Поет Роман Лубківський закликає протестувати проти Вєрки Сердючки

Роман Лубківський, письменник, поет, перекладач, літературознавець, культуролог, голова Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка та громадський діяч:- У далекому 1958-му я казав собі: якщо не побачу Дмитра Павличка, Павла Тичини і Максима Рильського, то мені нема чого жити, - почав свій виступ Р.Лубківський. - Але мені пощастило, бо у Тернопіль тоді приїздили Андрій Малишко та інші корифеї. Вони виступали перед нами, тоді ще дуже наївними молодими людьми… Якось мої перші неоковирні поетичні спроби потрапили у журналі “Жовтень”. Серед них був і вірш “Рідна мова”. Його помітив Дмитро Павличко. З того часу почалося листування... А тоді мене запросили у Львів. Я почав ладнати валізу, а вона була така смішна, з тих старих куфрів... А тоді з рідного Острівця я добирався до Теребовлі і п’ять годин їхав автобусом до Львова. Я нікого тоді ще знайомих там не мав, лише адреси. І раптом я там аж злякався, бо побачив на вулиці Коперника...обнажених жінок. Це були прекрасні оголені постаті. Я подумав, що потрапив кудись не туди. Або раптом у рай піднісся... - Ви по-особливому трепетно ставитеся до поетів-“шестидисятників”…- Іван Дзюба, Микола Вінграновський, Іван Драч, якого зараз всі сварять, - це унікальне покоління. Всі повинні пам’ятати, що “шестидесятники” зробили колосальний прорив у нашій літературі. Якщо я кажу про свій внесок, то позиціоную себе 60-м після Драча… Максим Рильський – це геній із підрубаними крилами. У нього є геніальні твори, геніальні переклади… Якось він приїхав на південь України і один чоловік із публіки запитав: “Максим Тадеевич, зачем вы переводите. Пушкин и так класик? Моя фамилия Калюжний, и я этого не понимаю?” На що Рильський відповів геніально. Він був великий гуморист, причому дуже спокійний чоловік: “Ну, раз ваше прізвище Калюжний, то по-російському це “кал южний”, а українською – “г... південне”… - Але ж у вас самого доля - варта сюжету для книжки?- За своє життя я був на возі і під возом. Я був послом, який відроджував знання про Україну. Тоді Чехія і Словаччина йшли на розділення і впевнено дивилися в Європу, а нас сприймали як пострадянську державу. І я пишаюся з того, що мені вдалося налагодити добрий контакт із тодішнім президентом країни Вацлавом Гавелом.... Дипломатично-посольська робота – це був дар, це було щастя, це був момент істини. Бо я сам робив те, що хотів. Аж поки за мною не почали пильнувати... Так, через те, що чиновники не доглупали, що в слові “визнає” я поставив наголос не на перший склад, а на другий, вийшло, що Україна однією з перших прийняла Чехію і Словаччину як різні держави... - Звідки взяли дипломатичні здібності?- Моє призначення було швидше політичним рішенням. Левко Лук’яненко тоді поїхав у Канаду, бо схожий на Миколу Джерю зі своїми вусами. Найголовніше було показати діаспорі, що колишній політв’язень, який чекав розстрілу, став українським послом... Але так сталося, що мої сини пішли дорогою дипломатичною. Але вони – професійні дипломати. Маркіян працює Надзвичайним і Повноважним послом у Хорватії. Данило теж закінчив факультет Міжнародних відносин. Його запросили в Міністерство закордонних справ. Зараз він працює в Адміністрації Президента. Я тішуся цим. І коли побачив, що вони пішли на цю дорогу, то сказав, що я з дипломатичної дороги сходжу. Треба, щоб більше молодих людей прийшло туди працювати. Щодо їхніх творчих здібностей?.. Не знаю... У мене є внук Сивирин. Він трохи малює, а нещодавно написав вірша (читайте вгорі – прим. ред.) Але, думаю, він піде якимось іншим шляхом (посміхається), можливо, стане інженером. - Що запам’яталося з часів депутатства?- Я був у Верховні Раді, коли там відбувалися знаменні події. Тоді головував Плющ. Він, пам’ятаю, допускав мовні помилки: “Депутат в пиджаке из Западной Украины, вгомониться...” або “Депутат Заяць, перестаньте плигати по залу...” Я мав честь належати до групи, яка запропонувала поміняти прапор на куполі Верховної Ради. Досі пам’ятаю, як той слюсар з кусачками піднявся по драбинці, спустив прапор синьо-червоний і підняв синьо-жовтий. Це було торжество. Я тоді сказав, що незалежність – це не є акція, це – процес. Дуже багато втрачено, дуже багато пішло в минуле. Дуже багато людей зрадили ідеали. Вони стали злодіями, які заробляють на людській біді. Сталося багато тяжкого і в культурі. Нас поставили в ситуацію окупованості нашої преси і телебачення. Книжка наша гине. Бо створені спеціальні умови для того, щоб ця книжка не йшла. Щоб письменник існувава, а не жив… Тепер я працюю в Києві в Комітеті з призначення премії ім. Т.Шевченка. І це теж непросто. - То чим ви стурбовані?- Скажу те, що мене нині найбільше болить. 9 березня президент в Києві вручатиме головну нагороду нашої країни – Шевченківську премію цьогорічним лауреатам. Я не знаю, чи покаже цю подію телебачення. І чи ми будемо того дня говорити про Шевченка. Чи про ту особину, невідомо якого роду, яку називають Вєрка Сердючка. Ви розумієте, це спеціальний антиукраїнський проект. Це компрометація нас з вами. Показати нас, що ми тупі, недобрі, навіть неграмотні. Вона ж користується якимось сленгом. Це не є Україна! Потім – це не є співачка! Це є естрадний актор, який має певний успіх саме тому, що нице зацікавлення певних людей дає йому можливість працювати. І хтось премудрий запускає його на Перший Національний канал саме 9 березня! Навіть в часи тяжкого антишевченківського режиму нічого подібного не могло бути. Ніякий Штепсель і Тарапунька в ефірі цього дня не з’являвся... Якщо ж це зроблять, це означає ляпас нам з вами, ляпас всьому українському народові. І ми не можемо мовчати, ми маємо протестувати в різний спосіб.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.