Тернопільська «Жіноча громада» - об'єднання, у якому гуртувалися небайдужі до праці на користь інших. Відтак вели благодійну кухню, допомагали бідним, влаштовували благодійні вечори

Традиції волонтерства у нашому місті сягають часів його заснування. Починалося все, як подають старі документи, з гуртування громади довкола церкви Різдва - Середньої. Річ у тому, що уже наприкінці XVI - початку XVIІ століття міщани взялися замінювати старий дерев'яний храм кам'яним. А оскільки, як дорікав автор нарису «Тернопіль та його околиці» отець Петро Білинський, родина тодішніх власників міста князів Острозьких замало дбала про нього, робити все доводилося простим людям. Складалися, як кажуть, з миру по нитці.

Волонтери, шпиталь і Фортуна

Утім, тодішні олігархи не були цілковито байдужими до добрих справ. Приміром, князь Костянтин Острозький відзначився тим, що заснував у місті «заведеніє» - шпиталь із притулком для бідних. На утримання його князь призначив декілька полів біля Тернополя. Загалом - понад 235 моргів, тобто майже 132 гектари!
Та минали часи і фундація, як це неодноразово бувало в нашій історії, загубилася.
«Щойно комісар староства Глинецький (Микитка) знайшов ту грамоту і разом із доктором Лучаківським і радником окружного суду Струмінським уклали статут, який був затверджений намісництвом 21 лютого 1884 р.», - подає у розвідці про тернопільських міщан в першому томі збірника «Шляхами Золотого Поділля» наш земляк Богдан Остап'юк.
Як з'ясувалося, прибутки від маєтностей, що мали йти на добрі справи, роками на власний розсуд використовували тернопільські парохи. Робили це, не радячись із громадою. Більше того, отець Василь Фортуна навіть виступав проти відродження фундації. Та волонтери тоді перемогли і так у міста з'явився новий шпиталь.

Концерти - задля бідних

Ще один напрямок тернопільського благодійництва, який набув особливої популярності у ХІХ столітті, - це організація концертів та розмаїтих вечорів з метою збору коштів.
«З Тернополя, де відбувся «руський" (український - прим. ред.) баль у будові гімназії, який охороняла уся збройна й неозброєна сила міста, пишуть нам, що: тутешнє Казинове товариство влаштувало на користь убогої молоді музичний вечір... Для цієї ж мети зробили гімназійні професори греко-католицького обряду «руську забавку» у гімназії, з якої при дуже великому згромадженні мав бути значний прибуток», - читаємо у №36 газети Goniec за 22 лютого 1863 року.
Багато робило для тернополян також об'єднання «Жіноча громада», створена у 1900-му. Окрім допомоги в організації розмаїтих фестин та освітніх курсів, жіноцтво нашого міста утримувало кухню для найбідніших. Також при «Жіночій громаді» діяв «Кружок дівчат», писала Антоніна Кордуба у розвідці в збірнику «Шляхами Золотого Поділля». У цьому гуртку молодь готували до суспільної праці.
Коли ж почалася Перша світова, багато тернопільських жінок пішли у Червоний хрест сестрами-жалібницями.
«Українські жінки Тернополя й околиці творять комітети, відкривають вишивкарські робітні, даючи змогу заробітку незамужнім жінкам, нав'язують зв'язок із Наддніпрянською Україною, пересилаючи вишивки до Києва», - продовжувала пані Кордуба.
Жінки, як і тепер, часто були рушійною силою волонтерства.

Щоденна допомога

Та привертає увагу, що взаємопоміч з'являлася у давні часи не тільки у кризи - її можна було побачити щодня.
«Пригадую, як під час жнив помер Петро Брикович (брат доктора Ст. Бриковича, мешкав за манастирем). Тоді не лише свояки вдови, але всі міщани гуртом допомогли їй звести збіжжя, а опісля обробити збіжжя, - писав у розвідці про тернопільських міщан в першому томі збірника «Шляхами Золотого Поділля» наш земляк Богдан Остап'юк. - Гарний теж був звичай, що ввійшов в традицію міщан, допомагати одне одному при будові домів чи інших господарських будинків. У таких випадках спільно звозили дерево, камінь, цеглу чи інший будівельний матеріал. Також під час неврожаю, коли комусь бракувало паші, сіна, картоплі чи зерна на посів, допомагали одні одним у формі позики або підмоги -дарунку».
А ще взаємно допомагали тернополяни одні іншим у час сінокосу та копання картоплі, взимку - коли треба було звозити дрова з приміських гаїв.
Більше того, наші люди активно відгукувалися на заклики допомагати постраждалим від стихійних лих. Приміром, коли у 1920-1930-х часто затоплювало села біля Дністра, жителі наших країв після звернень митрополита Андрея Шептицького назбирали і відправили потребуючим декілька вагонів продуктів - збіжжя, картоплі тощо.
«Так дружньо, по-братерськи жили тернопільські міщани, така була їх традиція», - підсумовував Богдан Остап'юк.
Жила українська громада давнього, маленького ще, Тернополя дружно. Зрештою, інакше вижити у складні часи було неможливо. І в теперішні складні часи, як виглядає, наше суспільство має дуже добру нагоду зрозуміти цінність і волонтерства, і того, що люди поруч доброзичливі.