Виїзна служба лікарні "Хоспіс" допомагає на дому

Вперше в обласній лікарні "Хоспіс" кореспонденти «RIA плюс» побували в жовтні 2016 році, за кілька місяців після його відкриття. Тут перебували не лише онкохворі пацієнти. Були люди з важкими  ускладнення після інсульту, нирковою, печінковою, серцевою недостатністю.

Що це за нова лікарня, яким був тоді заклад, з якими проблемами стикався, ми писали в матеріалі "Лікарня, де полегшують страждання". Три роки тому створення виїзної бригади для надання паліативної допомоги, тобто для запобігання і зменшення страждань хворого, була лише в планах. Зараз це уже працює.

Створили виїзну службу

Паліативна допомога (це полегшення або запобігання стражданням людині з невиліковним захворюванням - прим. ред. ) на первинному рівні зараз входить у функціональні обов’язки сімейного лікаря на базі центрів первинної медико-санітарної допомоги. На вторинному рівні є обласна лікарня хоспіс на 30 ліжок, паліативне відділення в Почаївській районній лікарні на 10 ліжок і 6 ліжок в лікарні швидкої допомоги.

Спільно з Українським центром суспільних даних у 2017 році фахівці хоспісу розрахували, скільки пацієнтів потребують паліативної допомоги в області. Це близько 6 тисяч дорослих і близько 2 тисяч дітей, зазначив головний лікар хоспісу.

- Тому з травня у нас почала працювати виїзна паліативна служба, щоб максимально наблизити цю допомогу за місцем перебування чи проживання пацієнта. Хоспіс отримав фінансування з обласного бюджету на заробітну плату, розхідні матеріали та транспортні витрати цієї бригади, - розповідає генеральний директор комунального некомерційного підприємства "Тернопільська обласна лікарня «Хоспіс» Андрій Паламарчук. – Така бригада була дуже потрібна, бо не завжди такі пацієнти хочуть звернутися в лікарню, вони вже пройшли певні етапи лікування своєї хвороби, і домашнє перебування з нашою підтримкою, під контролем і супроводом медичних фахівців і інших спеціалістів, які входять в цю мультидисциплінарну бригаду – це дуже важливо для такого пацієнта.

Це зручніше для пацієнтів з невиліковним захворюванням, для їхніх родин, це наближує надання допомоги за місцем проживання чи перебування пацієнта, і це дешевше, ніж стаціонарна допомога. Зрештою задекларовано, що в рамках державних медичних гарантій як стаціонарна, так і виїзна паліативна допомога гарантовано будуть оплачуватися державою.

Виїзна бригада – це лікар, медсестра, психолог, за потреби ще соціальний працівник і священник.

- Робота бригади виглядає наступним чином, - розповідає керівник хоспісу. – Перший раз ми приїжджаємо в сім'ю за запитом сімейного лікаря чи за безпосереднім зверненням до нас, вивчаємо медичну документацію, оцінюємо стан пацієнта, складаємо план лікування, навчаємо родичів певним елементам догляду за такою категорією пацієнтів, надаємо в користування засоби реабілітації та догляду – функціональне ліжко, протипролежневий матрац, кисневий концентратор, робимо перев’язку і плануємо наступний візит.

Поки бригада виїжджає ще не дуже часто, є лише 26 пацієнтів на обслуговуванні, але головний лікар вважає, що це лише через малу поінформованість, бо потреби в такій послузі є великі.

Одна мультидисциплінарна бригада при повному навантаженні може обслужити 50 таких пацієнтів. Якщо їх більше, потрібно створювати додаткові групи.

Ще бояться слова «хоспіс»

- Люди, які потребують паліативної допомоги, не мають залишатися наодинці зі своїми захворюваннями у важкий для них період, - зазначив Андрій Паламарчук. - Вибір хоспісу – це не відмова від життя, це життя, побудоване на індивідуальних потребах пацієнта під наглядом фахівців.

Паліативні хворі – це пацієнти різного віку, які страждають на злоякісні новоутворення ІІІ-ІV стадії, ВІЛ-інфекцію/СНІД, вроджені вади розвитку, серцево-судинні, неврологічні, респіраторні, атрофічно-дегенератівні та інші прогресуючі захворювання та півлятравматичні стани, що не можуть бути вилікувані сучасними і доступними методами і засобами. У них є виражений больовий симптом, тяжкі розлади життєдіяльності. Вони потребують кваліфікованої медичної допомоги, догляду, психологічної, соціальної, духовної та моральної підтримки у кінцевій стадії захворювання або за умови обмеженого прогнозу життя, сумнівному прогнозі одужання чи покращення стану або повноцінного відновлення функцій життєдіяльності.

- Напевно багато з нас мали такий досвід, коли в родині близька людина має невиліковне захворювання. Крім фізичних з'являються психологічні, фінансові і інші болючі проблеми, які тягарем лягають на плечі родини, - продовжує пан Паламарчук.

Власне паліативна допомога є тим комплексним підходом, котрий зважає не лише на медичну складову, а й на психологічну, соціальну і духовну потребу пацієнта та членів його родини.

- Наше завдання зараз - це подолання стигматизації суспільства щодо паліативної допомоги, це подолання боязні слова «хоспіс», - зазначає пан Паламарчук, - бо дехто називає його будинком смерті, але насправді хоспіс – це будинок життя. Життя без болю, без страждань, гідного життя до останньої хвилини.

До речі, міфів про паліативну допомогу є багато.

- Один з них – що від морфіну помирають. Морфінобоязнь, і в тому числі і серед медичної спільноти, призводить до того, що морфін призначають занадто пізно, - пояснює лікар. – І складається таке враження, що тільки вкололи ампулу морфіну - і за деякий час людина відійшла у Засвіти. Насправді це не так. Морфін не впливає на основні життєві функції, а людині з вираженим больовим синдромом він може значно покращити якість життя. Бо досвід тих людей, які надають паліативну допомогу в Україні, доводить, що на фоні лікування морфіном, люди приступають до своїх звичних обов’язків в житті і праці.

Серед проблемних питань - низький рівень фінансування паліативної допомоги, бо не всі райони покривають частини коштів на наркотичні анальгетики, це відсутність достатньої кількості аптек, що відпускають підконтрольні препарати, це морфінофобія серед медиків, які бояться виписати рецепт, це недотримання трьохсходинкової схеми лікування хронічного больового синдрому. Також болючим питанням є відсутність обліку - в статистичних формах медичної звітності немає графи «Паліативний хворий». І це питання всеукраїнського масштабу, бо кошти йдуть лише за конкретним пацієнтом. І в майбутньому це має бути вирішене.

- В планах – розширення мережі хоспісної допомоги області, бо лікарня це не там де лікарі, а там, де хворі, - зазначив Андрій Паламарчук. – Також на часі створення реєстру паліативних хворих.

Паліативна і хоспісна допомога – яка різниця?

Паліативна допомога – це ширше поняття. Її основним завданням є забезпечення максимально можливої якості життя паліативних хворих, шляхом запобігання та полегшення страждань, застосування адекватного ефективного знеболення, медикаментозної терапії, хірургічних та інших методів лікування, кваліфікованого медичного догляду за умов, коли можливості спеціалізованого лікування основної хвороби є обмеженими або з точки зору сучасних наукових уявлень, безперспективними.

Хоспісна допомога – є складовою паліативної допомоги, яка надається паліативним пацієнтам, в першу чергу, в кінцевих стадіях захворювання і членам їхніх родин фахівцями, які одержали спеціальну підготовку з надання паліативної та хоспісної допомоги.

Куди звертатися:

Адреса хоспісу: Тернопільська область, Тернопільський район, село Плотича, вул. Глибочецька, 5. Телефон 0352-296-673.

Коментарі

«Буде дитяче відділення»

Тетяна СКАРЛОШ, заступник начальника управління – начальник відділу надання медичної допомоги населенню управління охорони здоровя тернопільської обладміністрації:

- Одного хоспісу для надання паліативної допомоги є замало. Тому далі при формуванні медичного простору області в чотирьох госпітальних округах будуть формуватися і вже формуються відділення, а також заклади, які будуть надавати цю допомогу. Зокрема за рішенням обласної ради два протитуберкульозні заклади в Чортківському районі перетворені на такі відділення обласної установи «Хоспіс». Також на основі дитячого обласного «Будинку дитини», який уже є комунальним закладом - некомерційним підприємством, буде відкрите відділення для надання паліативної допомоги дітям.

Також величезною проблемою є надання професійної допомоги родинам таких пацієнтів, адже вони стикаються сам на сам з різними проблемами як соціального, психологічного так і медичного характеру. Ми працюємо над цим в тісній співпраці з медуніверситетом, інститутом медсестринства, громадськими організаціями, обласною радою, прийнята програма «Здоровя Тернопілля», де виписані всі аспекти надання паліативної допомоги і виділення коштів. У нас заплановані багато заходів з підготовки лікарів, медсестер, соціальних працівників щодо алгоритмів надання допомоги даним пацієнтам.

«Хочемо готувати паліативну медсестру»

Надія РЕГА, кандидат мед наук, доцент кафедри клінічної імунології, алергології та загального догляду за хворими ТДМУ:

- Вирішальне значення в паліативній допомозі має надання можливості невиліковному пацієнту достойно прожити останній час життя. Найважча частина допомоги належить медичній сестрі. Вона виконує усі призначення лікаря і оцінює ефективність дії знеболювальних. Медична сестра має бути таким собі Олександром Македонським: вона повинна бути кваліфікованим медичним працівником, мати фізичну підготовку, бути частково психологом, соціальним працівником і духівником для пацієнта, бо вона 24 години на добу перебуває з паліативними пацієнтами. Чи важко це? Звичайно важко. Ніхто ніколи не звикає до страждань пацієнтів, не звикає, що люди йдуть з життя, тому серед медсестер паліативних відділень найбільше виражений синдром емоційного вигорання. Та на плинність кадрів це не впливає. Показник не вищий, ніж в соматичний відділеннях. І хто за рік здатний нести цю важку ношу, як правило залишається працювати і надалі, а хто відчуває, що це не його, той іде одразу. А ще медсестра повинна навчити молодший медичний персонал елементів адекватного догляду за пацієнтом, щоб мати собі грамотного помічника. Тому ми зараз в інституті розробляємо магістерську програму для підготовки саме паліативної медичної сестри.

«Хоспіс – це мірило людяності»

Андрій ГІРНЯК, кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціології та соціальної роботи ТНЕУ:

- Хоспіс – це індикатор людяності суспільства. В Європі перший хоспіс виник в 1842 році, в Польщі – в 1972, в Україні – в 1996 році, в Тернополі – в 2016. Людина має право на гідне завершення життя. Простий приклад: нам інколи важко стерпіти пів хвилини різкий звук мікрофона, а ви уявіть, що так кричить рідна людина 24 години на добу, а ви живете в маленькій квартирі і вдома ще є малі діти, які від цього крику отримують психотравму, і ця квартира перетворюється на нестерпне місце для всіх її мешканців. Чи можна це назвати людяними умовами? Напевне, що ні. Інший аспект - людина помирає не одразу, вона проходить 5 етапів прийняття смерті – заперечення, протест і гнів, прохання про відстрочку – торг, депресія і аж потім прийняття. І тому з нею має працювати психолог. Не всі знають, як поводитися з хворим в кожний з цих етапів, як працювати з родиною після смерті, бо в період втрати і горювання посттравматичний синдром може зачіпати і ту людину, яка зазнала таких життєвих обставин, і його родину.

Варто пам’ятати, що сенс життя не зникає, коли людина помирає, і треба зробити якість життя цих людей, яким залишилося кілька днів чи місяців, кращою, щоб людина гідно пішла з цього світу, не страждала від болю і розуміла, що вона - не тягар. Ось це є наша міра людяності.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.