З Києва до Закарпаття за два місяці: вчитель історії з Тернополя йде пішки і збирає кошти на ЗСУ

З Києва до Закарпаття за два місяці: вчитель історії з Тернополя йде пішки і збирає кошти на ЗСУ
Павло Черниш (зліва) з випадковим подорожнім. якого зустрів на шляху
  • 24-річний Павло Черниш – вчитель історії України і права.
  • У травні в юнака виникла ідея амбітного проєкту «Іду за тебе». Ціль – пройти пішки приблизно 1400 кілометрів та назбирати 2 мільйони гривень для одного з підрозділів Збройних Сил.
  • Зараз Павло подолав половину шляху. Ми поспілкувались з мандрівником про труднощі такої затії, як реагують люди, які його зустрічають та як ціль виправдовує засоби.

На момент інтерв’ю Павло Черниш знаходився десь на кордоні між Вінницькою та Хмельницькою областями. Позаду – понад 660 пройдених кілометрів, попереду – відстань аж ніяк не менша.

Час привалу ще не настав, хлопець зупинився у березовому гаю, щоб перепочити, і тим не менш, знайшов час з нами поспілкуватись. Раніше він йшов не сам, були ще Вадим і Юлія, які також підтримали оригінальний проєкт. Однак, через певні обставини подорожні зупинились і вибули «зі строю». А Павло не здається.

Павло у ході мандрівки фотографує все, що бачить навколо

На його думку, коли вирушаєш у такий похід – треба вміти любити те, що тебе оточує. Бути у гармонії з природою і насолоджуватись побаченим, адже все має свій колорит: запах трави, нагрітий асфальт, звуки птахів, шелест листя тощо. Важко даються лише перші 15-20 кілометрів, а далі, якщо вміти кайфувати від процесу ходьби, то відстань і час «вбиваються» набагато легше.

Відео дня

Тернополянин поділився з нами, як проходить його подорож і чому він вирішив її розпочати.

Павло у ході мандрівки фотографує все, що бачить навколо

Кінцева точка – гора на Закарпатті

Павлові Чернишу – 24 роки, народився у Тернополі, а навчався і все своє дитинство провів у містечку Чортків. Після школи вступив до Рівненського державного гуманітарного університету, де здобув спеціальність вчителя історії України і права. Розповідає, що з учнями у школі працював всього кілька місяців, а потім почав займатись репетиторством на фрілансі. Зі студентських років юнак обожнює подорожувати. З друзями часто вибирались у походи, були в Яремче, на Шпиці, у Дземброні тощо.

– Коли ти один раз ідеш у гори, то тобі або подобається, і ти туди повертаєшся ще кілька разів, або не подобається. У моєму випадку спрацював перший варіант. І проєкт «Іду за тебе» першочергово не планувався таким масштабним. Це був більше похід для себе на невелику дистанцію. Минулого року я спілкувався з хлопцями-українцями, які проходили Європою пішки до 1000 кілометрів і таким чином ще й збирали кошти на якісь добрі справи. Вирішив – а чому б не спробувати собі?! – говорить Павло.

Павло у ході мандрівки фотографує все, що бачить навколо

Хлопець проклав особисто для себе цікавий маршрут і зібрався у дорогу. Загалом, за два місяця він прагне пройти приблизно 1400 кілометрів. Знайшлися і соратники у такій незвичній справі. Втрьох (Павло, Вадим та Юлія) вирушили з Києва, зі станції метро Бориспільська. А кінцева точка подорожі – гора Плішка на Закарпатті, висотою 693 метри над рівнем моря, яка знаходиться у прикордонній зоні.

– Не випадково я обрав саме цю точку. Гора невелика, але суть у тому, що в студентські роки я мав на неї піднятись, і не зміг. Тобто, це такий незакритий гештальт, який хочу подолати! – каже мандрівник.

Крім мети пішки подолати величезну відстань Україною, проєкт Павла має ще й соціальний посил. Хлопець ділиться роздумами, мовляв, у державі другий рік триває повномасштабна війна, і як це не парадоксально, та багато людей вже звикли до сигналу тривоги, пусків ракет, втрат, розуміння того, що ЗСУ нас захищають… Війна стала сприйматись як норма. І якщо у перші місяці вторгнення всі максимально щось робили, то зараз для цього або закінчились ресурси, або бажання. Чи і те, й інше…

Павло у ході мандрівки фотографує все, що бачить навколо

– Цей похід спрямований на те, аби нагадати українцям про досі актуальні проблеми. Про захисників, які обороняють наш спокій на передовій… Я збираю кошти для друзів-бійців з одного із підрозділів. За їхніми словами, проблема у тому, що більшість речей, куплених чи переданих від офіційних фондів – типу Стерненка чи Притули, розподіляють на військову частину. І не завжди щось надходить до рядових солдатів. Наприклад, моїм знайомим бракує засобів пересування. Вони мали кілька автівок, але ті зношені. І я подумав, що мій проєкт можна зробити благодійним, – пояснює Павло Черниш.

Найбільше за день подолав 62 кілометри

Мандрувати пішки – річ не з простих, додає тернополян. Доводиться змиритись із тим, що важко йти фізично, постійно пече сонце чи у дорозі тебе застане негода, на спині слід нести нелегкий вантаж, а жити – у польових умовах. І все це триватиме не одну добу! Таке не врахували попутники Павла, Вадим та Юлія. Перший протримався три дні, а дівчина – дев’ятнадцять. Опісля вони повернулись додому.

Павло зауважує, що аби реалізувати подібний задум, має бути гарна фізична підготовка. Він часто подорожував, раніше активно займався футболом, тобто весь час тримав тіло у тонусі. Тому тепер долати пішки від 35 кілометрів за день юнакові завиграшки. Встигає навіть ставити рекорди!

Павло у ході мандрівки фотографує все, що бачить навколо

– 30 кілометрів – це класна ціль для людей, які тільки починають мандрувати пішки. Я раджу завжди прагнути більшого. Якщо відчуваєш, що пройдеш стільки, то став за мету пройти 35 чи 37 км. Всього на дещицю більше, але кожен зайвий відрізок – це додаткові місця зупинки, де можна розбити намет і відпочити та відновитись. Я намагаюсь завжди ставити за денну ціль відстань до 50 кілометрів. А решта залежить від стану здоров’я, погоди, місця зупинки та інших чинників. Станом на зараз, найбільше я проходив 62 кілометри. Перед тим долав 55 кілометрів за день, – каже Павло Черниш.

Звісно, цікавимось у подорожнього, як облаштовує свій комфорт і що несе у рюкзаку. Він усміхається, мовляв, побут – це цікава штука. Коли мандрували утрьох, відчував велику відповідальність за людей, які йдуть поруч. Тому носив з собою газовий балон вагою майже чотири кілограми, аби на вечерю приготувати щось максимально калорійне для попутників. А після того, як Вадим і Юлія припинили участь у проєкті, стало трохи легше. Сам Павло здебільшого харчується сублімованими продуктами.

– Це зручно, кинув у сумку і несеш собі! І не треба витрачати так багато часу на приготування їжі. На сніданок випиваю лише чай. Вранці надмір їсти не треба, бо організму потім буде важко. Впродовж дня можу перекусити яблуком чи батончиком, і п’ю воду. Ввечері, коли добираюсь до точки, яку попередньо визначив, розводжу багаття. На вугіллі можна приготувати будь-що: зварити кашу чи суп, посмажити щось на сковорідці. Як навчило життя, не варто нести з собою купу продуктів. Час від часу заходжу у крамниці і поновлюю запаси харчів – консерви купую і різні калорійні штуки, – додає юнак.

Як проходить звичний день мандрівника? Він прокидається о 7 годині і майже безперервно йде до 18 чи 19 вечора. На нічліг зупиняється переважно у невеликих поселеннях, біля яких є ліс чи водоймище. Адже якщо знаходиш річку або озеро, то питання з душем відразу відпадає. Так щастить не завжди. Інколи, сміється Павло, доводиться шукати десь воду для пиття і водночас для гігієнічних процедур. Миється у холодній воді, спить – у наметі. Якщо хлопець знаходиться десь поблизу села, і треба безпосередньо контактувати з людьми, то спершу має за правило поговорити з головою громади. Адже через реалії війни незнайомців не всюди адекватно сприймають і траплялись комічні ситуації.

Павло Черниш (зліва) із чоловіком, якого зустрів на шляху

Прагне зібрати близько 2 мільйонів гривень

Запитуємо у Павла, як реагують пересічні люди, коли з ним зустрічаються і дізнаються більше про проєкт «Іду за тебе». Він відповідає, що реакції неоднозначні, тож вже чекає часу, коли опиниться у західній частині держави. Бо на Правобережній Україні, за спостереженням юнака, не надто вірять подібним затіям. Мешканці перелякані і з недовірою ставляться до незнайомих людей.

– Коли я розказував у маленьких селах про себе, більшість жителів просто не розуміли, для чого я все це роблю. У них раніше такого прецеденту ще не було. Також я помітив певну соціальну тенденцію. Наприклад, їде чоловік на Land Rover, зупиняється, хвалить мою затію, і видно що має ресурси для донату, але просто рушає далі. А є, скажімо, хтось, хто їде звичайним «Ланосом». Кличе додому погостювати, пропонує нагодувати і ще й донатить на проєкт кошти,– пояснює мандрівник.

Павло у ході мандрівки фотографує все, що бачить навколо

Тернополянин поставив перед подорожжю амбітну ціль – за допомогою неї зібрати 2 мільйони гривень для одного з підрозділів ЗСУ. Наразі вже є приблизно 70 тисяч гривень. А також знайомий волонтер погодився у разі успішного закінчення проєкту передати на потреби підрозділу автомобіль, який коштує у межах 400 тисяч гривень. Монетизація його походу, за словами Павла Черниша, відбувається у два етапи. Перший – це фідбек від роликів, які знімають про хлопця журналісти, блогери й інші особи, та поширюють інформацію у соцмережах. Наприклад, кілька днів тому Павло зустрів ведучого «Подільського радіо» і записав із ним ефір. А другий –  контакт з людьми на шляху.

– На дорозі люди зупиняються банально запитати, хто я і куди йду. Не упускаю нагоди розповісти їм про проєкт, і вони часто доєднуються до збору коштів. Коли я тільки починав це все, то гадав, що свідомих і довірливих людей бракуватиме. Однак, помилився. Крім того, можна долучитись не лише грошима, але й конкретними речима – передати військовим бронежилети, каски, аптечки тощо. Список потреб у них доволі великий, і будь-яка допомога буде корисна, – пояснює юнак.

Павло у ході мандрівки фотографує все, що бачить навколо

Якщо ви маєте можливість задонатити на потреби підрозділу, залишаємо реквізити банківської карти: 5168752085787201 (Павло). Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/2xJFMgShpq.

Також ви можете допомогти, просто розповсюдивши інформацію про похід юнака (зробити репост), аби якомога більше людей долучилися до його ініціативи донатом або слідкуванням.

Завершуючи розмову, цікавимось у героя нашого матеріалу, які його подальші плани після проєкту.

– Мабуть, не зовсім та відповідь, яку би ви хотіли почути… Але ця ініціатива – мій перший досвід волонтерства. І я на 80% впевнений, що останній. Через обставини і стан здоров’я, – говорить Павло.

 

Читайте також:

У Тернополі діє виставка картин загиблого Героя Олега Дробоцького з позивним «Художник» (ФОТО)

«Що б не робили – завжди поруч, і навіть на війні»: історія братів-артилеристів, які воюють на фронті

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі (2)
  • Олег Игоревич Солтыс

    Чого рухаємося в бік державного кордону?

    Богдан Ярома reply Олег Игоревич Солтыс

    І я так думаю, що він пішов не в ту  стлорону...

keyboard_arrow_up