Не уявляють життя в звичайному ритмі: історії тернопільських волонтерів

Діана Олійник

У Тернопільському гуманітарному штабі, що в Центрі науки, працюють сотні волонтерів. Це люди різних професій. Є тут і тернополяни, і переселенці.

Історії волонтерів, які працюють в Гуманітарному штабі Тернополя, продовжують розповідають в Управлінні сім'ї, молодіжної політики та захисту дітей ТМР.

Надія Маринович: Робота в штабі допомогла побороти тривоги

Відколи Надія стала волонтером, її звичний маршрут на роботу зовсім не змінився – вона є адміністратором центру науки. Саме тут, де досі зустрічала відвідувачів, проводила екскурсії, розгорнувся волонтерський штаб.

- Для мене війна, мабуть, як і всіх нас, була великим стресом, - пригадує Надія, - а коли активно запрацював штаб і я намагалася вклинитися в його роботу, це дуже допомогло перебороти усі тривоги.

Відео дня

Тішить Надію, що до центру науки прийшли багато нових і дуже цікавих людей. Своїх друзів Надія теж запросила долучитися. Тепер вона не уявляє життя в звичайному ритмі, їй здається, що усі, хто зараз в тилу, волонтерять, не вірить, що є люди, які не спрямовують своїх зусиль чи бодай думок на допомогу Україні.

Надія бралася у штабі за будь-яку роботу. Допомагала оформляти посвідки волонтерам, долучалася до видачі їжі. Спершу для неї це було незвично, а потім навіть запам’ятовувала, хто не поїв.

За роботою не встигала помічати, як змінюється її робоче місце. У лічені дні простора зала загромадилася горами різноманітних пакунків, які, наче стіни, розділяли волонтерські сектори. А за тими «стінами» сховалися експонати,які залишилися в залі.

- Декотрі експонати заховані в коморі, інші є в приміщенні, просто складені під бік, - розповіла Надія, - це, ті, яких неможливо було заховати, наприклад «прозоре» фортепіано та фотозона.

Саме фотозона, за словами Надії, була дуже важливим експонатом. Це наче візитівка центру науки, яка залишилася згадкою про екскурсії чи не на усіх світлинах відвідувачів. Особлива вона тим, що літери «написані» живим мохом.

- Вона трішки постраждала в нових умовах, але ми уже знаємо, як її відновити, - додала адміністратор центру, - важливо, що усе тут робиться заради Перемоги.

Анна Тернівська: Мотивує вдячність людей, яким допомагаєш

Хочеш щось змінити – почни з себе, вважає координатор сектору їжі волонтерського штабу, що у Центрі науки Тернополя, Анна Тернівська.

Саме тому студентка ТНТУ не могла залишатися вдома, коли в країні почалася війна. Намагаючись хоч якось вплинути на ситуацію, вирішила долучитися до волонтерського руху.

У секторі, який координує Аня, працюють близько двадцяти волонтерів різного віку. Це найбільший сектор штабу. І роботи у них чимало: розвантаження, сортування, фасування продуктових наборів, формування відправлень воїнам, переселенцям на пункти тимчасового перебування тощо. Утім, команда злагоджена, працює, як годинник. Усі, незалежно від віку, відповідально виконують завдання Ані.

Графік настільки щільний та динамічний, що навіть кілька хвилин для інтерв’ю було виділити непросто. Найдовший робочий день сектору тривав 11 годин, довідуємся в Ані. Та таке трапляється нечасто.

– Зазвичай ми сходимося за годину до початку видачі, адже маємо заздалегідь підготувати продуктові набори, додатково формуємо дитячі пакети, а це – не лише харчування, – розповідає координатор, – часом для цього затримуємося і ввечері, адже щоденно видаємо переселенцям близько двох сотень пакетів.

Вміст пакета нестандартний – усе залежить від наявних у штабі продуктів. Переважно це макарони, печиво, м’ясні або рибні консерви, крупи, був період, коли додавали цукерки.

– Продуктовий набір орієнтований на двох людей приблизно на два дні, – уточнила Аня, – додатково видається дитяче харчування, корм для тварин.

У вирі роботи день проходить швидко. Мотивує вдячність людей, з якими стикаються безпосередньо, а також відгуки тих, хто на відстані. Додає віри та впевненості у перемозі допомога з закордону та підтримка місцевих.

Євгенія Касьян: Війну пропустила через серце

160 зіграних ролей в Тернопільському театрі актора і ляльки, якому Євгенія Миколаївна, уродженка Харкова, віддала 42 роки свого життя.

Війну пропустила через серце: будинок рідної сестри зруйнований, зараз рідні з Харкова живуть у неї, стреси внучки після пережитого – на очах.

- Я ще перехворіла на початку війни, - ділиться Євгенія Миколаївна, - емоції вирували, вдома було дуже важко, розуміла, що мушу щось робити.

До волонтерства у штабі жінка долучилася ще у перші дні разом із колегами з театру, та через проблеми зі здоров’ям взяла паузу. Повернувшись, допомогла на видачі їжі і зрозуміла, що саме це її місце, посміхаючись розповіла нам Євгенія Миколаївна. Те, наскільки їй полюбилася ця прожита роль – очевидно. Жінка по-материнськи хвилюється за кожного волонтера, пильнує, чи всі поїли, хтось не встиг – відносить мисочки до робочого місця, залишаючись при цьому вимогливою до дисципліни і санітарних норм.

- Вони ж мені як внуки, - лагідно відгукується про колектив Євгенія Миколаївна, - а я вже в такому віці, що можу і прикрикнути трішки – вимагаю мити руки після коробок, їсти вчасно і повноцінно, бачачи, які навантаження мають хлопці.

Євгенію Миколаївну у штабі називають тьотя Женя. Теж - люблячи. З вдячності часом пригощають смаколиками. Жінка відмовляється. Утім не приховує, що подібні прояви взаємності їй приємні. А ще висловлює захоплення - які цікаві особистості її оточують.

Попри волонтерство час-від-часу повертається до акторства. За період війни зіграла у кількох виставах, що показали для діток переселенців у безпечному місці.

Герман Демидов: згодилися навички логіста та проектного менеджера

24 лютого Герман прокинувся від дзвінків друзів: війна. І чи то за збігом, чи за передчуттями ті ж друзі ввечері 23-го затрималися до глибокої ночі – розмовляли про ймовірний повномасштабний напад росії. Думки покинути домівку теж озвучувалися, але ніхто тоді не думав, що це радикальне рішення доведеться приймати уже за декілька годин. У районі Києва, де мешкав Герман, вранці було чутно вибухи. Залишатися вдома було небезпечно. Виїхали з друзями.

Як тільки прибув до Тернополя, Герман пішов здавати кров для поранених воїнів, і в лікарні довідався про гуманітарний штаб в Тернополі. Закупили з друзями продуктів і пішли.

- Тут побачили, що є люди, які метушаться, щось збирають, сортують, вирішили залишитися, щоб допомогти, - пригадує Герман, - і ось уже більш як місяць волонтеримо.

Герман взяв на себе роль логіста. Напрямок для хлопця не новий, він уже мав досвід організації поїздок дітей закордон та туристичних подорожей, тому відповідально приступив до роботи. Крім того він є проектним менеджером в ІТ-компанії, а ці навички допомагають структурувати задачі, розуміти послідовність етапів роботи.

- Уже маємо активну базу більш як трьох сотень водіїв із різним транспортом, більшість з яких - мікроавтобуси, вантажівки, фури, - ділиться Герман, - вдається домовлятися про перевезення кожного вантажу, на кожен запит, чи в напрямку гарячих точок, чи - допомогу з закордону.

Декілька днів тому у Германа був вихідний. Третій за місяць. Провів його на природі. У компанії туристів, з якими і приїхав з Києва.

Тимчасом компанія, де працював Герман до війни, відновлює свою роботу та активно запрошує повернутися.

Наразі лежить душа до волонтерства, відповідає на запрошення Герман, тому поки залишається тут.

Оля Нитка: Вірю в перемогу

Коли почалася війна Оля поверталася додому зі Львова, де навчається в Католицькому університеті, і ще в дорозі розуміла, що буде волонтерити. Гуманітарний штаб у центрі науки вразив організованістю. Ставши координатором сектору гігієни, свою команду зібрала сама. Здебільшого це – колишні однокласники, дружня команда людей, в яких Оля впевнена. Вони разом отримують, вивантажують, обліковують та видають за потребами речі гігієни.

Мотивують Олю безліч історій війни, які на перший погляд видаються нереальними, але сповнені позитиву і підтримують. Вселяє надію в наближення перемоги і робота штабу, усвідомлення спрямування зусиль на допомогу людям.

– Ви подивіться скільки людей тут працює, ну як можна перебороти наш народ, коли ми настільки вперті, ми не мовчимо, виходимо і йдемо до останнього, – емоційно підсумовує розмову Оля. – Мене не стримує ні навчання, ні сирени, я знаю, що я буду допомагати, тому, що скоро буде перемога.