Вже двічі утікала від війни з однією валізою. І вже втретє у свої 45 починає життя з чистого листа

На Донеччині, звідки виїхала майже десяток років тому, Ольга за цей час була тричі. Перший – відвідала маму, тата й брата, які залишились на окупованій територій. Вдруге — їздила на похорон батька. Втретє — вже після похорону мами, яку так і не змогла провести в останню путь. Тепер неподалік Горлівки проживає лише рідний брат жінки. Спілкуються  рідні навіть за допомогою вайберу дуже рідко, бо братове житло розбомбили. Крім того, йому доводиться  переховується і докладати максимум зусиль, аби  не впіймали і не примусили йти у ролі гарматного м’яса на передову – у війні проти України

З рідної Горлівки, що на Донеччині, Ольга, прихопивши дочку-школярку і єдину валізу, утікала 8 років тому, коли там бомбили і обстрілювали. Знайшла прихисток в Тернополі. Але тепер і його залишила, й Україну. Цього разу, схоже, — назавжди. Знову виїжджала з однією валізою. Хоча у нашому місті, яке стало для неї другим рідним, залишилась вже доросла донька.

Із рідні, окрім доні, у неї залишився лише брат – і той на території колись рідного для Ольги міста Горлівка, що на Донеччині. Зараз там територія так званої ДНР. Батьки за цей час померли. І, якщо батька жінка бодай змогла поїхати і провести в останню путь, то з мамою попрощатись так і не вдалось. Не змогла виїхати, адже, перетнувши умовний кордон так званої ДНР, вона мала б сидіти два тижні на карантині через коронавірус. Тому на похорон так і не встигла б.

Історією свого життя, яке вже втретє спробує почати життя з чистого листа, і поділилась Ольга, яка у свої 45 років полишила Україну, вдруге утікаючи від війни.

Тікала, коли Горлівку бомбили

— Я переїхала з Донеччини до Тернополя в 2014-му. Там тоді вже добряче стріляли, бомбили. У мене була тоді донька-дев’ятикласниця, і я боялась за її життя, — поділилась Ольга Р. (прізвище не називаємо на прохання жінки. Справжні дані є в редакції – прим. авт.). — Я собі не вибачила би, якби щось із нею сталось. Тим паче, їхали до Тернополя ми до родини, тут зі своєю сім’єю проживала тітка.

У Горлівці в жінки залишилась квартира. А ще тато, мама і рідний брат з родиною. Була й гарна робота — Ольга до початку війни працювала за фахом, на поліграфічному підприємстві дизайнером. Але коли почались події на Майдані, понад 150 працівників на підприємстві скоротили. Ольга була серед них, тоді довелось стати на облік у службі зайнятості.

— Ми чекали, поки діти отримають атестати – до липня, хоча Горлівку вже бомбили щосили, — пригадує Ольга. — Коли отримали документ, одразу поїхали. Сіли на потяг тоді ще в українському Донецьку, виїжджали під обстрілами. Через 2 дні після цього залізничний вокзал у Донецьку закрили.

Коли приїхали до Тернополя із донькою і валізою, до якої помістилось усе, що змогли взяти із собою, волонтери на 3 дні поселили до готелю. У тітки в однокімнатній квартирі проживала вся родина, тому ще двох людей туди поселити просто було нікуди. Через три дні готельний номер потрібно було звільнити. В Ольги за душею ні копійки – приїхала без грошей, бо не було де заробити. Ще й з боргами, бо ще до війни брала техніку в кредит.

— Тітка нам винайняла однокімнатну квартиру за свої гроші, — пригадує Ольга. —Потім я знайшла роботу, але платили мало, на квартиру не вистачало. А ще ж потрібно було щось їсти і за щось жити. Ледь зводили кінці з кінцями.

Ніби тільки все наладилось – і тут знову війна

Невдовзі донька закінчила у Тернополі школу, і вступила до технічного університету, навчання було платним, тому Ольга шукала іншу роботу. Крім основної виконувала приватні замовлення, аби прожити. Врешті донька закінчила вуз і влаштувалась на гарну роботу.

— Ніби тільки все наладилось – і тут знову, почалась активна фаза війни, настав ранок 24 лютого, і знову все життя полетіло шкереберть, — поділилась Ольга. — Знову я опинилась без роботи і підробітку. Дизайнерських послуг чи фотосесій, чим заробляла собі на життя, вже ніхто не замовляв. Лишилась без роботи, без власного житла. І тоді вирішила виїжджати бодай до Польщі – у пошуках порятунку і для того, щоб заробити бодай на шматок хліба.

Коли виїжджала, Горлівку бомбили, а хати навколо горіли. Фото по центру - коли приїхала до Тернополя. Справа - коли змушена була полишити друге рідне місто

Їхати з Тернополя, який вже встиг стати другим рідним містом, жінка, зізнається, не хотіла. Тим паче, що тут залишалась донька. Але жити не було за що.

— Зараз я у Варшаві, оформила всі документи, як переселенка, трохи працювала, але обіцяної суми мені так і не заплатили,  — поділилась Ольга. — Зараз пішла на курси, безкоштовно вивчаю польську мову – вона мені потрібна для роботи, куди піду влітку. Доки проїзд для українців безкоштовний, намагаюсь використати цей шанс і подорожувати. Я ж ніде до цього не була. Вже зустрічалась із одногрупницями в Німеччині і подругою, яка живе у Франції.

Плани, запитуєте, які? Жодних!

Разом зі знайомими у Польщі Ольга винаймає житло. З продуктами і засобами гігієни допомагають волонтери і держава. Зараз, щоправда, аби це все отримати, потрібно або чималі черги вистояти, або записуватись на спеціальних сайтах. Раніше було простіше.

— Я хочу вивчити польську мову, з червня нам можуть запропонувати роботу – хочу працювати дизайнером, за своєю кваліфікацією. А для цього потрібна польська, бодай розмовна, — поділилась Ольга. — Плани, запитуєте, які? Жодних! Вже нічого не планую. Життя міняється, не встигаю слідкувати за змінами і будувати бодай якісь плани. Це, бачу за своїм життям, — не для мене.

У Європі, каже переселенка, бояться вторгнення росії, тому у країнах готуються до війни. Польща озброюється, Німеччина. Тому й планів Ольга не будує – боїться. Що знову все піде шкереберть. Що знову всі плани поламаються. Що знову доведеться тікати подалі від війни – з однією валізою.

— Я втекла від війни на Донеччині, а тут в мирний Тернопіль прилітало. Виїхала звідти у Польщу. Боюсь, що і звідси доведеться утікати, — зізналась жінка. — Але намагаюсь бути оптимісткою, наскільки це можливо в моїй ситуації. І мрію, аби війна закінчилась перемогою України. Я ж не молодшаю. Бачу, як приїжджають літні люди, залишивши все, що мали – і це страшно. Я цього нікому не побажала би. Зустріти таку старість, коли все, що мали, — втратили в мить.

Чи повернеться в Україну після перемоги – навряд. Перспектив, каже Ольга, мало. Тим паче, їй подобається жити у країні, де немає корупції, а закони понад усе. Там не можна кинути папірець на вулиці чи запропонувати комусь хабара. Європа не дозволить так  робити навіть нашим переселенцям, як вони звикли і як їм подобалось робити вдома.

Гірко втрачати дві домівки

Надто гірко втрачати дві домівки – першу у Горлівці, другу – у Тернополі, каже Ольга. У тому місті, де виросла, розбомбили навіть будинок, де із сім’єю проживав її брат. Зараз чоловік переховується, аби його не забрали днрівці і не примусили гарматним м’ясом йти на війну проти України. А виїхати звідти можна лише у напрямку росії. Обох батьків забрав інсульт. Якби не війна – вони б ще жили довго, припускає Ольга.

Жінка востаннє там була рік тому, після похорон мами. Місто опустіло, людей майже немає. Горлівка ніби завмерла, законсервувалась. Поодинокі пенсіонери бояться виїжджати в невідомість, доки мають городину і шмат власної хати. Хоча місто всі ці роки бомблять.

У Тернополі залишилась донька та чимало друзів. Це добра частина життя. Якщо закінчиться війна, донька планує залишитись саме на Тернопільщині.

— А я втретє починаю все з нуля, — зізналась Ольга. — І не хочу починати все знову і знову в 60 чи 80 років, мені страшно… Це якась безнадія і гірка циклічність в моєму житті, яка зводить всі зусилля та плани на нуль. у мене часом складається враження, ніби ми, як скот в загоні – стоїмо і чекаємо подальшої долі. Ніби у мене немає права вибору, мушу тікати, де безпека і хоч на шматок хліба заробити можна…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.