«Якби чоловік не вибив двері – ми згоріли б живцем»: родина Хабібулліних вирвалася з полум’я після удару
Родина Хабібулліних дивом вирвалася з полум’яного пекла, на яке перетворилася їхня квартира у багатоповерхівці на 15 Квітня після ракетного удару. Нині вони оговтуються від пережитого, отримують медичну допомогу та намагаються відновити документи. Про той день згадують крізь сльози, адже за лічені секунди могли згоріти живцем.
30-річна вагітна Тетяна разом з 8-річною Софією, чоловіком Сергієм та свекрухою Ганною проживали на другому поверсі багатоповерхівки. Півтора року тому саме ця оселя стала домівкою для Тетяни та маленької Софії після евакуації з Дніпропетровської області. Зі слів переселенки, вони переїхали до Тернополя, бо тут було тихіше й безпечніше — у їхньому будинку в прифронтовому регіоні вже не залишилося ані вікон, ані даху через постійні прильоти.
Секунди, що вирішили все
Ранок 19 листопада, каже пані Тетяна, нічого поганого не віщував. Нічної тривоги вона не чула, тож розпочала свій звичний ритуал — приготувала сніданок та каву. До укриття почали збиратися вже тоді, коли почули свист перших ракет та вибухи зі сторони промислового підприємства.
– Я сказала чоловікові та доньці, що, мабуть, потрібно збиратися до укриття, бо щось неспокійно. Тільки допила каву, поставила чашку на стіл і хотіла вийти з кухні, як відчула удар — вибуховою хвилею мене відкинуло на холодильник. Я тільки хотіла встати — і знову удар. Повертаю голову до кімнати, де була донька, а там полум’я. Добре, що чоловік швидко зреагував, витягнув її, покликав маму, і ми почали вибиратися з квартири. Стояв їдкий запах газу, від нього постійно нудило. Вхідні двері настільки понівечило, що Сергієві довелося їх вибивати. Якби він не приїхав у відпустку з фронту — ми б задихнулися і згоріли, як і всі сусіди на нашому поверсі. Бо самотужки вибити двері ні я, ні свекруха не змогли б, – згадує пані Тетяна.
На прибудинковій території, за її словами, панувало справжнє пекло: припарковані автомобілі вибухали та горіли, а скло й метал розліталися на всі боки.
– Ви розумієте, якби ми одразу побігли на вулицю і я не допила ту каву, нас би просто розірвало надворі, як і інших людей. На наших очах хлопець виходив з під’їзду, отримав уламкове поранення і помер за лічені секунди, – говорить переселенка з Дніпропетровщини. – На подвір’ї з одного боку все було у полум’ї, а з іншого — лежала купа тіл, які вже не кричали й не дихали. Люди просто переступали через них і бігли до шкільного укриття.
В укритті пані Тетяна отримала першу домедичну допомогу, після чого чоловік Сергій відвіз її до лікарні. Після обстеження медики повідомили: зламана ключиця, три глибокі рани біля однієї нирки, значний струс мозку та контузія. На щастя, вагітність вдалося зберегти — дитині нічого не загрожує.
– Саме правою стороною я вдарилась об холодильник, лікарі діставали уламки скла, зашивали. На одне вухо зовсім не чую. Тримаюсь тільки заради дітей. Лікарі кажуть, що мій стан поступово покращується, знімають шви, і днями мають виписати з лікарні. Але я планую йти до сімейної лікарки та продовжувати лікарняний. Зі свекрухою все добре, 8-річна донька фізично вціліла, але вона дуже напружена, має великий стрес. Потрібна серйозна робота з психологом. Вночі прокидається, кричить, забивається у куток. Раніше була комунікабельна, життєрадісна, а нині навіть боїться людей, – говорить пані Тетяна.
Родина мріє про будинок у селі
Нині від родинної оселі та всіх речей залишилося лише згарище. Температура була настільки високою, що покрутило навіть металеву ванну. Свекруха Ганна Хабібулліна намагається відновити документи на житло, проте процес тривалий. На допомогу прийшли волонтери — вони погодилися орендувати родині кватиру на півроку.
– Волонтери — неймовірні люди. Саме вони дали нам речі, одяг, медикаменти. Також допомогли з орендою житла на пів року — ми будемо платити лише за комунальні послуги. Я дуже вдячна всім небайдужим, бо самостійно ми не впоралися б. Це дуже страшно… Здається, переїхали у тихий, мирний Тернопіль, і тут з нами сталася така біда, — каже пані Тетяна.
Родина відкрила благодійну банку — збирають кошти бодай на невеликий будинок у селі. Пані Тетяна каже: на відновлення квартири можна чекати місяцями, а то й роками. До того ж у всіх назавжди залишився спогад про цю страшну ситуацію, тож жити й спати там спокійно навряд чи вдасться.
Якщо бажаєте допомогти — залишайте свої пожертви за посиланням на банку. Пам'ятайте, кожні 5,10 чи 50 гривень важливі.
Читайте також:
Втекли від війни, але вона наздогнала у Тернополі 19 листопада: історія переселенки та її донечки
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
