Українцям треба залишатися: американець живе у Кременці та розвиває тут бізнес

Наталія БУРЛАКУ

Попри всі виклики війни, Україна впевнено дивиться в майбутнє, і це майбутнє вже зараз потребує підтримки та інвестицій. Ми підготували цей матеріал, аби показати, що є іноземні компанії, які допомагають розвивати економіку Україну та мають спільні з нами бачення щодо відновлення та відбудови. Приклад американського бізнесмена, який відкрив магазин у Кременці та продовжує тут жити, нарощуючи виробництво та створюючи робочі місця, може надихнути і вас.

Кременець — це невеличке місто за 70 км від Тернополя, де проживає приблизно 20 тисяч людей. Це, звісно, не мегаполіс, як Чикаго, Гонконг, Мадрид, Париж тощо. Але саме це затишне містечко на Заході України привабило американського бізнесмена Крістофера Екслайна, який із жовтня 2022 року приїхав сюди, а згодом почав розвивати тут Home Essentials — першу в нашій країні компанію, яка пропонує торгівлю та оренду меблів. А ще Крістофер підтримує благодійність, надсилаючи матраци на фронт, до притулків і лікарень.

Під час війни залишається в Україні

За ці понад два роки Крістофер «прикипів» душею до українців. Навіть попри те, що його сім’я залишається в Гонконгу, а сам він є досить успішним підприємцем, компанії якого представлені по всьому світі, американець за походженням залишається жити в Україні. 70% свого часу на рік він проводить тут і не збирається виїжджати за кордон, навіть більше — планує розширити мережу своїх магазинів, відкривши ще 25 таких у різних містах.

Відео дня

Далі розповімо про все у форматі інтерв’ю. Радимо кожному, хто відкриє цей текст, дочитати до кінця, аби знайти відповіді на питання, чому сьогодні українцям важливо залишатися у своїй країні, як ми можемо бути успішними, що думають інвестори про розвиток бізнесу в Україні, чому відбудова почнеться саме з регіонів та якою бачать нашу перемогу у світі. А ще — усі передані фрази без прикрас чудово ілюструють, як людина з іншим менталітетом, звичаями, освітою, оцінює життя в Україні, які бачить недоліки та переваги. Це — ще й можливість подивитися на себе збоку.

— Крістофере, почнемо із того, чому вирішили розвивати бізнес на Тернопільщині під час війни. Є багато наративів, що Україна зараз неспроможна приймати підприємців із-за кордону. Що скажете?

— Початковою причиною мого приїзду в Україну була участь у відбудові. Я, як і багато хто у світі, був шокований винахідливістю та хоробрістю українського народу та його війська. Ми точно знали, що росія програє. Ми вже мали досвід роботи у таких місцях, як Афганістан, Мадагаскар, Лівія, а також Ірак та Південний Судан. Там ми допомагали в реконструкції. Тому подумали, як найбільша компанія з оренди меблів у світі може допомогти у відновленні України. Уже тут, на місці, я зрозумів, що реконструкція чи відбудова не відбуватиметься так швидко, як усі сподівалися чи очікували, тож повинен був щось зробити. Тому вирішив відкрити магазин товарів для дому, подібний до тих, що є в інших містах по всьому світу.

Я не шкодую, що вирішив, зважаючи на ситуацію, бути тут, бо хотів і хочу особисто займатися реалізацією задуманого. До нас звернулися чимало представників індустріальної галузі в Україні. Ми отримали багато пропозицій щодо співпраці від інвестиційних фондів з різних областей. Але тернопільський був дуже активним, тож я вивчив пропозиції містечок і зупинився на мальовничому Кременці, який ніби з Діснеївського фільму.

Ми є найбільшою компанією з оренди меблів у світі за межами Сполучених Штатів, що працює для іноземних підприємців, які переїжджають з Чикаго або Нью-Йорка до Гонконгу або Сінгапура. Замість того, щоб перевозити свої меблі, вони орендують їх у нас, або, наприклад, посольства для своїх дипломатів і тому подібне. Я модифікував нашу програму оренди меблів в Україні, щоб вона відповідала потребам місцевого ринку. Українці — дивовижні люди. Але купівельна спроможність в Мадриді, Парижі, Гонконгу значно відрізняється від людей в Кременці. І тому ми скоригували всі наші ціни, скоригували нашу формулу. Сьогодні ми активно розвиваємося та бачимо серйозний потенціал розширити свою мережу в Україні. І я не втомлююся повторювати знайомим бізнесменам за кордоном — не треба чекати кращих часів, потрібно вже і зараз інвестувати в майбутнє України.

— Як ведете тут справи? Поділіться досвідом.

— Оскільки нам довелося змінювати підходи, замість того, щоб відправляти речі з фабрик, які маємо в Китаї, я взяв ці плани моїх меблів і віддав їх місцевим фабрикам у Тернополі. Вони почали виготовляти меблі для нас. Таким чином маємо не лише ефект роздрібного магазину, але й виробничий ефект від того, що фабрики виготовляють меблі для нас. Ці гроші залишаються в Україні й створюють та захищають ще більше робочих місць.

Підтримують українських виробників

— Це чудово, що Ви почали залучати українських виробників, але наскільки важко іноземній компанії адаптуватися до українського споживача?

— Що ж сталося через кілька місяців після відкриття магазину? Я побачив, що людям подобаються меблі. Їм подобалося, що в них є певне відчуття стилю, як у магазинах домашнього декору, які можна знайти в Мадриді, Барселоні, Парижі, Женеві, Лісабоні. Але вони не брали, бо намагалися заощадити. Саме тому ми придумали інноваційну програму, першу в Україні, — з нульовою відсотковою ставкою. І ми змогли використати мислення українських клієнтів, щоб розв'язувати їхню проблему. Знаєте, багато українських клієнтів, особливо в маленьких містах, не завжди довіряють банкам. Вони не люблять звертатися туди за фінансуванням.

Люди запитують себе, чи дійсно потрібно щось купувати? Чи хочу я позичити гроші, щоб щось купити? Тож ми сказали, що можемо допомогти. Ми запропонували всі наші меблі під нуль відсотків. Більшість українців спочатку були дуже скептично налаштовані. Вони казали: «Як ви це робите? Це не має сенсу». Я сказав: «Ні, ні, немає ніяких банків. Ми не беремо ваш документ і не продаємо його банку чи іншій фінансовій компанії. Ми робимо це як компанія. Це те, чим займаємось у всьому світі». І спочатку вони не вірили, але спробували. А потім, коли почали пробувати, вже розповідали друзям. І це викликало резонанс. Воно дійсно привернуло увагу наших місцевих клієнтів. І це те, що рухає наш бізнес.

Сьогодні у нас дуже позитивний грошовий потік. Ми здійснюємо постачання майже щодня. І це те, що підживлює наше розширення і наші плани щодо розширення, тому що немає іншої компанії в Україні, яка пропонувала б це. Тому ми намагаємося відкрити якомога більше магазинів.

— Скільки загалом робочих місць Ви створили за час війни в Україні? Скільки зараз співробітників?

— У нас є проблема із працевлаштуванням. Я скажу, що найскладніше в моїй здатності планувати кількість магазинів, які ми матимемо, — це знайти кількість працівників. І мова йде не лише про персонал на рівні магазину. Я повинен почати формувати корпоративний офіс. Нам потрібні люди у відділі закупівель. Нам потрібно більше людей в бухгалтерії. Нам потрібно більше людей, щоб допомагати мені з тим, що ми називаємо стратегічним аналізом, коли аналізуємо різні міста в Україні, щоб побачити, які з них ми можемо підтримати.

Коли у вас є 10 чи більше магазинів, вам потрібен хтось, хто буде керувати приміщеннями. Зараз у нас працюють шість співробітників, але нам потрібно 20. Я намагаюся найняти ще 15 до кінця року. І це дійсно виклик. Англійська не є обов'язковою вимогою.

Є й інщі виклики... У нас була одна співробітниця, в кінці кварталу, коли ми заповнюємо наші податки й сплачуємо їх вчасно, я подивився вниз і кажу: «А де вона?». Ви знаєте, ця жінка тут. О, вона ще не зареєстрована. Що ви маєте на увазі? Ну, вона не хоче реєструватися. Я сів з нею і сказав: «Це треба виправити». А вона: «Ну, я не знаю». А я питаю, що вона має на увазі? Вона каже: «Можна я поговорю про це зі своїм чоловіком?» У мене в усьому світі зараз понад 700 працівників. І ніколи не було нічого подібного раніше. Тож я сказав: «Ну, добре, звісно. Але завтра вранці мені потрібна відповідь. Кажеш «так» — залишаєшся. Якщо скажеш «ні», то не матимеш тут роботи». Вона більше не з нами.

— Чому, на Вашу думку, важливо вже і зараз розвивати бізнес в Україні. Як допомогти підтримати економіку?

— Як керівник міжнародної компанії, ви знаєте, що іноземним компаніям, які прагнуть вийти на український ринок, буде майже неможливо розібратися в нинішній ситуації. Але коли я виступаю на конференціях, розмовляю з людьми або даю інтерв'ю, я кажу всім: ви не можете чекати слушного моменту, щоб прийти в Україну. Ви маєте зробити це зараз. Ви знаєте, ми можемо довести, що ви можете вести прибутковий, розширюваний бізнес навіть під час війни. Ви можете залучати клієнтів, яким подобаються наші концепції. Їм подобається, що у нас є бренд. Їм подобається, що у нас є нові продукти. Їм подобається, що у нас є нові способи донести речі до них. Їм подобається, що ми працюємо з ними.

— Дякуємо за те, що тримаєте проукраїнську позицію. Ви залишаєтесь жити в Кременці? Як часто буваєте в Гонконгу?

— Моя сім'я все ще в Гонконгу, і я жив там вже 27 років, майже 28. Але багато подорожую по роботі. Буваю і в Європі, і у США, і в Азії, але 70% свого часу я проводжу в Україні.

Любов до маленького міста

— І Вам подобається жити в маленькому місті?

— Так. Я виріс у Чикаго. Закінчив аспірантуру в Бостоні, деякий час жив у Далласі, і я жив у Гонконгу. Я маю на увазі, що це великі міста. У кожному з них проживає понад 8 мільйонів людей. У нас є будинок у Мадриді, а в там понад 5 мільйонів. Життя в маленькому містечку — це зовсім інше.

Я єдиний американець у Кременці, всі знають, хто я. Коли я їхав в Україну мені казали, що на першій зустрічі ніколи нікому не посміхайтеся. Якщо ти посміхнешся, тобі не довірятимуть. Коли я йшов вулицями Кременця, посміхнувся людям, вони дивилися на мене. І, знаєте, а тепер вони посміхаються у відповідь. Серйозно, півтора-два роки тому ніхто не вітався. Тепер всі вітаються. Діти підбігають і кажуть: «Привіт, привіт, як справи?». І навіть старші люди.

Україна — дуже релігійна країна. Одна з речей, яку я роблю кожного дня після обіду — це годую вуличних собак. У нас немає вуличних собак у Гонконгу або Чикаго, але в Кременці вони є частиною громади. Спочатку люди думали, що цей хлопець не може бути справжнім бізнесменом. Як він знаходить час на те, щоб ходити й годувати собак? Але якщо ви, якщо ви підтримуєте позицію, що Бог існує і що Бог люблячий, то Бог любить цих собак. Ці собаки підпадають під визначення невинних, вони не хотіли бути вуличними собаками, але вони там. А хто я такий, що не можу підійти, погладити собаку, сказати: «Благослови тебе Боже» і піти геть. Якщо я маю можливість бути людиною, яка благословляє цього собаку, то я вважаю, що це мій обов'язок або частина моєї сутності — робити це.

Коли ми переписуємося з родиною, і я розказую про це, то називаю «щасливою годиною». Тож я проводжу щасливу годину з вуличними собаками.

Я чи не єдиний тут чоловік, один з єдиних чоловіків, який може піти до кордону в будь-який час, у будь-який день і перетнути його. Мешканців Кременця перші три-чотири рази дивувало, що я справді повернувся. І саме тому я так часто кажу, що хочу, щоб мої дії були моїм твердженням. Знаєте, я думаю, що той факт, що я продовжую повертатися, говорить більше, ніж будь-що інше. Це вселяє почуття впевненості, яке вважаю корисним.

— Як довго плануєте залишатися в Україні?

— Я збираюся бути тут стільки, скільки буде потрібно. У нас є бізнес-модель, яка працює зараз. Яку ми прагнемо розширювати, і одна з речей, яка робить нас унікальними, полягає в тому, що я є генеральним директором і єдиним акціонером компанії Home essentials. У мене немає ради директорів чи інвесторів, чи банкірів, чи людей, які тиснули б на мене, кажучи: «Ти маєш зробити це, нам потрібно це і за цей проміжок часу». Тому я можу бути терплячим, витратити час на навчання. У нас є гроші, щоб відкрити стільки магазинів, скільки нам потрібно.

Ще 25 магазинів попереду

— Скільки нових магазинів плануєте відкрити в Україні протягом одного-двох-трьох років?

— Я хочу мати щонайменше 25 магазинів протягом наступних двох років. Ми визначили понад 100 міст в Україні, які можуть підтримувати домашній затишок.

— Це маленькі міста?

— Я люблю маленькі міста. У нас зараз є деякі операції в Києві для корпоративних клієнтів, але я закохався в Кременець. Це та Україна, яку люди ніколи не бачать. У мене немає жодного українського коріння. Немає родичів, які жили тут. Мої уявлення про Україну були такими ж, як у всіх. Це золоті куполи Софійського собору, із гарматами чи рушницями у пшеничному полі. Я дізнався про Кременець чи Золочів, і я вражений. Ми поїдемо в невеликів міста, вони будуть схожі на Кременець.

— Це будуть меблі чи щось інше?

— У нас також є власний бренд свічок, ароматичних свічок, які виготовляємо. Ми сильні в матрацах і ліжках, ми сильні в килимах, обідніх меблях, диванах, інших типах меблів для спальні. Ми продаємо все це, ми продаємо витвори мистецтва, наші магазини виглядають як мінікрамниці. У маленьких містечках здебільшого це просто двері з написом над ними. Ви заходите, а там меблі та каталоги, але ми — глобальна компанія. Тож хочемо переконатися, що ми додаємо трохи стилю, трохи перспективного мислення.

Коли ми досягнемо певної кількості магазинів, ми зможемо перенести наші інновації з виробництва матраців, ліжок та диванів до України. Моя мета — запустити виробництво цих товарів тут, а потім почати експортувати їх до інших наших локацій у Європі.

— Які ж основні виклики для іноземних підприємців в Україні?

— Є виклик з персоналом, про що ми вже говорили. Також є питання невизначеності. Зараз, можливо, вже за тиждень ми дізнаємося, хто стане наступним президентом США, і це вплине на кожен сектор українського суспільства. Ймовірно, цей вплив не буде позитивним. І до речі, я категорично не підтримую тих, хто вважає, що Україна має погодитися на капітуляцію.

Я ніколи не підтримав би ідею дати злу шанс проголосити свою перемогу. Живучи тут, особливо в таких містах, як Кременець, я бачу людей щодня, бачу їхні жертви. Одне з того, що найбільше мене обурює, — коли в США або десь ще кажуть: «Ну, війна ж тільки на передовій». Я відповідаю: «Тоді приходьте зі мною на площу, де ми стаємо навколішки й віддаємо шану тим, хто загинув, захищаючи країну». Коли бачиш матір, дружину чи дитину, які тримаються за труну, розкажи їм, де ця війна. Війна — всюди.

Наступного тижня ми, можливо, дізнаємось більше, і я сподіваюсь, що буде чітка та потужна стратегія, яка забезпечить перемогу України, а не капітуляцію.

Інший момент — демографічний спад у цій країні — це безпрецедентне явище, яке насправді не до кінця розуміють навіть тут, в Україні. Я працював з реконструкцією у багатьох країнах, зокрема, облаштовував «зелену зону» в Багдаді, працював у Кабулі, Афганістані, Південному Судані. Були проєкти в Лівії, Пакистані, на Мадагаскарі тощо.

Але в Україні майже ніхто не має чіткого розуміння, як повинна виглядати реконструкція або як нею управляти, і це величезна проблема. Чимало західних компаній заявляють: «Ми чекаємо на ясність», але її немає.

Як почати відбудову, якщо ситуація така? Коли ми відбудовуємо Україну, для кого ми її відбудовуємо? Для 44 мільйонів, які жили тут у 2020 році? Для 36 мільйонів? Для 29 мільйонів? Або, можливо, для 15 мільйонів? Ніхто насправді не знає, для кого відбудовувати країну. І якщо поглянути на історію економіки, це елементарна математика: велика частина економіки України залежить від сільського господарства, яке не приносить такого доходу, як технології, виробництво чи послуги, такі як юриспруденція, бухгалтерський облік чи інвестиційний банкінг. Однак сільське господарство залишається основним джерелом валютних надходжень, окрім пожертв. Як на мене, необхідно знайти спосіб повернути людей.

Як повернути людей в Україну?

— А як повернути людей, якщо є фізичний страх за свої життя?

— Щодня ми чуємо новини про те, як українці дедалі більше адаптуються до життя в Європі чи інших місцях, як їм складно повернутися. Рівень смертності наразі становить перевищує рівень народжування. Проблеми можна вирішити, але важливо хоча б почати обговорення.

Те, що я зрозумів, багато інноваційних підходів до розв'язання проблем відбуваються саме на місцевому рівні. Ваша країна має чудових мерів, і мені здається цікавим, що ця думка з’явилася у мене під час життя в маленькому містечку. Якби я працював у скляному офісі в Києві чи Львові, цього можна було б не побачити. Але, ведучи бізнес у маленькому містечку, ми бачимо, як мери таких містечок щодня стикаються з проблемами й шукають способи їх вирішити. Я вірю, що справжня відбудова України відбудеться саме на місцевому рівні.

Нам потрібно донести цю ідею світові: щоб повернути українців додому, необхідно створити хороші робочі місця з гідною оплатою і перспективами. Подумайте, чому людина, яка заробляє певну суму в Німеччині, повернеться в Україну, щоб отримувати на 50% менше без перспектив на кар’єрне зростання?

Компанії починають працювати на місцевому рівні, у маленьких і середніх містах, вони інвестують, створюють стабільні робочі місця. У підприємництві чи політиці «Зроблено в Україні» немає нічого поганого, але якщо людина має стабільну роботу в Західній Європі, вона не залишить її, особливо якщо у неї є діти, щоб повернутися й розпочати власний бізнес в Україні, не знаючи, чи буде цей бізнес успішним або, чи зможе він розвинутися до рівня, що дозволить забезпечити родину.

Я не проти політики «Зроблено в Україні», але маю серйозні сумніви щодо її ефективності в поверненні людей додому. Я вважаю, що якщо в Україну прийдуть багатонаціональні компанії й скажуть: «Нам потрібні інженери, нам потрібні фахівці з планування, бухгалтери». Якщо тут будуть хороші та стабільні робочі місця з можливостями для кар’єрного зростання, тоді людей це мотивує повернутися.

— Чи вірите все ж у перемогу України?

— Я твердо вірю в українську перемогу. Але Україні потрібна допомога для досягнення мети. Я тисячу відсотків проти капітуляції. Україна має право на свої кордони, і щобільше, вона має обов'язок забезпечити безпечний дім для всіх українців, які зараз перебувають під окупацією. Знаєте, коли ви сидите у Брюсселі, Вашингтоні чи Лондоні, можна сказати: «Ну, ті люди там». Але як пояснити це їхнім родинам? Сказати: «Вибачте, вони не можуть повернутися, бо залишаються під окупацією?» Тобто просто забути про мільйони людей, які живуть в окупації? Я вірю у перемогу. Мене надихає українська армія. Кожного разу, коли зустрічаюся з військовими, надихаюся їхньою службою та відданістю. Кожен візит до військових шпиталів теж надихає мене.

Захід повинен надати цю допомогу. Я вважаю, що факт участі північнокорейських військ у війні проти українців має стати сигналом для Заходу, що путін не зупиниться. Зло може взяти паузу, але не припиниться. Сподіваюся, цього буде достатньо, щоб розбудити світ.

Дехто може сказати, що якщо Україну примусять до якогось перемир’я, росія скористається цим. Чому б не перегрупуватися, не навчити більше північнокорейців, не зробити висновки з помилок, яких вони вже наробили тисячі, можливо, навіть 500 тисяч, жертвуючи власними громадянами, на яких їм байдуже. Але якщо люди на Заході не бачать цього, то ось перед ними людина настільки зла, що готова вбити 500 тисяч своїх громадян, покалічити й зруйнувати життя мільйонам сімей.

Матраци для військових

— Розкажіть про благодійність.

— Я допомагаю українським військовим. Коли я вперше прибув до невеликих містечок, то спілкувався з місцевими жителями та дізнався, що в містечку з населенням 20 тисяч осіб проживають близько 3 500 ВПО (внутрішньо переміщених осіб). Я був вражений, адже це люди з Херсона, Харкова, Донецька. Я запитав: «Чи потрібні їм матраци?» Мер відповів, що у них немає бюджету на це. Тож я сказав, що надам матраци безплатно. Вони були трохи здивовані. Так я почав передавати матраци дітям ВПО, які спали на картоні в школі. Після цього я почав постачати ще більше матраців.

Згодом дізнався, що військові з Кременця та Тернополя також потребують матраців, тож я сказав: «Звичайно». Оскільки я бачив, як працює благодійність в Афганістані та Іраку, вирішив, що зроблю все інакше – я особисто доставляю кожен матрац. Не маю на меті критикувати, але ми перевіряємо кожне звернення, тому що не завжди впевнені, що матраци дійсно дійдуть до тих, хто їх потребує. Тому я кажу: «Якщо я не поїду особисто, то матраців не буде». Бувало, що деякі люди відповідали: «Дайте нам подумати».

Я побував у Роботиному, Авдіївці, Бахмуті, на російському кордоні на південному сході від Харкова. Я зустрічався з чоловіками та жінками в формі, які захищають право України на існування. І так, я вже пожертвував понад 5 000 матраців. І з усіх цих 5 000 матраців я не отримав жодної гривні від когось в Україні. Я не просив нікого тут жертвувати гроші на них. Ми також співпрацюємо з доставленням, і можу сказати, що «Нова пошта» — одна з найкращих компаній у світі. Це чудова компанія. Вони дізналися про те, що ми робимо, і коли ми доставляємо матраци для військових — із Кременця до Авдіївки, Запоріжжя чи, наприклад, у лікарню в Дніпрі — якщо ми можемо підтвердити, що матраци призначені для військової частини, пошта покриває витрати на доставлення для нас.

Наголошу, що всі матраци Trident є водонепроникними, тож чудово підходять для військових.

— Наскільки близько були до передової?

— Я не був прямо на лінії вогню, хоча був досить близько — десь чи п'ять кілометрів. Але навіщо мені бути на передовій? Це лише створює додаткову роботу для тих людей, які там служать. Навіщо наражати себе на небезпеку? Якщо я поранюся чи загину, який у цьому сенс? Я не хочу створювати додаткові ризики для військових.

Більшість разів, коли благодійники їдуть на передову, то вони роблять це здебільшого, щоб показати вдома, що вони в касках і жилетах. Нерідко це також допомагає їм отримати більше підтримки для себе, а не для військових.

— Чи почуваєтесь ви в безпеці тут, в Україні?

— Кременець — безпечний. Недавно я був у Хмельницькому, і хоча місто піддавалося ракетним обстрілам, усе нормально. Я був у Києві під час масової ракетної атаки. Ми стояли на платформі й спостерігали справжнє «святкове шоу» в небі.

Я був на вокзалі, бо мав пересадку на потяг. До речі, цей внутрішній потяг просто чудовий. І знаєте, потяг з Києва до Дубно мав відправитися о 6:19, і він поїхав точно о 6:19. Це показує, що хоч і треба бути чутливим до небезпеки, не можна дозволити, щоб страх керував життям.