«Якщо нема волонтерки — скинулись і купили»

• Справність техніки та зв’язок на позиціях часто тримаються на власних зарплатах бійців. Військові іноді купують запчастини та оплачують Starlink, щоб забезпечити роботу роботизованих платформ.  
• Історія про те, як колишній стрілець опанував новітні машини, і про щоденні зусилля підрозділу, який робить усе, щоб замість людей на небезпечні завдання виходило залізо.

Починав рядовим стрільцем

У 2013 році він поїхав на Майдан. Зараз Соломі 45. Між цими подіями — робота в Тернополі, ротації в АТО у 2019 та 2021 роках і повномасштабна війна. 

Його шлях почався не за повісткою, а за внутрішнім покликом. Він із тих добровольців, які стали на захист країни ще тоді, коли армія лише вчилася воювати. Його побратим пішов на фронт одразу з Майдану, коли добровольчі батальйони тільки починали свій шлях і трималися на ентузіазмі та власному спорядженні.

Згодом ці добровольчі формування перетворилися на професійні бойові одиниці та були реорганізовані у Сили спеціальних операцій. Солома пройшов цей шлях трансформації разом із підрозділом, а у 2023 році став частиною новоствореної 67-ї окремої механізованої бригади добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Попри зміну назв та статусів, він залишається добровольцем за духом — одним із тих, хто тримає оборону з самого початку. Його підрозділ пройшов Київщину, Чернігівщину, Харківщину та Донеччину. Зараз виконують завдання на Покровському напрямку та Дніпропетровщині.

Службу Солома починав рядовим стрільцем на Донеччині. У 2021-му працював автомеханіком — ремонтував техніку, хоча на позиції тоді виходити не доводилося. Після 24 лютого 2022 року досвід розширився: був стрільцем, водієм, а згодом навідником на БМ-21 «Град» та американській гарматі М119 калібру 105 мм. Для роботи з артилерією вчився за кордоном.  

— Снайперська гармата, стріляє гарно, у нас виходило чітко, — розповідає боєць. — Тепер працюємо з НРК — наземними роботизованими комплексами.

Логістика — без людей

НРК у підрозділі різні за типом: колісні та гусеничні. Це логістичні платформи, які доставляють провізію, паливо, боєкомплект і дрони. Також вони вивозять загиблих на точки евакуації — хлопці вантажать тіла, і машина самостійно повертається в тил.

Робоча відстань комплексів переважно становить 10 -15 км. Вага платформ залежить від характеристик виробника — 150, 250 або 300 кілограмів. Окремі засоби мають радіус дії до 300 кілометрів, але все впирається в електроніку.

— Платформи облаштовані камерами, мають інфрачервону підсвітку, — пояснює нам співрозмовник. — Все залежить від виробника. Є такі, що дають лише одну передню камеру і мінімум електроніки. Ми доокомплектовуємо їх власним коштом: міняємо камери, обварюємо кузови. Більшість виробників не роблять того, що нам хотілось би бачити в роботі.

Процесом «доведення до пуття» займаються власні айтішники та техніки підрозділу. Після отримання заліза вони повністю перебирають систему. На комплекси полюють ворожі FPV-дрони та «Ланцети», оскільки машини мають теплову сигнатуру. Попри ризики та випадки знищення техніки на мінах, використання НРК дозволяє уникати небезпечних виїздів пікапів із людьми. Солома займається ремонтом, налаштуванням зв’язку та перевіркою готовності перед виїздом у район виконання задач. Там пілоти приймають керування, а Солома залишається замінним пілотом, готовим підхопити пульт.

Артилерійський «бадмінтон»

Найпродуктивнішим часом Солома називає 2023 рік — бої за Бахмут та Оріхово-Василівку. Тоді вони працювали як артвзвод із трьома власними гарматами. Через те, що підрозділ часто прикомандировують до інших бригад, вини рідко бачили відео своєї роботи. Але результати говорили самі за себе.

— Найбільш результативний момент — коли наші три гармати працювали так, що поле було засіяне «хорошими» окупантами, — веде далі на запитання про бойові досягнення. —  Більше трьох сотень знищених за 23 години. На кожну гармату припадало по 200 снарядів. Кожна мала свої цілі та напрямки, керували індивідуально з одного пункту. Наші ще з мінометом тоді дуже ефективно «накосили».

Дальність гармати дозволяла працювати з відстані 7–11 кілометрів, каже боєць, мовляв, це було красиво. Були випадки роботи на дистанції до одного кілометра. При наближенні ворога на 800 метрів поступала команда «знімати гармату» — негайно евакуювати людей та відводити техніку. Бувало, що під’їзди до позицій горіли, і доводилося чекати нічних морозів, щоб забрати озброєння по твердому ґрунту.

Найважчими ділянками за останній час стали Очеретине та Мирноград. Там підрозділ змінював позиції та відступав.

— Багато хлопців з мого підрозділу поховані в Тернополі, — Солома на мить замовкає, перериваючи сумні спогади. Потім додає вже спокійніше, як про буденну справу: — Це робота, яку треба робити. Від війни зачерствіли. Перші втрати брали близько до серця, далі — це вже статистика і побратими, за яких треба відімстити. Найбільше знищили ворога — і добре, всюди була нормальна робота.

«Скидаємося з зарплати»

Держава забезпечує підрозділ основними засобами, але їхню працездатність бійці часто підтримують самостійно. Більшість грошей йде на купівлю та ремонт пікапів і бусів для доставки боєкомплекту та зміни особового складу.

— Зараз на Starlink витрачаємо під тридцять тисяч гривень на місяць, іноді більше. Не на всі засоби їх видають, тож ми купуємо і оплачуємо пакет самі. Бажано брати преміальний за 300 доларів, щоб стабільно запустити один засіб у роботу. Поки скидаємося з зарплати: приходить виплата — доукомплектовуємо.

Є люди, які допомагають постійно — підшипниками або значними фінансовими сумами. Допомога йде і з Тернополя: 2-га міська лікарня передала швидку допомогу та колеса, місто обіцяло «підігнати» ще техніку. Три наземні комплекси вартістю 1,8 млн гривень також надійшли через волонтерів. Проте планове техобслуговування, ремонти після виконання задач або купівля вживаних автівок (нових у підрозділі немає) — це здебільшого власні кошти бійців:

— Якщо нема волонтерки — скинулись і купили, — підсумував боєць. 

«Поки не виганяють»

Кістяк підрозділу залишається незмінним із 24 лютого 2022 року. Дехто отримав поранення, але після відновлення повертається в стрій. Солома жартує, що його поки   «не виганяють». Відпустку має двічі на рік по 15 діб. Вдома на нього чекають мама, дружина та двоє дітей — дев'ятнадцятирічний син та десятирічна донька.

— Ми розуміємо, що війна на виживання і це надовго. Бачимо, як дибелі хлопці з пивасиком у відпустках відпочивають. У кожного знайдеться 1001 причина, щоб не йти воювати.

Сучасна війна, за словами Соломи, кардинально змінилася порівняно з першими роками АТО чи навіть початком повномасштабної.

— Раніше журналісти на позиції їздили, могли провести там добу: шашлик, кава… Зараз війна не така. Авто броньовані — їх не вистачає і немає. Побут — це бліндажі та капоніри для озброєння. Ворог бісить тим, що вони тупо прийшли вбивати. Нас намагаються переконати, що вони тупорилі, але вони вміють воювати, мають великий бойовий досвід. При виявленні позиції не шкодують засобів: FPV, «Молнії», «Ланцети», КАБи прилітають «як добрий день».

Бувають і дивні моменти. Солома згадує «бадмінтон» — так вони називають артилерійські дуелі, коли ворог стріляє у відповідь. Іронізує, що ворожі навідники іноді «промахуються» — це коли снаряд прилітає занадто близько.

Боєць згадує випадок із побратимом Козаком, який надавав допомогу пораненому: після розриву на хлопцеві залишилися тільки бронежилет, каска та спідня білизна. Перше, що він сказав з гумором: «Головне, щоб шеврон не зняли».

Найнебезпечнішим моментом Солома жартома називає вихід у туалет: «Страх ганебної смерті — якось не героїчно вийде, якщо прилетить «нєжданчик»». 

Весь вільний час займає ремонт

Найважче психологічно — це дорога на позицію, коли в голові починаєш себе «накручувати», або виконання завдань перед самою відпусткою.

— Налаштувався їхати, вдома чекають з нетерпінням, і стрьомно, капєц, якщо, Боже збав, плани зміняться, — ділиться Солома. — Зато після відпустки готові чортам «тягла давати».

Ворог не шкодує авіації. Був випадок, коли КАБ упав прямо на позицію, викосив пів посадки, але не розірвався. Оскільки саперів швидко не надали, підрозділ самостійно зняв гармату та перемістився.

— На наступний день бачимо — там уже друга група стоїть. Кажуть: «А нам він не мішає», — посміхається Солома. — Хлопці, очевидно, вміли з ним обходитися.

За Харківську операцію на початку війни бійці отримали нагороди. Тоді все було непрогнозовано: різні підрозділи сиділи і чекали, ніхто не знав, що буде далі. Зараз робота стала більш рутинною та стабільною, хоча на НРК ритму немає — часто доводяться нічні виїзди. Нових машин у підрозділі немає, тому весь вільний час займає ремонт. Попри все, колектив тримається.

— Є нові люди, які вже стали частиною підрозділу, — підсумовує Солома. — Але кістяк той самий, тримається з першого дня війни. Розуміємо: поки не буде змін, маємо бути тут. Це робота, яку крім нас ніхто не зробить.

Читайте також: Від неаполітанських терас до териконів: бойовий шлях ветерана Варяга

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.