«Поки моє серце б’ється, я буду боротися за тебе...» Тернополяни розповіли історії полонених та зниклих бійців

У Тернополі відбулася традиційна акція на підтримку військовополонених та зниклих безвісти захисників. Учасники акції принесли із собою українські прапори та плакати з написом: «Поверніть нашого брата», «Моя мрія – обійняти сина живого», «Коли мій брат і тато будуть вдома», «Всіх бійців треба повернути додому».

До акції долучилися десятки людей, серед яких і малі діти. Окрім плакатів вони тримали світлини татів, дядьків, братів. Цього разу захід провели біля ЦУМу, що на вулиці Руській. 

Журналісти «20 хвилин» поспілкувалися з кількома рідними військовополонених, зниклих безвісти захисників та почули історії людей, які захищали нашу Україну в пеклі. 

«Поверніть мого татка з полону»

Саме такий напис мала на таблиці 9-річна тернополянка Злата Кіф’як. Попри негоду, вона долучилася до акції на підтримку полонених.

Дівчинка не стримувала сліз, адже сумує за батьком і мріє його обійняти. Зі слів дружини військового Галини Кіф’як, стукають в усі двері, роблять все можливе. 

– 23 жовтня 2023 року мій чоловік Роман Кіф’як зник безвісти. Він у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади виконував бойові завдання на Донеччині. У квітні 2024 року нам повідомили, що росіяни офіційно підтвердили його знаходження у полоні. Знаю, що його перевозили між колоніями, а нині Романа утримують у Смоленській області. У жовтні 2024 року нам навіть вдалося отримати від нього листа, в якому він писав, що живий, що сумує за нами й сподівається на повернення додому. Ми його дуже чекаємо і будемо робити все можливе, аби Роман та інші захисники були вдома, – говорить Галина Кіф’як.

Ми хочемо, щоб рідні були поруч 

Зі світлиною захисника на акцію прийшла тернополянка Марія Буяр. Жінка каже, її 38-річний чоловік Анатолій зник безвісти під час виконання бойових завдань на Донеччині. Вдома на тата чекають діти: донечка Анна і син Данило. 

– Анатолій Буяр – військовий 422-го окремого батальйону 42-ї окремої механізованої бригади. Разом з побратимами пройшов тримісячне навчання і їх відправили на фронт, на Донецький напрямок. Це був липень 2023 року, наших захисників групами відправляли на завдання, але на позиції вони не поверталися. І ніхто за весь цей час їх не шукав. Нині ми знаємо, що частина наших хлопців у полоні, а де всі інші – невідомо, – говорить Марія Буяр. 

Зі слів жінки, за майже два роки після зникнення чоловіка вона зверталася до Координаційного штабу, Міжнародного Комітету Червоного Хреста, військової частини, СБУ, Нацполіції. Марія Буяк наголошує, вона хоче знати правду, що саме сталося з її чоловіком…

Зниклий безвісти – не значить забутий 

Жителька села Старий Вишнівець разом з мамою та сином прийшли на акцію, аби нагадати про зниклого безвісти брата. З її слів, уродженець Тернопільщини Василь Ометинський – боєць 28-ї окремої механізованої бригади. Понад півтора року рідні чекають на нього вдома. 

– Василь ніколи не був пов’язаний з армією, навіть строкової служби не проходив. Коли дали повістку, то одразу звернувся до військкомату. Пройшов навчання і поїхав до військової частини А 0666, що на Одещині. А далі за розподілом потрапив на Донеччину. Ніколи нам не скаржився, виконував всі завдання. Восьмого жовтня 2023 року він зник безвісти біля населеного пункту Курдюмівка. Що з ним, де він – нині нам невідомо, – говорить Оксана Латуринська, сестра військового. 

Також пані Оксана додала, що неодноразово зверталися до різних спецслужб, але результатів немає. Нині жінка долучається до акцій у різних містах. Вже була у Львові, Києві, Тернополі, а ще планує відвідати Одесу. Родина наголошує, що зниклий безвісти – не значить забутий. 

Не повернувся з першого завдання

Тарас Моржуков – боєць 42-ї окремої механізованої бригади. До ЗСУ він долучився у жовтні 2022 року, розповідає мати Ірина. На той момент йому було лише 23 роки. Зник безвісти на Харківському напрямку, нині його доля невідома. 

– Тарас мав статус обмежено придатний, але у 2022 році йому дали повістку і сказали, щоб за три дні з речами прибув на місце дислокації. Понад рік син був у тиловій частині. Він готував їсти, допомагав хлопцям на полігонах. У квітні 2024 року росіяни готували масштабний наступ на Харківщині, то сина з іншими військовими перевели на фронт. Він готувався до першого виконання бойового завдання, але що там сталося – не знаю. Бо 14 травня 2024 року мені лише повідомили, що він зник безвісти, – говорить Ірина Моржукова. 

За цей час мама Ірина спільно з дівчиною сина Тетяною зверталися у всі організації, але жодної підтвердженої інформації. Рідні Тараса наголошують, що акції – єдина можливість привернути до себе увагу. 

Нагадаємо, акції на підтримку військовополонених проводять щотижня у Тернополі, Львові, Києві та інших містах України. Рідні закликають всіх небайдужих українців боротися за полонених, як вони боролися за мирне життя в Україні. 

Читайте також:

Рустам Давлетов перетворює залишки ворожої зброї та шоломи на витвір мистецтва

Що відомо про 26 захисників, яким посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин міста Тернополя»

Віддали своє життя у боротьбі за Україну: п’ятьом пластунам відкрили меморіальні дошки

Підірвав міст разом із собою... Пам'яті Героя України Віталія Скакуна з Тернопільщини присвячується

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.