Вперше на протезах за кермом і забрав доньку із садочка: історія відновлення захисника після поранення

Поліна Дайнега

Майже два роки військовий Олександр Безверхній намагається повернутися до звичайного життя після поранення на Донеччині. Він втратив обидві кінцівки, переніс 194 операції, а нині вчиться жити зі «сталевими ногами». Великою підтримкою захисника є дружина Юлія та донька Ніколь.

На власному прикладі родина Безверхніх доводить: у житті немає нічого неможливого, а кожне випробування – це сходинка, яка робить нас сильнішими.

– Наша історія досить складна і тяжка, але цим самим ми хочемо показати іншим, що не існує неможливого. Якщо впевнено прямувати до своєї мети – обов’язково отримаєте результат, – наголошує родина.

Захищати Україну – його свідомий вибір

Олександр Безверхній – переселенець з Херсонщини. У перші місяці повномасштабного вторгнення разом із сім’єю евакуювався до Тернополя. Дружину Юлію та доньку Ніколь залишив у безпеці, а сам пішов боронити Україну. Служив механіком евакуаційної бригади 214-го окремого штурмового батальйону OPFOR. Разом із побратимами виїжджав у найгарячіші точки Донеччини.

Відео дня

Працювати доводилося як удень, так і вночі, аби зайвий раз не потрапити в поле зору ворога. Він разом із побратимами витягував наших бійців із найгарячіших точок і доставляв їх на перший прифронтовий медичний пункт.

– 22 січня 2024 року чоловік виїхав на виконання завдання, де потрапив під ворожий обстріл та отримав надважкі поранення: постраждали ноги й внутрішні органи, була велика втрата крові. За його життя боролися медики Донеччини, Дніпра та Києва. Вони провели операції, зокрема й ампутацію двох нижніх кінцівок. Медики сказали, що ампутація була єдиним варіантом, аби прибрати джерело інфікування й зберегти життя чоловіка, – розповідає Юлія Безверхня.

Упродовж 10 місяців із моменту поранення Олександр залишався хірургічним пацієнтом. За цей час йому провели 194 операції, каже дружина. Попри важкий стан, він щодня приділяв реабілітації три-чотири години. Виконувати вправи вдавалося не з першого разу, але боєць не здавався.

Більше читайте тут: 5-річна донечка відкладає кошти на протези для татка-воїна, який пережив уже понад 100 операцій

Перші кроки – і світ наче завмер

У березні Олександр уперше став на тренувальні «стабікси» та почав робити перші самостійні кроки у протезному центрі Києва.

– Один крок, потім ще один – і світ наче завмер. Я не могла стримати сліз. Це не просто реабілітація, це повернення до життя, до руху, до свободи, – згадує дружина бійця.

Поки Олександр поступово приходив до тями та реабілітувався, родина відкрила збір на постійні протези, які мали виготовити у США. Тоді маленька Ніколь збирала всі подаровані їй кошти, а також зверталася до небайдужих із проханням підтримати їхню родину. За 94 дні люди з різних країн зібрали 1 000 000 гривень. Решту допоміг отримати благодійний фонд «Птахи». А вже у червні Олександр разом із Юлією полетіли до США, у клініку за «сталевими ногами», де пробули три місяці.

– Протезування у США пройшло дуже круто: чоловік отримав мікропроцесорні колінні модулі й досить швидко навчився ними користуватися. Для цього застосували культиприймачі Direct Socket, стопи з високою амортизацією – і поклали багато сил… І все вийшло навіть краще, ніж очікував сам протезист. Бо наш протезист Яків Градінар переймався, адже це був найскладніший його кейс. Інколи він не спав ночами, продумував кожну деталь, щоб полегшити Саші процес ходіння, аби ніде не тисло, не натирало – щоб не було жодного дискомфорту. Там дуже крута команда професіоналів, які стали для нас частинкою сімʼї Protez, – розповідає Юлія Безверхня.

Боєць наголошує: роботи проведено багато, та ще чимало попереду. Він вдячний усім за підтримку та віру.

– Реабілітація тривала довго й тяжко, бо у мене був непростий стан. Залучали багато фізіотерапевтів, допомагала віра людей. Багато хлопців мотивували, що життя продовжується. Так, це важко, це все час, але підтримка сім’ї, віра лікарів, старання допомогти з потребами – усе це дуже допомагає. Донька дуже переймалася, постійно питала, коли ми приїдемо, і рахувала сходинки в садочку – скільки я маю подолати, де є перила, а де їх немає, перевіряла безбар’єрність. Вона дуже сумувала і чекала нас у Тернополі, – розповів боєць Олександр.

Нарешті забрав татко

Тиждень тому бажання маленької Ніколь здійснилося – її батьки нарешті приїхали до Тернополя, а тато, як і обіцяв, особисто забрав її з дитячого садочка.

– Тато нарешті здійснив її мрію – прийшов у садочок на своїх сталевих ніжках. Донька була неймовірно щаслива, а дітки з цікавістю роздивлялися протези й обіймали Сашу. У свої п’ять рочків дітки дякували за захист і спокійний сон – це було дуже зворушливо, – додає дружина. – Чоловік швидко вчиться і адаптується до нових умов. Наприклад, нарешті знову сів за кермо автівки й долає чималі відстані – з Києва до Тернополя проїхав самостійно.