Історія «Дорожнього» ресторану з культовими лабухами та слизьким паркетом

Про ресторан "Дорожній" нам люб’язно розповів тернопільський журналіст Сергій Сінкевич. Дякуємо йому за цікаві розповіді та спогади.

Від відвідувачів не було відбою

Історія ресторану розпочинається в 1960-их роках. Тоді і назва у нього була інша – «Вокзал», тому що розміщувався він на другому поверсі тернопільського залізничного вокзалу.

Одразу ж після відкриття «Вокзал» віднесли до ряду найкращих ресторанів Тернополя того часу.

– У 1960-их лише починали розбудовувати Тернопіль, тож усі ресторани були центровими – «Україна», «Тернопіль», «Вокзал», – згадує у книзі «Лабухи Надзбручанського краю» автор Михайло Маслій. – Музиканти грали переважно інструментальні популярні речі, а також класику. Рідко замовляли пісні.

Відкритим був заклад аж до четвертої ранку, поки інші ресторани зачинялися о 23.00. І компанії, які хотіли продовжити приємний вечір за столом, сиділи у ресторані «Вокзал».

Від відвідувачів не було відбою, адже заклад розміщувався фактично у центрі потоку людей, що приїжджали та виїжджали з міста. Та й тернополяни полюбляли тут сидіти, але потрапити було важко, адже вечорами вільних місць годі було й знайти.

Ціни не були високі, як для ресторану. Сюди полюбляла приходити молодь, аби послухати приємну музику та потанцювати.

У 1974 році «лабухами» в ресторані «Вокзал» були: Володимир Скринькович (саксофон), Володимир Хомський (гітара), Володимир Романюк (вокал), Володимир Гундарєв (гітара), Володимир Острянников (клавішні) та Ігор Костецький (ударні).

Це далеко не всі «лабухи», що мали честь грати в ресторані «Вокзал»

– Найкраще мені було в ресторані «Вокзал». 1979 року звільнилися музиканти головного залізничного ресторану. І ми їх замінили з Олегом Крамаром, Ігорем Бердеєм, Влерієм Ткаченком та Віталієм Колесником, – так в книзі «Лабухи Надзбручанського краю» згадує період роботи в ресторані «Вокзал» музикант Микола Григорій, який пізніше почав очолювати концертно-продюсерський центр, що співпрацював з багатьма зірками української сцени. Зокрема і з тими, що залишили слід в історії Тернополя, як наприклад, Віктор Павлік та Іво Бобул.

Любили ресторан за паркет

Вже після розпаду радянського союзу приміщення ресторану орендували Орест Муц та Михайло Вербицький.

Ймовірно, саме в період 90-их ресторан і змінив свою назву на «Дорожній».

– Та навіть у 90-их в ресторані зберігся старий радянський паркет. Коли його натирали, паркет був дуже слизьким. Більшість відвідувачів знали, якщо будуть танцювати, слизьке взуття на шкіряній підошві вдягати точно непотрібно, інакше падіння забезпечене. Та цей  паркет не міняли, бо він був «родзинкою» ресторану. Він і скрипів, і був розхлябаний, але його любили, – згадує Сергій Сінкевич.

Згадує журналіст і причину закриття ресторану у 2007 році. А закрили його не через малку кількість відвідувачів. Саме того року контроль за раціональним використанням державних площ, а залізниця знаходиться в підпорядкуванні держави, посилили.

Орендарям приміщень запропонували платити щомісяця 12 тисяч доларів.  Тоді ж ресторан вирішили закрити.

Згодом з’явилися нові орендарі з Києва. Вони навіть розпочали ремонт у приміщенні, але так його і не закінчили та зникли.

Зараз приміщення ресторану «Дорожній» залишається закритим. Про колишню популярність не нагадує нічого. І напис «Запрошуємо» над дверима вже не вабить охочих посидіти компанією.

А крізь шпарину в дверях видно майже пусте приміщення, де колись танцювали, співали та веселилися чи не кожного дня.

А ви пам’ятаєте «Дорожній» ресторан? Пишіть в коментарях.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google