«Люблю вас всіх!», – такими були останні слова нашого коллеги. Йому назавжди залишилось 41…
26 січня 2021 року – сьома річниця з дня смерті відомого тернопільського журналіста Володимира Кузика.
Майже рік він боровся зі страшною недугою, але подолати її так і не зміг.
Ці слова, які ми читали на твоїй сторінці, різали по живому. Хотілось набрати номер і кричати до хрипоти: «Мовчи! Все буде добре! Ти не можеш так піти! Просто не маєш права!..» Ми й справді вірили до останнього, що ти сильний і переможеш отой рак.
- Я зустрічав багато різних людей, деколи і не дуже хороших, - писав в останньому листі Володя. - Але в кожного намагався брати щось позитивне і віддячувати добром. Деколи це вдавалося, інколи не дуже. Тому прошу пробачити мені, якщо когось образив словом чи ділом…
Ти знаєш, Вовка, біль ніяк не стихає. Він хіба притупився і заховався десь дуже глибоко в кутику душі, яке назавжди належатиме лише тобі. Я досі плачу, хоча минуло вже 5 років, коли прихожу до тебе на могилу. Говорю з тобою, ніби ти тут, поруч. Розповідаю свіжі новини і кумедні історії, які траплялись останнім часом з нашими знайомими. А ти посміхаєшся у відповідь з фото на пам’ятнику...
Ти любив життя. Обожнював свою родину та маленьку донечку Оленку, яка посмішкою так нагадує свого батька. Ми згадуємо тебе на кожній журналістській тусовці. Не повіриш, але завжди з посмішкою. І часом здається, що ти тут, поруч. От-от підійдеш, покладеш руку на плече…
Твій оптимізм та позитив – це завжди було за межею мого розуміння. І де в тобі це все бралось? До сьогодні не знаю. Проте і я, і всі наші друзі знали: ти завжди першим кинешся на допомогу. Ти завжди будеш поруч. Ти обов’язково посміхнешся і заспокоїш. І тому все обов’язково буде добре…
Ти й справді любив людей. А близькі і тим, кому пощастило тебе знати, відповідали тобі взаємністю. І ми щиро любимо тебе та досі не можемо говорити про тебе в минулому часі, хоча злетіло вже довгих п’ять років. Але про що я пишу, ти ж про це знаєш, отам, на Небесах, правда?
Знаючи Володю близько, заслуховувався його життєвими історіями. Навіть не вірилось, що всі вони могло статися з однією людиною. Не було тем, на які він не міг годинами говорити. Це була людина-позитив й енциклопедія. Дякую тобі, Володю, за той життєвий і журналістський досвід, який ти мені дав. Мені нині тебе дуже бракує, насамперед твоєї дружньої поради та підтримки…
Щороку в пам'ять про Володю Кузика виступаю одним з організаторів футбольного турніру в його честь, на який запрошую його дружину Світлану та донечку Оленку. Це та невелика шана, яку роблю в пам'ять про свого колегу та друга.
Він справді ніколи не приносив негативних новин. З ним завжди хотілось дружити, спілкуватись, розмовляти… Його дуже бракує. І як Друга, і як Людини, і як Фахівця. Так, все з великої букви. Він був журналістом-професіоналом, причому не було такої галузі, яка була б йому не під силу. Досить добре орієнтувався в криміналістиці. Він знав закони краще, може, ніж в той момент я. І сам міг надати кваліфіковану професійну консультацію. Колись ще моя викладачка любила повторювати, що ви, як фахівці, маєте півгодини поговорити з людиною будь-якої професії і дати йому зрозуміти, що ви не повний профан в цій галузі. От Вовка якраз це вмів. Це було йому під силу. Причому вдавалось з легкістю…
Ми його пам’ятаємо, любимо і шануємо. Дай бог його родині здоров’я, а йому вічний спокій і наша пам’ять. Такі, як він залишають свій слід в людських душах назавжди…
З ним було комфортно. Як працювати, так і відпочивати. Володя попрацював у багатьох місцевих виданнях і всім запам’ятався готовністю прийти на допомогу, як то кажуть – підставити плече. На нього можна було покластися, завжди була впевненість, що при потребі він точно виручить.
Завдяки своїй щирій вдачі, безпосередності та позитивному почуттю гумору легко завойовував друзів. Їх у нього було чимало. При цьому він умів знаходити час і на сім’ю, і на роботу, і на товариство.
Всім дуже хотілося вірити, що Володя поборе важку недугу. Напевне, ця віра оточуючих певною мірою теж додавала йому сил. Пригадується, як після першого курсу лікування він повернувся в футбольну команду журналістів. Кілька матчів набирав форму, а невдовзі це знов був звичний таранний форвард Кузик. От саме тоді, після його голів, його дотепних жартів після матчів повірилося, що все минеться. На жаль…
Щороку в пам’ять про Володю Кузика відбувається футбольний турнір його імені. Цей захід збирає багатьох друзів, колег, родичів та знайомих Володі, нагадуючи усім, на скільки світлою він був людиною. Але якби хотілося, щоб це були звичайнісінькі змагання. Із Володею Кузиком у нашій команді…
Висока стресостійкість і холодний розум у будь-яких ситуаціях. Коли якісь нездорові емоції вибивали з колії, його спокійне «стоп, Лєнка, не парся завчасно, за півгодини буду в центрі», діяли краще за будь-який антидепресант. Вміння заспокоїти і порадити – це те, чого сьогодні дуже бракує. Нерідко подумки вираховую для себе, а щоб Вовка сказав, зробив, як вчинив би у тій чи іншій ситуації чи історії….
Коли і через п’ять років не віриться, що тебе вже немає і не буде… Пам’ятаємо про тебе, Вовка!
Коли і як саме зустрілася з Володею Кузиком вперше, вже не пригадую. Але впродовж багатьох років він був присутній у житті як хороший друг і один з найкращих колег. Мало хто знає, що саме він був і одним із співзасновників Тернопільського прес-клубу. Добрий, веселий, завжди спокійний і врівноважений. З ним було однаково комфортно і вирішувати якісь робочі питання, і проводити час на журналістських тусовках. І досі, збираючись разом, ми завжди згадуємо хоч одну теплу життєву історію, пов’язану з Вовкою Кузиком. Хай буде добре тобі там на небесах, Друже! Ми тебе ніколи не забудемо!
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 27 від 2 липня 2025
Читати номер