Майдан розділив наше життя – на «до» і «після»

Ігор Багрій – диспетчер, Олег Футорський і Віктор Шевчук – майстри, Любомир Шушко – водій. Коли беркутівці жорстоко побили на Майдані Незалежності мирних студентів, вони поїхали до Києва, щоб долучитися до протестних акцій. Протягом трьох місяців були тут не раз.

- Усі дні, прожиті на Майдані, - незабутні, - каже Олег Футорський. – Тут завжди відчував велике духовне піднесення; зміцнювалась віра, що боротьба наша завершиться перемогою.

- Вражала особливо дружня атмосфера повсюди, - додає Віктор Шевчук. – Заходиш, наприклад, до намету, де нікого не знаєш. Слово, друге – і незнайомі люди стають тобі настільки близькими, ніби прожив з ними не один рік.

На 18 лютого планувалась масова мирна хода до Верховної Ради. Треба було змусити депутатів повернути Конституцію 2004 року і таким чином позбавити Януковича диктаторських повноважень. З Києва лунав клич: усі, хто може, їдьте на Майдан! І вони теж поїхали, взявши на кілька днів неоплачувані відпустки.

Добралися без перешкод, удосвіта були вже у Києві. Їх «приписали» до 12 тернопільської сотні, видали каски і дерев’яні палиці. Хода справді видалась масовою і була мирною. Зупинились перед  шеренгами  внутрішніх військ біля Маріїнського парку. Скандували гасла, підтримували промовців, що виступали на даху автобуса. А потім почалося…

- За військовими і беркутівцями стояли тітушки. Саме з їхнього боку на демонстрантів полетіли світло-шумові гранати і каміння… - згадує Олег Футорський. – В такій тисняві важко було вберегтися від вибухів і ударів. З’явилися поранені, а може, й убиті... Ми почали захищатися тим же камінням, що видирали з тротуарів. Але що могла вдіяти беззахисна юрба проти екіпірованих вояків?..

- Вевешники напирали на людей, відтісняючи по вулиці Грушевського у бік станції метро Арсенальна, - розповідає Віктор Шевчук. – Почалася паніка, втеча, бо ж було багато жінок, старших людей, зовсім не готових до якоїсь боротьби… Самооборонці сотні старалися прикрити беззахисних людей, чинячи спротив і приймаючи удари на себе.

 Врешті-решт силовики розігнали демонстрантів по навколишніх вулицях і провулках, частину самооборонців оточили. Було багато поранених. Люди різними шляхами поверталися на Майдан. Любомир Шушко, Віктор Шевчук і Олег Футорський, на щастя, не постраждали.

А Ігор Багрій був оглушений  вибухом гранати, бо в цей день перебував на вулиці Інститутській, де зранку виникли гострі сутички між силовиками і протестувальниками.

- Тут протягом кількох годин точився справжній бій, - говорить Ігор Багрій. – Тільки у вевешників і беркутівців були гранати, зброя, а у нас лише бруківка. Звісно, багато протестувальників дістали поранення, були й убиті. Завершилося все тим, що силовики відтіснили нас до самого Майдану…

Увечері почався штурм Майдану… То були найтривожніші, найтрагічніші і найгероїчніші дні Української революції.

- Ті події мають великий вплив на кожного, хто пройшов через Майдан, - каже Любомир Шушко. – Таку велику злочинну силу вдалося здолати! І такою великою ціною… Тепер, після Майдану, має бути зовсім інше життя, ніж було до того. Чистішим має бути, правдивішим…

- Ось питаєте, який мотив був у кожного, коли їхали до Києва, - роздумує  Віктор Шевчук. – У нас є родини, діти… Не можна було допустити, щоб вони зростали у світі, де панує корупція, де нема правди, нема закону, нема з боку влади поваги до простої людини.

-Але Майдан ще не закінчився, - говорить Олег Футорський. - З таким самим завзяттям, як у ті три місяці, усім нам треба  тепер  облаштовувати нове життя…

- І кожен має почати ці зміни зі себе, - додає Ігор Багрій. – Зі свого ставлення до роботи, до людей, до закону, до влади…

Чоловіки на прощання розгортають прапор (він був в Ігоревій автівці) –   той, з яким не раз стояли на Майдані.