26 січня 2019 року – п’ята річниця з дня смерті відомого тернопільського журналіста Володимира Кузика.

Майже рік він боровся зі страшною недугою, але подолати її так і не зміг.

• Життя прекрасне! – писав Володя 4 січня востаннє на своїй сторінці у Фейсбуці. - Особливо це відчуваєш, коли повертаєшся з реанімації. Хоча усвідомлюєш, що до фінішу життєвого шляху залишилися лічені дні…  Зібравши залишки сил, хочу подякувати всім друзям і знайомим, колегам і колежанкам, з якими довелося зустрічатися і працювати. Не знаю, чи є такі слова, які б передали вам всю глибину моїх почуттів поваги та вдячності…

Ці слова, які ми читали на твоїй сторінці, різали по живому. Хотілось набрати номер і кричати до хрипоти: «Мовчи! Все буде добре! Ти не можеш так піти! Просто не маєш права!..» Ми й справді вірили до останнього, що ти сильний і переможеш отой рак.  

- Я зустрічав багато різних людей, деколи і не дуже хороших, - писав в останньому листі Володя. - Але в кожного намагався брати щось позитивне і віддячувати добром. Деколи це вдавалося, інколи не дуже. Тому прошу пробачити мені, якщо когось образив словом чи ділом…

Ти знаєш, Вовка, біль ніяк не стихає. Він хіба притупився і заховався десь дуже глибоко в кутику душі, яке назавжди належатиме лише тобі. Я досі плачу, хоча минуло вже 5 років, коли прихожу до тебе на могилу. Говорю з тобою, ніби ти тут, поруч. Розповідаю свіжі новини і кумедні історії, які траплялись останнім часом з нашими знайомими. А ти посміхаєшся у відповідь з фото на пам’ятнику...

• Не відкладайте на завтра те, що можна зробити чи сказати сьогодні, цінуйте кожну мить, бо час невблаганний, - просив наш колега-журналіст в останньому листі.

Ти любив життя. Обожнював свою родину та маленьку донечку Оленку, яка посмішкою так нагадує свого батька. Ми згадуємо тебе на кожній журналістській тусовці. Не повіриш, але завжди з посмішкою. І часом здається, що ти тут, поруч. От-от підійдеш, покладеш руку на плече… 

Твій оптимізм та позитив – це завжди було за межею мого розуміння. І де в тобі це все бралось? До сьогодні не знаю. Проте і я, і всі наші друзі знали: ти завжди першим кинешся на допомогу. Ти завжди будеш поруч. Ти обов’язково посміхнешся і заспокоїш. І тому все обов’язково буде добре… 

• Люблю вас всіх! Володимир Кузик, – такими були останні слова нашого колеги.

Ти й справді любив людей. А близькі і тим, кому пощастило тебе знати, відповідали тобі взаємністю. І ми щиро любимо тебе та досі не можемо говорити про тебе в минулому часі, хоча злетіло вже довгих п’ять років. Але про що я пишу, ти ж про це знаєш, отам, на Небесах, правда?

Нехай тобі буде тепло і затишно в Божих обіймах.
Спи спокійно, Друже…

Це була людина-позитив й енциклопедія водночас

Віталій ПОПОВИЧ, головний редактор газети «Номер один»:

– Талановитий, успішний, розумний, зі щирим і добрим серцем, чистою і світлою душею та відкритою усмішкою. Це все про Володимира Кузика. І це я можу ствердно сказати не зі слів інших людей. Мені випала доля кілька років працювати пліч-о-пліч з цією чудовою людиною. З Володею ми довгі роки зналися на футбольному полі, були друзями-сусідами, адже жили поруч. А наші діти сиділи за однією шкільною партою.  Особливо плідною була наша співпраця у виданні «Номер один». Знаючи Володю і раніше як професійного журналіста, особисто переконався у цьому. Він, маючи значно більший досвід у практичній журналістиці, багато чому мене навчив. Володимир щедро ділився своїми знаннями та досвідом, при тому від нього ніколи ніхто не чув поганого слова, він ніколи ні на кого не підвищував голосу. Він умів так налаштувати до себе юдей, що його розуміли з півслова.

Знаючи Володю близько, заслуховувався його життєвими історіями. Навіть не вірилось, що всі вони могло статися з однією людиною. Не було тем, на які він не міг годинами говорити. Це була людина-позитив й енциклопедія. Дякую тобі, Володю, за той життєвий і журналістський досвід, який ти мені дав. Мені нині тебе дуже бракує, насамперед твоєї дружньої поради та підтримки…

Щороку в пам'ять про Володю Кузика виступаю одним з організаторів футбольного турніру в його честь, на який запрошую його дружину Світлану та донечку Оленку. Це та невелика шана, яку роблю в пам'ять про свого колегу та друга.

Його дуже бракує. І як Друга, і як Людини, і як Фахівця

Сергій КРЕТА, начальник відділу комунікації головного управління нацполіції в області:

- Згадується завжди його посмішка. Він  часто до нас (у поліцію – прим. авт.) заходив. Всі забігані, заклопотані, купа роботи. Приходить Вовка, кидає з порогу «всім привіт» і посміхається. Я не раз йому казав: «Боже, який ти щасливий. Все встигаєш: про сім’ю подбати, в футбол поганяти, з друзями зустрітись, роботу виконати – і все завжди на позитиві і з посмішкою». А він мені відповідав: «В мене стиль життя такий – радісний, спокійний і позитивний. Негативу нам всім і так вистачає».

Він справді ніколи не приносив негативних новин. З ним завжди хотілось дружити, спілкуватись, розмовляти… Його дуже бракує. І як Друга, і як Людини, і як Фахівця. Так, все з великої букви. Він був журналістом-професіоналом, причому не було такої галузі, яка була б йому не під силу. Досить добре орієнтувався в криміналістиці. Він знав закони краще, може, ніж в той момент я. І сам міг надати кваліфіковану професійну консультацію. Колись ще моя викладачка любила повторювати, що ви, як фахівці, маєте півгодини поговорити з людиною будь-якої професії і дати йому зрозуміти, що ви не повний профан в цій галузі. От Вовка якраз це вмів. Це було йому під силу. Причому вдавалось з легкістю…

Ми його пам’ятаємо, любимо і шануємо. Дай бог його родині здоров’я, а йому вічний спокій і наша пам’ять. Такі, як він залишають свій слід в людських душах назавжди…  

Турнір нагадує всім, наскільки світлою він був людиною

Андрій ВАЦИК, власкор УНІАН:

- Кажуть, молодими Всесвіт забирає найкращих. Володимир Кузик пішов від нас у 41, при цьому усі, хто його знав, досі згадують його з теплом та вдячністю.

З ним було комфортно. Як працювати, так і відпочивати. Володя попрацював у багатьох місцевих виданнях і всім запам’ятався готовністю прийти на допомогу, як то кажуть – підставити плече. На нього можна було покластися, завжди була впевненість, що при потребі він точно виручить.

Завдяки своїй щирій вдачі, безпосередності та позитивному почуттю гумору легко завойовував друзів. Їх у нього було чимало. При цьому він умів знаходити час і на сім’ю, і на роботу, і на товариство.

Всім дуже хотілося вірити, що Володя поборе важку недугу. Напевне, ця віра оточуючих певною мірою теж додавала йому сил. Пригадується, як після першого курсу лікування він повернувся в футбольну команду журналістів. Кілька матчів набирав форму, а невдовзі це знов був звичний таранний форвард Кузик. От саме тоді, після його голів, його дотепних жартів після матчів повірилося, що все минеться. На жаль…

Щороку в пам’ять про Володю Кузика відбувається футбольний турнір його імені. Цей захід збирає багатьох друзів, колег, родичів та знайомих Володі, нагадуючи усім, на скільки світлою він був людиною. Але якби хотілося, щоб це були звичайнісінькі змагання. Із Володею Кузиком у нашій команді…

Його дуже не вистачає, навіть зараз, через п’ять років

Наталка КОЛТУН, головний редактор «RIA плюс»:

- Ми не працювали в одній редакції, але часто перетиналися на заходах, оскільки були власкорами всеукраїнських ЗМІ і нас цікавили одні і ті ж події. У Володі було чому повчитися у професійному плані. Новини він робив «на коліні», причому завжди розставляв правильні акценти, ніколи не маніпулював фактами. Коли захід тільки починався, він вже знав, про що на ньому говоритимуть і вмів зробити висновки. Він ніколи не відмовляв у професійній допомозі. У житті рідко зустрічаєш людей, про яких не можна сказати нічого поганого. Володя був саме з тієї рідкісної породи, про кого жодна людина не може сказати негативу. Він нікому не насолив, не образив, не скривдив. А ще він умів дружити – розрадити, підтримати. Його дуже не вистачає у нашому товаристві, навіть зараз, через п’ять років.

Його вміння заспокоїти і порадити – це те, чого сьогодні дуже бракує

Олена НАУМЕНКО, директор телеканалу ІНТБ:

- Кузик, Колтун і Науменко – «ми с тамарой ходім парой», а ми на трьох ділили деколи два стільця на прес-конференції. А під час сесій міської чи обласної рад – хто перший прийшов, той займав місця для всіх. Деякі колеги з часом вже навіть не запитували, чи вільно біля мене:)

Висока стресостійкість і холодний розум у будь-яких ситуаціях. Коли якісь нездорові емоції вибивали з колії, його спокійне «стоп, Лєнка, не парся завчасно, за півгодини буду в центрі», діяли краще за будь-який антидепресант. Вміння заспокоїти і порадити – це те, чого сьогодні дуже бракує. Нерідко подумки вираховую для себе, а щоб Вовка сказав, зробив, як вчинив би у тій чи іншій ситуації чи історії….

Коли і через п’ять років не віриться, що тебе вже немає і не буде… Пам’ятаємо про тебе, Вовка!  

З ним було однаково комфортно і в роботі, і на журналістських тусовках

Анжела КАРДИНАЛ, голова  Тернопільського прес-клубу:

- Як швидко минає час у наших постійних поспіху та суєті!.. Навіть не віриться, що вже аж 5 років немає з нами Володі Кузика  - нашого Кузі, як його багато хто називав.  Переглянула сьогодні наше останнє листування і з ним, і з усіма, разом з ким допомагали рятувати його життя, до останнього вірячи і сподіваючись, що нам таки вдасться… І наче знову повернулася в ті болючі зимові дні 2013-2014-го. Стільки людей тоді відгукнулося на Володіну біду, так багато їх щиро прагнули допомогти, постійно телефонували, пропонували можливості, цікавилися, молилися. І це ще раз доводило, якою хорошою людиною він був, якою любов’ю, симпатією і авторитетом користувався!

Коли і як саме зустрілася з Володею Кузиком вперше, вже не пригадую. Але впродовж багатьох років він був присутній у житті як хороший друг і один з найкращих колег. Мало хто знає, що саме він був і одним із співзасновників Тернопільського прес-клубу. Добрий, веселий, завжди спокійний і врівноважений. З ним було однаково комфортно і вирішувати якісь робочі питання, і проводити час на журналістських тусовках. І досі, збираючись разом, ми завжди згадуємо хоч одну теплу життєву історію, пов’язану з Вовкою Кузиком. Хай буде добре тобі там на небесах, Друже! Ми тебе ніколи не забудемо!