі трапляються! Є багато моментів, що не прийдуть у голову людині, яка з цим ніколи не зіштовхувалась! – сміється Ніно.

Також хореографиня говорить, що багато хто з переселенців соромились попросити про будь-яку допомогу. Більшість приїжджали з «сірими» обличчями, бо на власні очі побачили немало жахіть.

– Мені доводилось іноді підходити і у людей щось перепитувати, або ж спостерігати за ними. Наприклад, зараз у нас проживає родина з дев’ятимісячною дитиною. Я звернула увагу, що у неї немає колготок, віднесла батькам. Побачила якось, як мама носить на руках малечу, підійшла і запитала, чому не возить у колясці.

Їй було незручно, адже думала, що заважатимуть іншим мешканцям прихистку. Я наполягала: «А з чим буде зручно?». Жінка сказала, що з ходунками. Зі своїх доньок я вже давно віддала, але закинула допис у соцмережі, й у той самий день моя подруга, яка зараз за кордоном, зв’язалась зі своїм чоловіком і привезли нам ходунки і навіть самокатик для дитинки.

Найбільше мені приємно від того, що наші українці показали гідний приклад для наслідування усьому світу. Завдяки лютій боротьбі з ворогом ми об’єднались, стали однією родиною й довели – нас не зламати!

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі (1)
  • Надія Дереш

    Хай воздасться сторицею, вашій родині за добрі справи, честь і слава батькам що виростили таку дочку Ніно.

keyboard_arrow_up