«Воюю — заради команди», — історія бойового медика реактивної артбатареї

• 27-річний медик на псевдо Док з Тернопільської артбригади на фронті — із 2017-го. Закінчив медколедж, спробував попрацювати за кордоном і підписав контракт в ЗСУ.  Зараз він — старший бойовий медик одного із підрозділів артбригади. 

«Хлопці, все буде добре, нічого страшного», — слова, які найчастіше говорить пораненим.  Заспокоїти і переконати, що виживуть — це найважливіше при зустрічі, вважає Док. А ще — відчувати впевненість в собі, що робить все, що в його силах, щоб врятувати побратима. Продумує тактику зазвичай дорогою, маючи мінімальну інформацію від командира: кількість поранених, характер травм. Чи страшно?  

— Страшно, коли прильоти приходять по поранених, під час надання допомоги, ворог це часто застосовує, — каже співрозмовник, — а зазвичай страху немає.

Стріляли попри заборони

Розпочинав свій військовий шлях Док під Веселим на бахмутському напрямку. Щоправда, зовсім невесело, адже вести артилерійські бойові дії з нашого боку було заборонено — за нашими солдатами наглядали з ОБСЄ, а звідти, з боку росії, прилітало регулярно.  Однак, на щастя, поранених в підрозділі Дока тоді майже не було.  

До цього пройшов курси військової підготовки та тактичної медицини, а після Веселого — знову вдосконалив свої навички на навчаннях. Далі — Новоолександрівка біля Бахмута. Там уже стріляли попри заборони ночами по російських бліндажах. Хлопці з його підрозділу допомагали на нулю копати окопи, були серйозні поранення, наприклад врата руки. Тут уже Док повноцінно виконував свої прямі обов'язки. І саме тут стикнувся з травмами, характерними лише для війни. 

Третім місцем виконання його бойових завдань перед закінченням контракту було Курахове. 

Звільнившись, Док уже не планував продовжувати службу, їздив за кордон, допомагав батькові у його сезонній роботі — тато займався рибальством у Києві.  Уже були певні плани на майбутнє, та 24 лютого 2022 року усі задуми довелося відкласти. 

Найважче — чекати наказів

25 лютого, як резервіст першої черги, Док уже був у військкоматі. Він хотів повернутися у свою 24 бригаду, в якій служив в АТО, однак відправили у Тернопіль. 

— Я шукав форму і спорядження, думав, що відразу піду воювати, — пригадує. — А нас оформили, вдягнули і відправили ще на навчання. Упродовж трьох місяців в Тернополі нас вчили застосовувати артилерійську зброю, курс включав також і тактичну медицину, і зв'язок.

Пізніше Док почув про набір в батарею, підійшов до командира, який саме почав підбирати команду, записався і — на фронт. 

Розпочав з оборони кордонів на Волині, а далі — Схід і Південь.  

— Спочатку виїжджав з хлопцями на бойові, їздив як медичний супровід, — веде далі військовий медик, — а зараз забезпечую першу медичну допомогу, везу в травмпункт.

Найважче морально — це чекати наказів, часом аж по три дні. Це, за словами Дока, дуже довго. Зазвичай виїзди — щодня, або по декілька разів на день. 

Вночі  викликають, хлопці працюють постійно, у відповідь прилітає уп'ятеро більше.

Є позиції, де по чотири-п'ять місяців перебувають безвиїзно. 

Ворог, за словами Дока, серйозний, забезпечений і швидко вчиться, вражає маневрами, хитрощами. Одна із таких витівок — алюмінієва чи пластмасова дріб — із тіла такі «сюрпризи» магнітом не виймеш. 

Як повідомити дружині? 

Щоб точніше охарактеризувати роботу бойового медика, просимо пригадати декілька конкретних випадків. 

— Ми були в себе на дислокації, люди — на бойових, подзвонив командир, повідомив про приліт, є «трьохсоті», ми зібралися, прибули, — пригадує будні війни бойовий медик.  —  Це був приліт в бліндаж, а обстріли продовжувалися, тож, не зважаючи на бої, рятували людей. Тоді було троє поранених з контузіями і переломами ребер, і, на жаль, троє загиблих. Або, наприклад, повідомлення про всіх «трьохсотих»: «шахед». Серед поранених — двоє найважчих: шия, живіт, розтрощений таз. Надав першу медичну, на щастя, травмпункт був поруч, приїхали дві машини.

Док цікавиться своїми пацієнтами після надання допомоги, тож на сьогодні відомо, що хлопців успішно прооперували, один уже навіть повернувся на службу, хоч після таких травм можуть комісувати, але хлопці зазвичай повертаються на свої позиції.  

Ще дорогою в машині з пораненими побратимами Док намагається говорити, ставить запитання, а побратими розповідають не лише про біль. 

— Говорити з пораненими обов'язково потрібно, так ти контролюєш його стан, підтримуєш при свідомості, — уточнює медик. 

Часто і дружини телефонують Доку, коли не можуть зв'язатися з чоловіками. Тому саме він є першим, від кого вони дізнаються неприємні звістки. 

— Я би краще цього не брав на себе, — емоційно додає наш співрозмовник, — вони, звісно, дуже хвилюються, розпитують, а часу  немає, щоб роз'яснювати, заспокоювати. 

Щодо морально-психологічного стану самого медика, то після таких виїздів перших три дні важко, а потім — нормально, каже Док.  

З надією на ротацію

Раніше Док вважав, що війну вдасться виграти швидше. Зараз — багато розчарувань. І якщо раніше було рвучке бажання, то зараз, не відчуваючи просування, налаштовуються лише, щоб витримати той чи інший виклик, щоб втримати ті, позиції, що ще є у нас. 

— Воюю, бо мушу, — каже Док.  — Заради команди… В любого спитайте — кожен вам це скаже. 

Служать хлопці з надією на ротацію, вдома у відпустках набутися не можуть.  Підтримують один одного у дружньому колективі. Рятують жарти. Люди у підрозділі змінюються, а ті, що разом служать довше — стають, як рідні.  Жити спільно доводилося в бліндажах, мурували пічки, готували їжу, купалися в тазиках у талому снігу. 

— Найбільше хочеться домашніх страв, любимо помріяти вголос: «Ох, з'їв би холодцю»  — ділиться Док, усміхаючись. — Варимо, що простіше, часом є часу більше, але так, як вдома, все ж не виходить.

Піклуються не лише один про одного, а й про чотирилапих друзів. Колись в підрозділі окремої гармати була кицька Боня. Вивела кошенят, а годувати чомусь відмовилася. На те була причина: хлопці виявили у неї рани на черевці. Шестеро кошенят виходили, а кішку пролікували, до речі, рани навіть зашивати довелося.  

Вдома Дока чекає мати та сестра. Батько, який теж воює, нещодавно відвідав сина на фронті. Найчастіше чує у слухавку звичні і до болю рідні слова, : «Нехай Бог береже». І хоч Док не вважає себе надто набожним, однак саме цю фразу згадує у найважчі моменти. 

Читайте також: «Цілей уже не рахуємо, а лише працюємо», — історія тернопільського артилериста на псевдо Танкіст

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.