Один на все село. Як це — жити без магазину, аптек та сусідів (ФОТО. ВІДЕО)

• Михайло Чавурський – єдиний мешканець села Червоне, що на Бережанщині. З колись чималого поселення на 75 хатин залишився тільки один чоловік.

• Але він не опускає руки і вправно, навіть на свій вік, який він і сам не пригадує, справляється з чималим господарством, вирощує овочі та фрукти на зиму і виконує як чоловічу, так і жіночу роботу.

• Як живе єдина людина колись квітучого села, читайте в нашому матеріалі.

Доїхати до Михайла Чавурського виявилося непростою задачею, адже, ґрунтову дорогу до його села не знайти за допомогою Google карт. Покладалися тільки на місцевих жителів, які й підказали як виїхати на правильну стежину. Хоча і з цим були проблеми, адже звичайною легковою машиною проїхати по піщаній дорозі, що прямує то зі схилу, то знову під пагорб, дуже важко.

Та приїхавши у Червоне, яке жителі навколишніх сіл називають старою назвою Молохів, ми побачили чарівну, але разом з тим жахаючу картину. Поселення, розташоване між двома пагорбами, вражає красою своєї природи, але вся зникає, якщо подивитися ближче на напіврозвалені будинки, зарослі поля, що колись слугували людям городами і занедбані двори, в яких росте кропива, виноград, малина, а їх обриси можна вгледіти тільки за поваленим парканом.

То є мука жити самому

І серед цієї занедбаності подвір’я та город Михайла Чавурського виглядає справжньою оазою. Весь свій вільний час від п'ятої години ранку він приділяє господарці, а вона в нього чимала – кінь, корова, кури, пес Бобко і троє котів, з якими він іноді полюбляє говорити.

Каже, що з людьми може не говорити і по кілька днів, а взимку, коли всі дороги перемітає сніг, не спілкується ні з ким місяцями.

Та й самого чоловіка ми зустріли, коли він якраз припинав на полі коня. Постійно усміхався, хоч говорити про себе не дуже хотів. В хату не упустив, каже: «Що ви там чоловічого спіднього не бачили?)»

– То є мука жити самому. Ні хліба, ні цивілізації, нічого нема, – пояснював він.

Каже, він був свідком розквіту і занепаду села, яке він називає радше хутором. Колись в Червоному було 75 хатин і чи не в кожній сім’я, де ростили по шестеро-семеро дітей, була і своя чотирирічна школа, яку і закінчив пан Чавурський. Але з часом все більше людей переїжджали в міста, або ж сусідні села, старші повмирали, і так він залишився один. Каже, він один в селі уже три роки.

– Люди повтікали звідси шукати кращої долі. Не знаю, чи робила місцева влада щось для того, щоб вони залишилися. От раніше було ліпше, людям можна було хоч якось жити, а зараз… – розмірковує чоловік.

Мав сім’ю, але залишився один

У Михайла Чавурського є дві доньки, колишня дружина, з якою він і сам не пам’ятає коли розлучився, але каже, що понад 15 років тому. Одна донька живе в Польщі, інша – у Тернополі.

– Ой, дружина має вже третього чоловіка. Мав ще сина, сім років тому він працював у лісі, на нього впала деревина. Ще тиждень боровся, але помер, – каже співрозмовник. – Я, може, і поїхав би звідси, але куди? Доньки не пропонують, а за дружину навіть не кажу. Та й хто хоче стару людину до себе взяти? А я поїхав би. Але доживаю віку тут.

Раніше в маленькій оселі чоловіка крім дружини та дітей, жили ще і батьки пана Чавурського. Але сім років тому померли його син та мама. Відтоді найближча його родина – в сусідньому селі. А вдома доводиться виконувати і чоловічу, і жіночу роботу.

Як та де купує їжу та одяг

Особливих потреб в чоловіка немає, каже, їсть те, що виростив на городі. Хліб та інші продукти замовляє у водіїв, які часто проїжджають дорогою через село, адже неподалік проводять вирубку лісу.

– Вони вже мене знають, даю їм гроші, кажу що треба, а на зворотному шляху вони мені все привозять, – говорить далі пан Чавурський.

Каже, пенсія в нього хоч і невелика, але на життя вистачає. А крім хліба чи одягу, чоловіку більше й особливо нема на що витрачати гроші. Вода — в колодязі, опалює хату дровами.

– Слава Богу, не хворію, ліки купувати не доводиться. Зв’язок з зовнішнім світом теж тримаю, бо маю вдома телевізор. Великі свята відзначаю. На Великдень йду в сусіднє село до церкви. А так весь час вдома. А що поговорити інколи нема з ким, то мені Бобко за співрозмовника, – говорить чоловік.

У селі часто мародерять

Хоча людей в самому селі Михайло Чавурський бачить часто, але спілкуватися з ними він не має навіть найменшого бажання. Каже, наразі в Червоне заходять тільки з однією метою – мародерити.

Із сусідніх сіл приїжджають до старих будинків і розбирають чи обкрадають їх. Хтось бере додому цеглу зі старих пічок, хтось метал, аби здати в пункт прийому, деякі крадуть проводи. 

– А до мене злодії не заходять, я пильную, – додає співрозмовник. – Якщо ж мені треба поїхати з села, запрягаю коня і їду.

Та яким би не було бажання Михайла Чавурського вибратися з села, пояснює, що надовго покинути його не може, адже тут його господарство. Померти в селі він не боїться, каже, лише гнітить те, що після його смерті і саме село зникне. Тому поки має здоров’я, трудиться та сподівається на краще, має надію, що в таке мальовниче село рано чи пізно приїдуть туристи і заново відкриють для себе красу Бережанщини.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.