«Я бачив багато країн, але жити і працювати буду в Україні»: Василь Томчишин

У дитинстві Василь Томчишин мріяв стати вчителем української мови, потім писав вірші, але вступив на економічний університет на спеціальність «Банківська справа». У 26 років він — помічник директора однієї із відомих тернопільських компаній. А ще сім років поспіль разом із однодумцями організовує найбільший мистецький фестиваль в Україні.

Про те, як знайти своє місце у житті, якщо доводиться починати усе «з нуля», чим займаються громадські активісти, про гроші та жінок говоримо зі співголовою ради коаліції ГО «Тернопільський центр реформ», співзасновником Мистецького фестивалю «Ї», журналістом та громадським діячем Василем Томчишиним.

— Ти — лідер  декількох тернопільських громадських організацій. Громадський активіст — це професія?  Яка основна мета діяльності Ради коаліції громадських організацій?

— Зараз я є головою громадської організації «Центр громадського контролю та аналітики», окрім того, я координатор Центру громадського руху «Дій», хоча це не є громадська організація, але це проект, який є мережевим. Також я не залишаю ГО Мистецький фестиваль «Ї», хоч я там засновник, не керівник.  ГО «Центр громадського контролю» входить в Коаліцію громадських  організацій Тернополя. Сюди входять 28 неурядових, неприбуткових організацій, щороку ми обираємо раду та двох співголів. Я є одним із них. Це не робота. Не професія. Це просто можливість висловити свою позицію. Насправді, були часи, коли доводилось у розвиток громадської організації вкладати власні гроші. До прикладу, коли ми починали фестиваль «Ї».

— Чи можна вважати початком твоєї кар’єри студентські часи, коли ти став студентським президентом у ТНЕУ. Чи сумуєш за тим часом?

— Так, думаю, це був початок. У нас тоді було таке середовище, де кожен мав свої цілі, кожен хотів їх втілити. І зараз бракує цього. Хоча сказати, що сумую, не можна через те, що найкращі люди з того часу збереглися досі. З багатьма молодіжними лідерами, яких я знаю з того часу, ми зараз маємо спільні проекти, і це круто, бо це ті люди, в яких я впевнений.

— Діяльність у громадських організаціях — це, насамперед, спілкування з людьми. Чи не виснажує тебе ця робота?

— З одного боку, це справді виснажує, бо люди бувають різні. Але з іншого, ти бачиш результат спільної роботи. Не на папері, а конкретний. Наприклад, що в школах починають встановлювати пожежні сигналізації, що в місті проводяться бюджетні слухання і бюджет стає відкритішим, або ж спільними зусиллями впроваджується механізм надання соціальних послуг населенню. Кожна з цих справ мотивує, і ти розумієш, що без спілкування, пошуку спільних цінностей та інтересів з іншими людьми такого результату не буде. Для цього і була створена коаліція громадських організацій. Треба розуміти, що ми не можемо вміти і знати всього, але коли ти знаєш багато людей, на яких можна розраховувати і які мають власне бачення реформ у своєму місті, тоді що-небудь змінювати стає простіше.

— Чи вистачає часу на особисте? Чи є у тебе дівчина і чи плануєш одружуватися?

— Ні, зараз немає дівчини, але однозначно сім’ю я би хотів створити. Десь другий рік думаю про це. Я вже бачив вечірки, клуби і зараз розумію, що цього всього вже достатньо. Напевно, старість (посміхається - прим. ред). Думаю, що домашній затишок був би дуже доречним для мене. Але на все свій час.

—  Яка твоя ідеальна жінка?

—  Хм… ідеальна жінка? Це мій партнер у житті. Ми маємо підтримувати та розуміти одне одного. Напевно, маємо поділяти дуже багато цінностей.

— Чи вважаєш ти, що у сучасному світі чоловік має бути лідером у сім’ї?

— Ні, абсолютно ні. Я можу сам приготувати їсти, холостяцьке життя воно таке (жартує прим ред).  Я люблю готувати ще змалку. Тому на кухні і в житті я за те, щоб все було рівноправно. Я не проти, якщо моя майбутня дружина захоче бути головною.

— Який найромантичніший вчинок ти робив у своєму житті?

— Думаю, це була подорож в Амстердам. Я втомився від всього, купив квиток і сам поїхав в Амстердам на чотири дні. Я просто ходив новим містом, навіть близько не знав мови. Але те, що я змінив обстановку, пішло мені дуже на користь.

— Ти працював журналістом у кількох тернопільських виданнях. Чому змінив професію та чи не сумуєш зараз за диктофоном?

— Журналістика, напевно, ніколи не зникне з мого життя. Ще в школі я мав більший хист до гуманітарних дисциплін, аніж до точних. Це професія, яка поєднує у собі багатогранність. З одного боку, ти черпаєш, збираєш і оформлюєш інформацію в певний продукт, яким потрібно поділитись, донести до інших. Хіба це не чудово? І навіть зараз, коли спілкуюся з людьми, у мені ця журналістська допитливість, думаю, залишилася. Я пішов працювати після першого курсу навчання. Перевівся на заочну форму, працював у кількох газетах, потім пробував себе в ролі ведучого на кількох телеканалах. Вже майже чотири роки працюю в команді прес-служби «Агропродсервісу», тому журналістське ремесло зі мною залишилося.

— Скільки годин на добу ти спиш та чи маєш записник, у якому твій день розплановано погодинно?

— Я стараюся лягати об 11-тій, не завжди виходить, але о 7.00 - 7.30 я вже прокидаюсь. Хоча люблю посидіти вночі, подивитись цікавий фільм чи щось почитати. Але свій час потрібно планувати. Так, записники я веду. Навіть більше — я їх всіх зберігаю і заглядаю туди інколи.

— Який із громадських проектів ти вважаєш найуспішнішим?

— Думаю, це фестиваль «Ї». Це той продукт, який я дуже люблю. Це те, що справді вдалося. Зараз нас працює близько 13-ти людей в команді, і ці люди віддають час просто для того, щоб фестиваль існував та розвивався. Мені приємно, що те, чим я загорівся сім років тому, підтримали інші, і все вийшло на той рівень, на якому воно є зараз. Адже українська культура потребує неабиякої підтримки. І це своєрідний внесок в її розвиток. Цього року фестиваль буде 3-5 травня, але насправді ми плануємо його весь рік.

— Чи задоволений ти зараз тим, що робиш, і чи вдається поєднати основну роботу і громадську діяльність?

— Поєднувати щось — завжди нелегко. Є моменти, коли втомлюєшся, з ким не буває? Але не хочеться втрачати можливостей, які відкриваються в сучасному світі, а особливо, коли прагнеш змін. А для відпочинку є вихідні і відпустка. Я працюю помічником керівника в компанії «Агропродсервіс». Роботу я люблю за те, що працюю біля професіоналів і маю поле для росту. Біля таких людей є можливість здобути безцінний досвід. У майбутньому, звісно, хотів би відкрити власну справу.

— І чим би ти займався? Де б хотів жити через 10 років?

— Я хочу мати підприємство, яке буде переробляти пластик, скло, гуму. Тобто займатися вторинною переробкою відходів. Це можливість заробити гроші і водночас зробити світ чистішим. Це доволі популярна практика багатьох європейських країн. А жити? Однозначно, в Україні, навіть у Тернополі. Може, навіть у селі, де я народився. Я, насправді, був у багатьох містах, навіть у п`яти країнах, але я розумію, що будувати щось хочу лише тут. Бо це мій дім. Бо ким я буду там? У мене сім’я має "Карту поляка", і коли я мав можливість теж зробити — відмовився. Я був у США — гарно подивитись, подобається Польща, але жити і працювати я буду тут. Я тут вдома.

— Ти багато подорожуєш? Що береш у подорожі з собою?

— З подорожей ми завжди повертаємось іншими людьми. Коли їхав вперше, то збирав цілі рюкзаки. Потім зрозумів, що це зайве. Тепер «по мінімуму». Хоча часто залежить від того, куди їдеш, і на скільки часу. Головне — документи і банківська картка.

— Як думаєш, можна бути абсолютно щасливим без грошей?

—  Думаю, що швидше так, ніж ні. Але дивись, зараз забери він нас повністю гроші? І що? Просто ми до них дуже звикли як до інструменту, який допомагає нам втілити плани та власні амбіції. Тобто для мене це просто інструмент, а не «засіб для щастя».

— В інтерв’ю одному з місцевих видань ти сказав, що мрієш, щоб люди винайшли машину часу, телепорт та ліки від смерті. Якби у тебе була машина часу, ти би змінив щось?

— На момент, коли записували те інтерв’ю, мені було 23 роки. Тому тоді, напевно, так, машина часу була б доречною. Зараз, думаю, що ні. За все, що мені вдалося зробити, я радий. За тим, що не вдалося, зовсім не жалію. Це досвід. За допомогою нього ми ростемо і трансформуємося. Думаю, кожен із нас робив якісь власні помилки та мав причини для гордості. Але саме життєвий досвід робить нас такими, які ми є.

Фото: особистий архів Василя Томчишина
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.