Режисер Федір Стригун: “Все життя на кухні ролі робив...”

Усередині жовтня традиційною прем’єрою у тернопільському театрі відкривається новий сезон. Цього року покажуть постановку художнього керівника Львівського театру ім. М.Заньковецької, улюбленця тернополян Федора Стригуна. Ми зустрілися з ним напередодні прем’єри. — У своїх роботах ви завжди відходите від традицій. Чим здивуєте тернопільську публіку цього разу? — Передусім це “У неділю рано зілля копала” Ольги Кобилянської. Повість написана дуже гарно. Пам’ятаю, як читав її ще у школі. Я закохався у Тетянку, Настю, мені жаль було Гриця. Я закохався у циганів. Все написане такою гарною мовою... Навіть слова замінити не можна. Але для чого писала Ольга Кобилянська? Щоб подати сюжет про чоловіка, який любив двох? Було трактування, що за гріх платити доведеться. Інше: за гріхи матері відповідатимуть діти... Я сам у 22 роки грав Гриця у Запорізькому театрі, це було у 60-х роках. А Тася Литвиненко (дружина Федора Стригуна — прим. авт.) — Тетянку. Але навіть не тема кохання мені була цікава... Останнім часом мене чогось заболіло... може це пов’язано із глобалізацією. Ви на мене так подивились. Хочете спитати, до чого тут глобалізація? Кобилянська ж писала цей твір не просто так. Вона знала, що таке концепція, знала, що відстоює, а що засуджує. Над чим плаче, а над чим — сміється. Така вона жінка була. Колись, пам’ятаєте, було: “Мой адрес — не дом и не улица...” Це ж та сама глобалізація. Але чомусь Господь Бог, коли створював Всесвіт, одних зробив білими, інших — чорними, жовтими. Всім дав свою мову, різні ритми життя. Ми ж хочемо це все зруйнувати і довести, що ми всі однакові. Це ж просто космополітизм. Чи цікавим буде у такому випадку світ? Чи буде цікаво, коли не буде різниці між негром і білим або між українцем і циганом? — Але ж у часи “радянського” театру у цій п’єсі акценти були іншими... — Коли ставили “У неділю рано зілля копала” у Радянському Союзі, то шукали одразу вульгарну соціологію “багатий-бідний”. Гриця підкинули багатим, і він виріс таким собі дурнем. А чому? Бо він куркуль! Був би, скажімо, циганом, то був би хорошим і не псував би гарних дівчат. Кобилянська про це не писала. У неї всі були багатими. Кобилянська досліджує людину, яка була народжена від угорця-барона і циганки й виховувалася у доброго господаря-гуцула Дончука. Гриць — чоловік розшарпаний. Чоловік без платформи, але талановитий страшенно. Він не може реалізуватися у цій ситуації. Його тягне туди, за гори, де живуть якісь інші люди. Ось я і хочу дослідити у виставі неприкаяність, і що може статися з людиною, яка не має стержня, платформи. Це трагедія нереалізованого таланту. — А якого Гриця грали ви? — Я вже і не дуже добре пам’ятаю, бо це було 40 років тому. Але я був закоханий у Тасю і грав тільки любов. Я використовував кожну хвилину, щоб її обійняти. Мені тоді це було в голові. Хоча ми домовлялися з режисером, що головним буде “голос крові”. Вистава користувалася великим успіхом. Про Карабах — у “Гайдамаках” — Якою була ваша перша робота? — Мій режисерський дебют — “Безталанна” Карпенка-Карого, це було у 87-му році. Я взяв п’єсу, яку всі знали. Але ще до того говорив всім і завжди, що її неправильно грають. Я відчував, що має бути не так. У “Безталанній” я досліджував не вредну мачуху і противну бабу. Я зробив виставу про розшарування села. Окрім того, я розгледів там Едіпів комплекс — мати одна виховувала свого сина, і, відповідно, виростила собі пестунчика. Тож коли він одружився, вона не могла віддати його іншій. Карпенко-Карий тікав від фольклору, я — навпаки, приблизив. І саме фольклор наповнив поетичністю виставу. Тому вона, напевне, протрималася у репертуарі більше 17-ти років. Другою моєю роботою були “Гайдамаки” Шевченка. То був 88-й рік. “Гайдамаки” у театрі Заньковецької завжди йшли на соціальних зламах. Перша п’єса у постановці Леся Курбаса була зіграна десь у 25-му році. Друга — у 63-му, у часи відлиги. Коли ж я взявся до цієї вистави, якраз відбувалися події у Карабаху. Я досі кажу — якщо дурні візьмуться за націю і будуть над нею знущатися, можуть довести людей до абсурду. І тоді нація може сама себе знищити. “Плющ — це Виборний, а Кравчук — Возний...” — Виходить, зараз, коли подібне коїться у Чечні, пора знову ставити “Гайдамаки”? — Я ж вам кажу — відбувається самознищення країни. Це, між іншим, прослідковується у багатьох творах. Наступною моєю роботою була “Маруся Чурай”. Але не про те, що відбувалося 300 років тому, а про сьогодення. У мене там навіть Чорнобиль є. “Маруся Чурай” була тоді для мене, як Україна, — або стратимо, або помилуємо. Далі ставив “Наталку Полтавку”. Тоді по телебаченню демонструвалися багато передач про Чорнобиль. І мені страшенно хотілося показати, що ми губимо! У мене не було негативних персонажів. Я не робив з Возного негативного героя. Він у мене — звичайний депутат Верховної Ради. Плющ — це Виборний, а Кравчук — Возний. Так я їх у виставі трактував. А потім був “Народний Малахій” Куліша. Але, як виявилося, я поспішив. Він був складний для нашого глядача. Всі чомусь зрозуміли, що я поставив “совєцьку” п’єсу, хоча насправді вона була антирадянською. Вона не прочиталася ні у Львові, ні у Тернополі. Зате на фестивалі у Херсоні п’єсу сприйняли чудово, потім грали у Києві, Москві — такий самий результат. — У творчих людей практично завжди є місце, де їм твориться найкраще. Ви маєте таке? — Кухня. Все життя на кухні ролі робив! А зараз маю гримерну. У мене там своя аура, атмосфера. Я коли закриваюся у цій келії... Тася навіть пообіцяла, що дасть подушку і ковдру, щоб я додому взагалі не приходив. Розумієте, у мене немає хобі. Крім мистецтва, у мене немає нічого. Театр — це моя любов, моє життя, це все, що завгодно! Театр — це для мене найсвятіше у світі. Окрім, звичайно, родини. “Мені сказали, що я “развратнік...” — Ваша душа ніби поділена навпіл. Одна її частина належить театру, друга — родині. Розкажіть про свою сім’ю, про дружину. — Такого неможливо розказати за годину-дві! Я, певно, ніколи не став би тим, ким є зараз, якби не побачив Тасю Йосипівну на екрані, сидячи у холодному сільському клубі. Вона грала тоді у “Назарі Стодолі”. Я ще й хлопцям своїм сказав: “Вона буде моєю жінкою”. Мені тоді було років чотирнадцять, а їй — 18. — А як же ви познайомилися? — Спочатку — на екрані, потім — у театральному інституті в Києві. Згодом вона пішла працювати у театр ім. Франка, далі поїхала у Запоріжжя, вийшла заміж. Я поїхав за нею. А потім взяв і вкрав її. — Як жінку можна украсти? — Відвоював. Що моє, то моє. Забрав в іншого чоловіка. Мене за це вигнали з комсомолу, забрали комсомольський квиток. На бюро обкому мені сказали, що я “развратнік”. Тоді я запитав у секретаря обкому: “А ви любите свою жінку? А вона вас”? Він каже: “Мабуть”. Ось бачите, кажу йому. А якби у мене Тасю захотів би хтось забрати, навіть Хрущов, я б не віддав. І вона не пішла б. Бо любить мене. — Якби у вас була можливість повернути життя років на 50 назад, Ви б щось поміняли? — Ні. Нічого не міняв би. Я щасливий. Я дуже щасливий! Людина щаслива лише у любові. І не тоді, коли хтось її любить. Це егоїстично. А коли сама любить. Любов — це той самий наркотик. Знаєте, як важливо любити людей? Навіть при всіх паскудствах, які відбуваються у світі? Я так люблю, що аж ненавиджу... Довідка “RIA плюс” - Федір Миколайович Стригун народився 1 листопада 1939 року у с. Томашівка Черкаської області. - Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Грав у театрах Запоріжжя і Львова. - З 1987 р. — художній керівник Львівського театру ім. М.Заньковецької. - Народний артист України. - Одружений. Дружина — народна артистка України Таїсія Литвиненко. Син Юрко — кінооператор, син Назар за фахом — актор, але зараз проживає і працює у Нью-Йорку в газеті “Міст”.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google