Любов польсько-українська

Серед українських заробітчан у Польщі домінують жінки... Польська преса приділяє українським жінкам теж незрівнянно більше уваги, ніж українським чоловікам, які потрапляють у різні “сумні пригоди” в Польщі. Українки — це придорожні повії, про що регулярно інформують різні польські телевізійні канали. Українки — це нелегальні прибиральниці чи няньки, історії яких люблять описувати щотижневі та щомісячні журнали. Українки — це вуличні й базарні продавщиці безакцизних цигарок та алкоголю, інформуванням про пригоди яких зловживають регіональні щоденні газети... Насправді серед цих жінок є чимало чесних, порядних та легальних “остарбайтерів”, але вони практично не цікавлять польські ЗМІ. Польська преса взагалі більше любить спекулювати на стереотипах щодо східних сусідів, ніж їх ламати. Нещодавно польські інформаційні агентства повідомили, що українські повії використовують навчання в одному з навчальних закладів міста Жешова, аби легалізувати своє перебування у Польщі. Називалася інформація так: “Українські повії в навчальних закладах”. У матеріалі йшлося про те, що з’ясовуватиметься, чи має ця підозра під собою грунт. Про результати з’ясовування вже нічого не повідомлялося. Такого типу некоректних публікацій чимало. Відповідно, у польському суспільстві швидко прижився й набув поширення стереотип: “Рускі — то курви”. “Заробітчанський секс у місті” Ситуація жінок-заробітчанок у великих містах та в провінції різниться радикально. У Варшаві, Познані, Кракові тощо жінки з України працюють переважно або на приватних невеликих підприємствах (наприклад, швачками), або у приватних осіб прибиральницями, доглядальницями за дітьми, літніми особами чи інвалідами. Головну групу становлять жінки віком 30-40 років із вищою освітою і малопридатними в Україні професіями. Заробляють у середньому на місяць 200-300 USD. Якщо пощастить — може бути й 400, якщо ні — то й 100... Усе залежить від того, як поведе себе конкретна жінка, каже пані Марія з Тернопільщини. Пані Марія отримала освіту російського філолога у 1991 році, коли вивчення російської мови та літератури у школах Західної України просто скасували. Зараз на околицях Варшави вона винаймає кімнатку, має вже більш-менш стале коло клієнтів — прибирає, доглядає за дітьми тощо. За кілька років роботи в Польщі набачилася всього. Бувало, що й платили значно менше, ніж обіцяли, бо “неправильно зрозуміла” замовників. Бували й пропозиції сексуального характеру. Деякий час працювала у молодої польки, роботи було чимало, але й платили добре. Згодом ця жінка запропонувала додаткове прибирання у батька — багатого бізнесмена... Дуже швидко виявилося, що “у порохівницях” старшого пана ще є чимало “пороху”... Довелося від нього втікати, а відтак втратила роботу і в його доньки. Але не всі втікають — дехто “підзаробляє”. Взагалі, з клієнтами треба пильнувати — буває, що жінки йдуть по виклику на прибирання, а потрапляють у пастку, що закінчується згвалтуванням. Тому найкраще працювати з одним замовником, наприклад, в будинках, де займаєшся усім — домом, дітьми, песиками тощо. Там їжа й нічліг — безплатно, але слід бути готовим до виконання обов’язків 24 години на добу. Пані Аня — музикантка зі Львова — працює в такому будинку. У цілому задоволена, але почувається як у замкненому колі. Не має часу, щоб пошукати собі роботу за фахом, щоб поїхати до рідні, — боїться втратити місце... Зовсім інша ситуація в селах, куди жінки з України прибувають переважно на сезонні роботи — поле, сад, домашнє господарство. Сюди приїздять переважно або молоді дівчата, або старші жінки. Теж найчастіше з сіл чи малих містечок, без кваліфікації — втікають від злиднів і готові хапатися за будь-яку роботу, щоб заробити 100-150 USD на місяць. Часто живуть і працюють у жахливих умовах — ночують у бараках чи наметах без санітарних вигод, сплять на двоярусних лежаках. У селах значно частіше доходить до насильства, ніж у містах... Йдеться навіть не так про брутальне згвалтування, як про нахабний примус. Багато цих жінок не знають, де шукати захисту, адже перебувають і працюють найчастіше нелегально. Не знають, як повестися в ситуації, коли їх ставлять перед вибором: “давай” або вижену — часто без зароблених грошей, на ніч, у селі, далекому від цивілізації... “Нічиї діти” Жінкам, які місяцями безвиїзно працюють у Польщі, найбільше допікає розлука з дітьми. Буває так, що й в Україні ні на кого залишити, і до Польщі немає можливості їх забрати. Діти, залишені на стареньких батьків чи на п’яниць-чоловіків, часто де-факто є залишеними самі на себе. Дванадцятилітня донька пані Ані уже три роки живе без мами, з літньою бабусею у Львові. “Бабуся не може дівчинці в такому віці забезпечити нормальну опіку, — журиться пані Аня. — Боюсь, що дитина потрапить під вплив вулиці”. Повернутися в Україну і сидіти без роботи й грошей — цим теж дочці не дуже допоможеш. Невідомо, чим краще прислужишся своїй дитині. Пані Марії пощастило більше — їй удалося прилаштувати двох своїх дітей в одну з українських шкіл у Польщі за сто кілометрів від Варшави, де вона працює. Там теж непереливки, але все ж краще, та й ближче, ніж було б залишити на Тернопільщині, де б вони стали “нічиїми”. Однак такі випадки — велика рідкість. Зрештою, діти жінок-заробітчанок часто є “нічиїми” по обидва боки кордону. Одна з проблем, яку дедалі частіше доводиться вирішувати українським дипломатичним представництвам у Польщі, — це діти, залишені громадянками України у польських пологових будинках... Дітей залишають здебільшого українки, котрі завагітніли у Польщі в результаті чи то “заробітчанського кохання”, чи згвалтування. Багато з них мають в Україні чоловіків і дітей. Тому народжують дитину, а через кілька днів просто втікають з польського пологового будинку. Деякі відразу заявляють, що хочуть залишити дитину, тоді проблем менше. Лікарі не записують у документах громадянство матері, а пишуть — “батьки невідомі”. У такому випадку польські судові органи мають повне право починати процедуру всиновлення цієї дитини. А бажаючих усиновити здорову дитину є чимало. Гірше, якщо матері встигли офіційно задекларувати “приналежність” дитини до Української держави і відмовляються від новонародженого. Суди не приймають відречення від дитини у іноземних громадян. Кажуть — їдь в Україну і там відрікайся. Не їдуть — утікають. Діти потрапляють до всиновлювально-опікунських центрів... Малюків, залишених у пологових будинках, переважно передають на утримання в “тимчасові сім’ї”, де їх готують до всиновлення бездітними родинами. Однак, стосовно дітей іноземних громадян це майже неможливо. “Тимчасовим сім’ям” держава платить за утримання залишених дітей. Тому українські діти стають проблемою для всіх — усиновити їх не можна, надія віднайти батьків — мала, а польська держава не хоче платити за чужих громадян. “Ці діти займають місце у тимчасовій родині, тому не можна там помістити інших польських немовлят”, — каже Данута Олюха із люблінського всиновлювально-опікунського центру. Розшук матерів-утікачок — зайвий клопіт для українських дипломатів та правоохоронців. Бо навіть коли жінок знаходять, зовсім не просто змусити їх офіційно зректися залишених дітей або забрати малюків. Можливо, посольство погодилося б прийняти відречення цих матерів, але невідомо, чи такий документ визнав би польський суд. Отже, цих дітей матері не хочуть, польські сім’ї їх всиновити не можуть, а опікунські центри не бажають ними займатися вічно. Переважна більшість українок залишає своїх дітей, так і не задекларувавши офіційно їхнього громадянства. Неофіційні, але надійні джерела повідомляють, що кожного року українки залишають у Польщі кілька сотень таких “нічиїх дітей”. Довідка “RIA плюс” Українців за кордоном — мільйони В Україні від 2 до 7 мільйонів трудових мігрантів. Такі дані навела у своєму виступі перед Верховною Радою уповноважена з прав людини Ніна Карпачова. З її слів, найбільше наших “заробітчан” у Росії — близько мільйона (а у сезон — до 3 млн). Далі — Італія (0,5 млн), Польща (300 тис.), Чехія (200 тис.), Португалія (150 тис.). Якщо брати до уваги, що в Україні 28 млн населення працездатного віку, то кожен п’ятий українець працює за кордоном. За тими ж даними, на території 69-ти країн за останні роки загинули і померли 2434 українці. — Більшість заробітчан страждають від своєї беззахисності — працюють по 10-18 годин на добу, із ними часто розривають домовленості про оплату праці, — розповідає координатор програм із запобігання насильству і торгівлі людьми громадської організації “Відродження нації” Марина Пасічник. — Чимало з них піддаються і сексуальному насильству. Я зовсім нещодавно повернулася з Італії, де зустрічалася із “заробітчанами”. Це вони сюди приїжджають і кажуть, що їм за кордоном добре, а насправді — їхнє становище там жахливе: живуть у якихось бараках, працюють без вихідних. Принагідно Марина Миколаївна просить усіх, хто потрапив за кордоном у критичну ситуацію, телефонувати на “Гарячу лінію” — 22-33-05. Уся інформація є анонімною і конфіденційною. Ця організація у разі потреби надає медичну, психологічну, юридичну допомогу. Надія НОВАК

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google