Унікальне народне мистецтво, яке було поширене на Тернопільщині, відроджує вчителька з математики

Оксана Чмиленко

Тільки ножиці і папір: давнє українське народне мистецтво, що походить із хатнього ремесла і сягає рівня образотворчої монументальності.
Про тернопільську витинанку писав Іван Франко, і саме у нас відбулася перша у Європі виставка, лише потім у Кракові, а далі — у Вільнюсі.
У Тернополі цей напрямок розширює і досліджує членкиня обласного осередку Національної спілки народних майстрів України, вчителька математики 19-ї школи Галина Дудар.

Тільки ножиці і папір — так кажуть про давнє українське народне ремесло, що походить із хатнього ремесла і сягає високого рівня мистецтва. У Тернополі витинанку досліджує членкиня обласного осередку Національної спілки народних майстрів України, вчителька математики 19-ї школи Галина Дудар.

Понад десять власних колекцій

За неповних 15 років активної творчості пані Галина створила більше десяти колекцій витинанок, неодноразово представляла Україну на міжнародних фестивалях і пленерах. У Тернопільському обласному краєзнавчому музеї часто проходять персональні виставки майстрині, а до сьогодні її роботи були представленні у Художньому музеї в рамках виставки «Традиції — сила нескорених».

— В Україні почали витинати, коли з'явився папір, — знайомить нас із маловідомими ремеслом майстриня. — До того витинали в Китаї богів і драконів, згодом в Європі — силуети. У нас витинали переважно по селах, прикрашали витинанками оселю до свят, печі, вікна — паперовими фіранками. Міщани ж купували тканинні ришельє.

Відео дня

Навіть, коли папір був розкішшю, то з газет вирізали поля і витинали вузькими стрічками, розповіла пані Галина. Переважно витинанки були з газетного паперу. А Вінниччина, західне Поділля, створювала кольорові витинанки. У такий спосіб, за словами дослідниці, українці задовільняли свої естетичні потреби. Інструменти у витинанкарів також були різними.

— Колись витинали «шпательками», прикріплювали до олівця лезо бритви, — продовжує Галина Дудар, — згодом ножицями — маленькими або ж навіть для стрижки овець.

Саме ножиці і стали головним інструментом витинанки. Тому ремесло і отримало саме таку назву — від слова «витинати».

Зараз у Тернополі ножичками витинає лише Галина Дудар. Їй дуже болить, що народне мистецтво несправедливо забуте. Навіть старші люди не пам'ятають цього захопливого дозвілля, відтак і дітям нічого не передається.

У Литві — плекають і леліють

— Іван Франко, свого часу, відвідавши Тернопільщину, в одному зі своїх нарисів писав, що на ярмарок селяни привезли витяті з паперу прикраси, — розповідає нам майстриня-дослідниця, — у нас, на жаль, не цікавляться витинанкою, хотілося б, щоб в школах, де навчають народних ремесел були відділення чи гуртки з витинанки.

Пригадала Галина Дудар, як на одній із українських виставок у Кривому Розі відомий майстер витинанки, художник Василь Корчинський зауважив, що такі заходи мали би проводитися в Тернополі, бо саме у нас, виявляється, відбулася перша у Європі виставка, лише потім у Кракові, а далі — згадана у Вікіпедії у Вільнюсі.

До слова, стаття про витинанку у Вікіпедії рясніє прізвищами майстрів цього напрямку, які є вихідцями саме з Тернопільщини.

Вражає нашу співрозмовницю, як дбають про витинанку, шанують і популяризують в інших країнах. Приміром наші сусіди поляки, чи литовці, чи навіть білоруси, чиї мотиви найближчі за стилістикою до наших.

— У Литві мистецтво — відроджене, розвивається, люди його леліють, плекають, — з захватом ділиться Галина Дудар. — Мене запрошували на пленер у містечко Купішкіс, де величезний за площею народний музей зі старовинними звезеними будиночками, а вікна у них прикрашені паперовими фіранками. Вони, як і ми витинали фіранки, а ще їх особливістю є оздоблення витинанкою фото. Нам на пленері запропонували обрамити ікону витинанкою. Я вибрала Матір Божу з ліліями — відчула, що це моя ікона. Спілкуючись із колегами по ремеслу, зізналася, що таке роблю вперше, на що майстриня з Польщі відповіла, що для неї — це теж новизна.

Витинають у Литві, як і у нас — ножицями, мистецтво гуртує і молодих, і старших. Найчастіше створюють фіранки, бо це — їх традиційне, каже.

А про вишиванку у Литві майстриня говорить, «наче додому потрапила». Тут уже значно більше спільного в орнаментах з українськими мотивами: і геометричні, і рослинні, приміром, дуже поширене дерево життя.

Дітей зацікавити можна

Для Галини Дудар любов до витинанки починалася зі школи, тільки мова не про дитинство, а коли уже вчителювала. Другий випуск, пригадує, був дуже креативним, надихав до творчості. Ось і розгорнули разом виставку витинанок до батьківських зборів. Тому з власного досвіду, як педагог, переконалася, що дітей зацікавити можна. Це був далекий 1994 рік.

Тимчасом її зацікавленість до витинанки зростала: до рук потрапила книга із притчами, ілюстрована графічними роботами на тему козацтва. Виникло бажання скопіювати спробувала скопіювати в улюбленій техніці. Пригадує, як витинала ножичками з блакитного паперу.

Перша персональна виставка Галини Дудар була представлена в Тернопільському художньому музеї у 2013 році. Каже, що тодішні роботи їй тепер видаються не дуже досконалими, разом із витинанкою тоді презентувала маленькі традиційні українські ляльки-мотанки. Каже, що вони були першими у її творчості. Ще до того в музеї Івана Гончара була її виставка ляльки-мотанки.

Паралельно цікавилася витинанкою. З появою комп'ютера та інтернету, долучилася до спільнот, на зразок «Спілкування за вишивкою».

— Ділилися творчістю, я викладала витинанки, усім подобалися, — уже тепер дивується майстриня, оцінюючи їх з більш професійної точки зору. — А коли учасники групи організували зліт вишивальниць у Києві, я наробила закладинок у книги, заламінувала і роздарувала. Тоді Олександр Босий, науковий співробітник музею Івана Гончара казав: «Ви би запатентували».

Мистецтво потребує підтримки

Тоді всерйоз пані Галина таких поштовхів не сприймала, а коли познайомилася із керівницею обласного осередку Національної спілки народних мистецтв України Оксаною Гавриш-Сікорською, а та в свою чергу високо оцінила творчість пані Галини, спонукала готувати документи на кандидата спілки, зрозуміла, що напрямок потребує її поглибленої роботи: як творчої, так і дослідницької.

Оксану Петрівну Гавриш-Сікорську майстриня вважає своєю хрещеною мамою з витинанки, а Антон Євдокимовича Гриба, заслуженого майстра народної творчості України, дослідника народного мистецтва Тернопільщини — хрещеним татом. Саме у нього довідалася найпершу інформацію про витинанку. Згодом простудіювала монографію «Українська витинанка» Михайла Станкевича.

— У нашому музеї є витинанки Дмитра Мимрика, у поважному віці він пішов в монастир, подарувавши музею декілька витинанок, є також ксерокопії його фіранок, — розповідає про свої дослідження Галина Дудар. — Вивчала творчість Степана Батюка: бомбезні витинанки, збереглися дивним чином, їх принесла до музею родичка, коли надумала викидати. Його роботи — круглі, витинав їх автор лезом із бритви.

У нас, за дослідженнями Галини Дудар, були стрічкові витинанки, характерною ознакою була симетрія. Окремий вид української витинанки — петриківська, її, за словами нашої співрозмовниці, вважають аплікацією, адже складалася вона з окремих наклеєних елементів.

Витинала Бучу і півника

Галина Дудар створює колекції з різними тематиками. Зараз працює над «Лемковиною». Сюди увійдуть роботи за мотивами борщівської вишивки: чорна витинанка, заповнена різними кольорами. Є і фіранки з мотивами мотиви лемківської пісні, і писанки за схожою орнаменталістикою, і картинки з життя лемків.

— Інформації вкрай мало, — каже, — про лемківську витинанку колись прочитала єдине речення, що вони прикрашали полиці стрічками.

Нещодавно свою персональну виставку у краєзнавчому музеї присвятила воєнній тематиці. Надихали на створення символи сучасної великої війни. Наприклад, «Бородянський півник», «Буча» — це уже назви робіт майстрині.

Воєнна тематика виокремлюється підходами: тут і вирізки з газет, і елементи колажів. Змістовою наповненістю ці роботи підкреслюють біль.

— Ще є цілий список тем, все робиться під настрій, — говорить витинанкарка, — і різдвяна колекція, і за творами Лесі Українки.

Кожна з добірка налічує десятки робіт. Майстриня їх дарує музеям, мріє про створення каталогів.

— На жаль, у Тернополі на сьогодні практично немає майстрів витинанки, і ніде цьому не вчать, коли наприклад, в Ягільниці є унікальна колекція в народному музеї, — веде далі майстриня, — важливо продовжувати історію, зуміти зацікавити дітей, щоб творити, пізнавати, любити і передавати далі.

«Ангели» уже принесли армії тисячу гривень

На майстер-класах учасники створюють виключно авторські роботи. Учасники не лише захоплені процесом, а й приємно вражені результатом.

Проводить Галина Дудар і благодійні майстер-класи. Нещодавно мала творчу зустріч з членами родин ветеранів війни.

Найчастіше працює з внуками, а коли мала класне керівництво у школі — проводила заняття з учнями. Брали участь у виставках, зокрема у згаданому Кривому Розі. Подивована, що Тернопільщину лиш вони одні представляли.

— На виставках витинанка не привертає уваги, бо не вважають мистецтвом через простоту матеріалу, - каже Галина Дудар. — Але цінність витинанки в тяглості поколінь, в унікальності і неповторності кожного витвору.

Зараз внучка майстрині Тамара Дудар бере участь у наноаукціоні, представивши там свою авторську роботу «Ангели». Виручені кошти будуть спрямовані на ЗСУ.

На час виходу матеріалу завдяки аукціону уже зібрано майже тисячу гривень.