“У мене п'ятеро внуків, але я не можу їх бачити”, - каже тернополянка, яка втратила зір

Прокинутись, зібратись, вийти з дому, дійти до зупинки, сісти в маршрутку чи тролейбус, зійти на потрібній зупинці, дійти до місця призначення. Звичайні дії, які ми виконуємо щодня. Та для людей, які не можуть бачити цей світ, це щоденні маленькі перемоги.

У Тернопільській обласній організації "Українське товариство сліпих" (далі УТОС – прим. ред) на обліку є близько 1000 незрячих. У кожного своя історія, яка не залишає байдужим нікого. Про них ми розкажемо у серії публікацій в “RIA плюс”.

Читайте також: "Це як закрити очі і десятки років жити наосліп", - тернополянка про життя незрячої подруги

Тернополянці Лесі Сушко - 65 років. За спеціальністю вона фельдшер. Має майже 50 років стажу: спершу 25 років пропрацювала старшою медсестрою в садочку, а потім 21 рік медсестрою у школі допризивної підготовки. Також паралельно протягом 14-ти років викладала там основи медичних знань. Там працювала до вересня 2017-ого року. Жінка з дитинства мала тяжку форму короткозорості, а повністю втратила зір у 2017-ому році. Тепер вчиться жити по-іншому і пристосовується до цього світу заново. Але, як би не було складно, жінка йде вперед, продовжує активне життя і чи не єдине про що шкодує, що не бачить як ростуть її внуки.

Співає в хорі

- Я впала і на одне око повністю втратила зір, було відшарування сітківки ока, - розповідає Леся Сушко. - А друге око було слабким і не витримало навантаження. Зараз я зовсім не бачу. Мені дуже важко. У мене чоловік, два сини і п’ятеро внуків. Найстаршій онуці уже 22 роки. Але я зараз не можу їх бачити, я не знаю, якими ростуть мої внуки.

Жінка каже, що до нового життя пристосуватись їй дуже тяжко. Але вона жінка активна і продовжує займатись улюбленою справою - співати у “Хорі союзу українок”. Але і тут не без труднощів.

- Добратись на репетицію самостійно не можу, - каже жінка. - От чоловік мене заведе на зупинку, там мене "підбирають" дівчата. Без когось я не поїду, бо не бачу.

Допоміг незнайомець

Радість у житті пані Лесі приносить не лише сім’я та хор, а також небайдужі до чужих бід люди.

- Був такий випадок, коли син мене мав зустріти з автобуса, - пригадує Леся Сушко. - Я виходжу з транспорту і подаю руку синові, а його руки немає. Я вийшла і стою. А якийсь мужчина, не знаю молодий чи старший, бо не бачу, запропонував допомогти.

Він подав жінці руку, сказав, щоб та високо ногу підносила, бо там бордюр.

- Я йому кажу, що мене син мав зустріти і якраз він подзвонив в той момент, - продовжує жінка. - Сказав, що біля світлофора, зараз буде. А якраз приїхав тролейбус і цей мужчина запитує, чи я їду, хотів допомогти. А я сказала, що син приїде і мужчина залишився зі мною, щоб "віддати" сину. Наскільки мені тоді було приємно, що людина не залишила мене. Хоча я йому чужа. Я йому подякувала і дай йому Боже здоров’я. Може побачить цю статтю.

Потрібно озвучувати зупинки

Одною з найбільших проблем для незрячих є те, що в тернопільських маршрутках досі не має озвучення зупинок.
- Їду я один раз без супроводу, бо не завжди може хтось зі мною бути, - продовжує пан Леся. - Рахую зупинки. А їду з Симоненка. Знаю, що після “шостого” наступна зупинка має бути біля податкової. Я виходжу, а це не та зупинка. Хтось попросив зупинитись раніше. А це вечір і я не бачу. Знаєте, як складно і страшно? Бо подзвонити, не можу, бо не бачу і люди не йдуть по тій вулиці. Стою і не знаю, що робити. І думаю, що такі труднощі у багатьох незрячих людей.

Бо сівши в автобус, людина уже напружена, бо змушена рахувати зупинки, повороти, щоб знати, де вона є.

- Можна запитати у когось, де ми є, - продовжує жінка. - Раз тобі відповіли, другий, а третій раз вже незручно людину турбувати.

Озвучка зупинок, як каже пані Леся, є лише у одній маршрутці №5 і то дуже тиха. А водії зупинок не оголошують. А, якщо і попросити водія, щоб сказав, коли буде потрібна зупинка, то він все одно може забути.

- Я в Тернополі живу від 1972-го року, місто добре знаю, - каже Леся Сушко. - А уявіть як складно незрячій людині у нашому місті, яка приїхала з іншого міста, чи села. У Тернополі є ще такі проблеми, як стан доріг та каналізації без люків. Це небезпечно для зрячих людей, а що вже казати про таких, як я.

Потрібні супроводжуючі

Коли жінка була в Києві, то приємно здивувалась, що там на залізничному вокзалі є зал очікування для людей з інвалідністю. У Тернополі такого немає і це погано.

- Ми прийшли, показали посвідчення, - розповідає співрозмовниця. - У тому залі очікування є окремі туалети, є супроводжуючий, якщо потрібно. Він може завести до потяга. Мій чоловік теж не є здоровим, у нього цукровий діабет. А часом є якийсь тяжчий багаж, то супроводжуючий може допомогти. В Тернополі такого немає. І людей, які б могли ось так супроводжувати кудись, теж немає.

Потрібна незрячим і людина, яка б могла навіть прийти додому і допомогти з прибиранням.

- Така людина може зробити те, що ми - незрячі, не можемо, - каже пані Леся. - Бо я от можу взяти ганчірку, але звідки я знаю, чи я добре витерла той пил. Думаю, що якісь кошти ми б могли платити за такі послуги.

Жінка додає, що у незрячих в житті є чимало труднощів і перешкод. Але вони мусять пристосовуватись і жити. І дуже надіються, що про них не забудуть небайдужі люди та влада, які справді можуть допомогти.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google